Сутність та інструменти зовнішньоекономічної політики.

Зовнішня торгівля має до кожного з нас безпосередній стосунок. Ми користуємося речами, виготовленими в різних країнах світу, мешканці багатьох країн споживають українську продукцію. Всі держави світу пов’язані між собою складними зовнішньоекономічними відносинами, до яких відносять: міжнародну торгівлю товарами та послугами, міжнародний рух капіталів та робочої сили, валютні операції тощо. У цій темі ми з’ясуємо:

― принципи, що лежать в основі міжнародної торгівлі,

― проаналізуємо складові платіжного балансу

― розглянемо вплив торговельних обмежень та валютних курсів на національну економіку.

В основі міжнародної торгівлі лежить міжнародний поділ праці— це спеціалізація окремих країн на виготовленні тих чи інших видів продукції з метою взаємного обміну ними. В сучасних умовах міжнародний поділ праці має важливе значення для економічного і соціального розвитку будь-якої країни. Жодна з країн світу нині не спроможна вести власне господарство на засадах автаркії (замкненості, самодостатності). Міжнародний поділ праці є продовженням поділу праці всередині країни. Нині він дедалі вагоміше впливає на поділ праці всередині країни і форми цього поділу.

Основним чинником, що зумовив поділ праці між державами, було нерівномірне розміщення природних багатств на земній кулі. Більшість країн не володіє багатьма видами необхідних їм природних ресурсів, крім того, існують відмінності у грунтово-кліматичних умовах різних країн, їхній флорі й фауні.Серед інших чинників можна назвати географічне розташування країни, забезпечення трудовими ресурсами, історичні традиції виробництва тощо.

На сучасному етапі природні умови дедалі слабше впливають на міжнародний поділ праці, а головним чинником його поглиблення стають науково-технічні досягнення країн, їхня спеціалізація на прогресивній техніці та наукомістких технологіях (Японія).

Міжнародний поділ праці пройшов складний і тривалий шлях розвитку, допоки набув сучасних рис. У Середньовіччі він обмежувався переважно двосторонніми відносинами між державами. Виробництво орієнтувалося на національні ринки. Експортні товари вироблялися головно з національної сировини, як-от, наприклад, в Українській державі княжої доби. У цей час Україна-Русь у невеликій кількості експортувала в інші держави шкури, хутро, мед, віск, а також збіжжя та інші сільськогосподарські продукти. З розвитком виробництва змінювалась і структура експорту. Так, у XV ст. основними експортними товарами стали збіжжя, дерево, худоба, а шкури, мед та віск — уже другорядними. Однак структура імпорту залишилася майже незмінною. В Україну-Русь ввозилися товари, для виробництва яких тут не було умов чи виробничих традицій. Так, із Візантії та Сходу привозили дорогі тканини (у тому числі шовкові), металеві вироби, зброю, ювелірні прикраси, кераміку, скло, вина, південні овочі та прянощі; із країн Центральної Європи — сукно, полотно, металеві вироби, зброю, а також у великій кількості золото (з Греції) та срібло (з Чехії та Угорщини).

Починаючи з середини XVIII ст. у країнах Європи розвивається велике машинне виробництво, виникають фабрики й заводи. Таке виробництво значно перевищувало національні потреби і залежало головно від світового ринку та міжнародного обміну. Цей процес завершився на початку XX ст. формуванням всесвітнього поділу праці.

Специфіку сучасного міжнародного поділу праці зумовлюють висока наукомісткість і технологічна складність продукції. За класифікацією Організації економічного співробітництва до високотехнологічних виробів відносять:

― аерокосмічна техніка,

― комп’ютери та інше конторське обладнання,

― електромашинобудування,

― фармацевтичні вироби,

― наукові прилади та обладнання.

Питома вага таких товарів в загальному обсязі світової торгівлі швидко зростає: 1980 р. – 10%, 2000 р. – 21%. Сьогодні випереджаючими темпами зростає внутрішньогалузевий обмін продукцією підприємств обробної промисловості, що можуть базуватися у різних країнах і навіть на різних континентах. Така спеціалізація сприяла становленню так званих нових індустріальних держав, якими є Сінгапур, Тайвань, Республіка Корея, Бразилія, Мексика, Чилі та ін. Ці країни економічно зміцніли завдяки сучасному міжнародному поділові праці. Нині внутрішньогалузевий поділ праці поглиблюється на основі предметної, а особливо подетальної й технологічної спеціалізації виробництва.

На сучасному етапі розвитку світової торгівлі головними гравцями є США, Німеччина, Японія. Великими експортерами є Франція, Велика Британія, Італія. Все більш важливу роль в міжнародній торгівлі грають так звані „азіатські тигри”: Сінгапур, Південна Корея, Тайвань. Частка цих держав в світовому експорті зросла з 3% в 1972 р. до 10% у 2000 р. Провідну роль на світовому ринку грають Китай та Росія. Зростає участь у цій сфері країн Центральної та Східної Європи: Польща, Чехія.

Тенденція розширення міжнародного обміну економічними ресурсами, товарами і послугами неодноразово переривалася явищем автаркії — повної економічної самодостатності однієї країни або групи країн. У 30-50-х роках в СРСР та в 1960-1970-х роках у Китаї, нині в Північній Кореї були зроблені спроби створити автаркійні економічні системи в межах командної економіки, які повністю ґрунтувалися б на власних ресурсах і були ізольовані від світової економіки. Проте ці спроби виявилися згубними для цих країн. Сьогодні ж ми можемо констатувати підвищення відкритості економіки, що передбачає усунення обмежень у міжнародному обміні товарами, послугами, робочою силою, технологіями тощо. На основі міжнародного поділу праці посилюється глобалізація економіки, розвиваються міжнародні економічні відносини, тобто господарські зв'язки між економічними агентами різних країн. Ці стосунки здійснюються нині в різних формах, основними серед яких є світова торгівля товарами і послугами, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний туризм, науково-технічне співробітництво, регіональна інтеграція країн тощо.

Зовнішня торгівля є історично першою і найважливішою формою економічних зв'язків між народами і країнами. Швидкому зростанню міжнародної торгівлі після Другої світової війни сприяло декілька чинників. По-перше, це вдосконалення видів транспорту. Повітряні лайнери швидко доставляють із однієї країни в іншу різноманітні товари. Природний газ тече по трубах широкого діаметра безпосередньо з країни-експортера до країни, що його імпортує. Нафту нині перевозять у гігантських танкерах, що істотно здешевлює цей процес. Отже, прогрес транспортних засобів знизив високі витрати на транспортування товарів, Що стримувало торгівлю між віддаленими регіонами.

По-друге, це вдосконалення засобів зв'язку. Комп'ютери, факси, телефони забезпечують зв'язок між торговими партнерами вусьому світі, даючи їм можливість оцінити потенціал для продажу своїх товарів. Перекази грошей в інші країни та їх переміщення між різними регіонами планети здійснюються практично миттєво.

По-третє, важливим чинником зростання міжнародної торгівлі стало значне зниження митних зборів. Хоча в багатьох країнах ще існують суттєві торговельні обмеження, але їх поступово скасовують. Особливе значення для подальшого розвитку міжнародної торгівлі має успішне завершення Уругвайського раунду в межах ГАТТ и генеральна угода з тарифів і торгівлі. Основні домовленості, досягнуті в межах ГАТТ, що мають реалізуватися до 2005 р., знижують митопо всьому світові, лібералізують правила, що регулюють обмін послугами, створюють нові механізми захисту інтелектуальної власності, скасовують квоти на текстиль і готовий одяг і т.д.

По-четверте, швидке зростання міжнародної торгівлі обумовлене тим, що нині практично всі країни світу тією чи іншою мірою беруть участь у міжнародній торгівлі. США, Німеччина та Японія є головними учасниками процесу міжнародної торгівлі. Сумарний експорт цих країн сягнув нині 1,3 трлн американських доларів. Такі західноєвропейські країни, як Франція, Велика Британія та Італія, також є великими експортерами. Дедалі важливішу роль у міжнародній торгівлі відіграють так звані азійські тигри — Сінгапур, Південна Корея і Тайвань. Частка цих країн у світовому експорті зросла з близько 3% у 1972 р. до майже 10% сьогодні. На одного з провідних учасників світової торгівлі перетворюється Китай. Зростає значення у цій сфері і країн Центральної та Східної Європи — України, Польщі, Чехії, Угорщини, а також балтійських республік та Росії.

Активність країни у світових економічних відносинах можна оцінити за такими показниками:

1. експортна (імпортна) квота — відношення експорту країни до ВВП. Як уже зазначалося, ця квота характеризує рівень відкритості національної економіки. Конкретне значення даної квоти залежить не лише від конкурентоспроможності товарів і послуг країни на світовому ринку, а й від потреб країни в імпорті. Інакше кажучи, доходи від експорту мають покривати видатки на імпорт;

2. обсяг експорту (імпорту) країни на душу населення. У розвину тих країнах з високим рівнем відкритості економіки обсяг експорту на душу населення становить 3—5 тис. дол.

3. експортний потенціал країни — обсяг виробленої продукції, який країна може продати на світовому ринку без будь-якої шкоди для задоволення своїх внутрішніх потреб;

4. співвідношення частки країни у світовому виробництві певного продукту з її часткою у світовій торгівлі ним. Якщо частка країни у світовому виробництві певного виду продукту помітно переважає її частку в міжнародній торгівлі цим товаром, то це здебільшого свідчить про низьку конкурентоспроможність цього виробу країни на світовому ринку;

5. структура експорту, тобто питома вага різних товарних груп у загальному обсязі експорту. Структура експорту характеризує роль країни у міжнародній галузевій спеціалізації. Висока частка продукції обробної промисловості в експорті країни свідчить про машинно-технологічну спрямованість її експорту та про високий науково-технічний рівень її національної економіки. І навпаки, висока питома вага в експорті країни сировини, матеріалів, енергоносіїв свідчить про сировинну спрямованість її експорту і здебільшого про низький рівень економічного розвитку. В Україні основними статтями експорту є такі:

6. структура імпорту, яка відображає залежність національної економіки від світової економіки у ресурсах, товарах і послугах, які країна не виробляє, або виробництво яких у цій країні є неефективним. Аналізуючи структуру імпорту, здебільшого визначають питому вагу паливно-сировинних матеріалів та кінцевої продукції, що також дає змогу судити про рівень економічного розвитку країни. Україна відноситься до країн з високою залежністю від так званого „критичного імпорту”, до якого належать переважно енергоресурси. Так в 1996 р. частка паливно-енергетичної продукції склала 46,3%.

7. співвідношення між обсягом зарубіжних прямих інвестицій країни і обсягом іноземних прямих інвестицій в її економіку. Промислово розвинуті країни здебільшого вкладають більші обсяги капіталу в економіку інших країн порівняно з обсягами інвестицій, які вкладають у їхню економіку.

8. обсяг зовнішнього боргу країни та його співвідношення з ВВП та експортом даної країни. Рівень заборгованості країни вважають дуже високим, коли він більший за її річний ВВП, а видатки на обслуговування боргу перевищують 50% експорту.

Україна бере дедалі активнішу участь у світовій торгівлі, тому актуальними для нас є такі питання. Чому участь у світовій торгівлі вигідна для держави? Яка міжнародна спеціалізація країни приносить їй найбільше вигід? Які чинники визначають конкурентоспроможність країни у світовій торгівлі? Відповідь на це дають теорії міжнародної торгівлі. Центральними серед них є теорії абсолютної та порівняльної переваги.

Інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі поділяють на митні (накладання мита на імпортовані та експортовані товари) та немитні (квоти, субсидії, демпінг, бюрократичні перешкоди тощо). З іншого боку, серед них розрізняють ті, що стимулюють експорт (прямі й непрямі експортні субсидії), та ті, що обмежують імпорт (мито, квоти, ліцензування, бюрократична тяганина під час митних процедур тощо).Державні інструменти, що обмежують імпорт, часто називають торговельними бар'єрами, або торговельними обмеженнями.

Як уже зазначалося, існує два основні види зовнішньоторговельної політики — протекціонізм і фритредерство.

Найпоширенішим знаряддям політики протекціонізму є мито— податок, який накладається на кожну одиницю товару, який завозять до країни. Мито здорожує імпортовані товари, внаслідок чого вітчизняні товари стають дешевшими порівняно з імпортними. Основних видів мита є три: 1) адвалерне; 2) специфічне; 3) комбіноване.

Адвалерне митозапроваджується у вигляді відсотка від митної вартості товару. Ціна, за якою імпортований товар продаватимуть у країні, дорівнюватиме митній вартості товару (ціна, за якою товар імпортують) плюс ставка адвалерного мита:

Р = Р_і + t*P_i

де Р— ціна, за якою товар продаватимуть у країні;

Р_і— митна вартість товару ( ціна, за якою імпортують товар);

t — ставка адвалерного мита.

Специфічне митовстановлюють у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, об'єму і т.д.): наприклад, 1 долар за 1 см³ двигуна. Ціна, за якою товар продаватимуть у країні, становитиме:

Р = Р_і + І

де І— ставка специфічного мита.

Комбіноване митопоєднує ставки адвалерного і специфічного мита.

Ще однією поширеною формою політики протекціонізму є квота, яка означає обмеження кількості або сумарної вартості конкретних імпортних товарів. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється через її ліцензування, коли уряд видає ліцензії на імпорт обмеженого обсягу продукції та водночас забороняє неліцензовану торгівлю. Якщо квоту вичерпано, припиняється імпорт товарів, яким споживачі могли б віддати перевагу над вітчизняними. У стримуванні зовнішньої торгівлі квоти на імпорт ефективніші, ніж мито. Деякі продукти можуть імпортуватися у великих кількостях, незважаючи на високе мито. Низька квота на імпорт повністю забороняє імпорт понад квоту.

Немитні (технічні) бар'єри— це інструменти зовнішньоторговельної політики, за допомогою яких імпорт до країни певних виробів ускладнюється. До цих інструментів належать надмірні стандарти щодо якості товару, санітарні обмеження, норми безпеки, бюрократична тяганина під час митних процедур, вимоги ліцензування тощо. Наприклад, у деяких країнах вітчизняні імпортери іноземних товарів зобов'язані мати ліцензії. Обмеженням видання таких ліцензій можна ефективно перешкоджати імпортові тощо.

Для захисту національного виробника держава може не лише обмежувати імпорт, а й стимулювати експорт. Однією із форм стимулювання експорту є його субсидування, тобто різноманітні фінансові пільги, які надаються державою вітчизняним фірмам для розширення вивозу товарів за кордон. Ці пільги дають їм змогу знизити витрати, внаслідок чого можна встановити нижчі ціни, що підвищує конкурентоспроможність їхніх виробів на світових ринках.

Експортні субсидії бувають прямі (виплати дотацій вітчизняним виробникам, коли вони виходять на зовнішній ринок) і непрямі (пільгове оподаткування, кредитування тощо).

Надзвичайною формою обмеження урядом зовнішньоторговельного обороту є запровадження економічних санкцій, наприклад торговельного ембарго, яке означає заборону урядом ввезення до певної країни або вивезення із певної країни товарів. Ембарго вводиться здебільшого з політичних мотивів — здійснити тиск на країну для досягнення певних політичних цілей, а не для стабілізації національної економіки. Іноді економічні санкції щодо певної держави ухвалюються ООН, тобто вони мають колективний характер.

Більшість економістів уважають, що будь-який метод обмеження зовнішньої торгівлі спричиняє зниження добробуту, але ці методи використовують практично усі країни світу. Річ у тім, що політика протекціонізму є вигідною для окремих груп населення.

Питання 2. Платіжний баланс та його структура.

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє відображення в спеціальному статистичному документі, який називається платіжним балансом. Він охоплює всі зовнішньоекономічні операції. які здійснюються резидентами окремої країни за певний період (рік. квартал, місяць) з резидентами інших країн. Ці операції включають товарний експорт і імпорт, надання та отримання послуг, трансферти, продаж та покупку активів тощо.

Платіжний баланс відображає співвідношення між сумою надходжень в країну реальних цінностей і сумою їх вилучень з країни.

Всі операції, які забезпечують надходження в країну, наприклад, експорт товарів та послуг, записуються зі знаком “+”, а операції, пов'язані із вивезенням за кордон, наприклад, імпорт товарів та послуг, відображаються зі знаком “-“.. Співвідношення між надходженнями та вилученнями породжує сальдо платіжного балансу з відповідним знаком. Перевищення платежів, що поступили з – за кордону, над зробленими за кордоном формує активне сальдо платіжного балансу. Перевищення зроблених платежів над тими, що надходять, формує пасивне сальдо платіжного балансу.

Табл. Платіжний баланс

Платіжний баланс складається із двох розділів. Основним розділом є рахунок поточних операцій (СА), який поділяється на три підрозділи:

1. Баланс товарів та послуг (БТП), який відображає співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг. У цьому розділі враховуються нефакторні послуги. До не факторних відносяться такі послуги, які не пов'язані з використанням факторів виробництва: транспортні перевезення, комунікаційні, туристичні, будівельні, страхові, фінансові, комерційні тощо.

2. Доходи (Д), що показує співвідношення між отриманими та сплаченими доходами у формі зарплати, дивідендів та відсотків. Вона відбиває міжнародний рух доходів та факторних послуг, тобто послуг пов’язаних з використанням факторів виробництва. Сюди відносяться чисті доходи від праці, працюючих за кордоном, інвестицій (дивіденди) боргових зобов'язань (відсотки).

Сальдо доходів, тобто чистий доход від цих послуг, обчислюється як різниця між отриманими і сплаченими доходами.

3.Поточні трансферти (ПТ), що відображають співвідношення між отриманими та сплаченими пенсіями. дарунками, грошовими переказами за кордон, гуманітарної допомоги тощо. В платіжному балансі сальдо поточних трансфертів. тобто чисті поточні трансферти, обчислюються як різниця між отриманими та переданими трансфертами, отже, сальдо рахунку поточних операцій (РПО) можна обчислити за формулою: РПО = БТП + Д + ПТ.

Другим розділом платіжного балансу є рахунок операцій з капіталом та фінансових операцій, або скорочено— рахунок капітальних операцій (КА) Він характеризує Міжнародний рух активів та кредитів і показує співвідношення між припливам та відпливом капіталу у формі капітальних трансфертів, нематеріальних активів, інвестицій і кредитів. Ідентифікована величина цього рахунку складається з двох сегментів:

· рахунок операцій з капіталом (РОК)

· фінансовий рахунок (ФР).

Перший відбиває рух капітальних трансфертів, другий — рух інвестицій і кредитів. Звідси випливає сальдо рахунку капітальних операцій: РКО = РОК. + ФР.

Якщо капітальні цінності надходять в країну із-за кордону, то це (імпорт (приплив) капіталу. Якщо вони вилучаються з країни, то це експорт (відплив) капіталу. Різниця між імпортом і експортом породжує чистий імпорт капіталу, який може бути і плюсом або і мінусом.

Особливу роль відіграє стаття під назвою «Помилки та упущення». Її застосування пояснюється статистичними неточностями, які випливають при ідентифікації зовнішньоекономічних операцій внаслідок часових та вартісних розбіжностей між митною та банківською статистикою.

Платіжний баланс завжди є рівноважним, тобто в сумі всі три частини платіжного балансу повинні дорівнювати нулю. Якщо створюються умови для порушення рівноваги, то вона відновлюється за допомогою статті „Резервні активи”. Це офіційні резерви іноземної валюти (валютні резерви), які знаходяться у розпорядженні НБУ. Вони зберігаються у вільноконвертованій валюті (ВКВ) в банках нерезидентах, у золотих запасах НБУ, активах Міжнародного валютного фонду (МВФ) та у вигляді пропозиції і спеціальних прав запозичення.

Якщо держава на зовнішній торгівлі та фінансових операціях витрачала валюти більше, ніж заробляла, то недостатня сума може бути отримана лише за рахунок коштів, що знаходяться в НБУ. Таким чином, скорочення резервів іноземної валюти в НБУ свідчить про розмір дефіциту платіжного балансу, а зростання резервів – про позитивне сальдо платіжного балансу.

Питання 2. Валютний курс та його котирування.

Валютний (обмінний) курс — це ціна будь-якої валюти, виражена через певну кількість іншої валюти. Під валютою розуміється будь-який платіжний засіб, який може бути застосований у міжнародних розрахунках. Отже, національна грошова одиниця стає валютою, якщо вона використовується в міжнародних розрахунках.

Валютний курс може встановлюватися у двох формах: прямій і оберненій. У формі прямого котирування масштабна одиниця іноземної валюти (1, 10, 100 і т.д.) виражається через певну кількість національної валюти.

Між курсами національної та іноземної валют існує обернено пропорційна залежність, тобто якщо курс іноземної валюті падає, то в такій же пропорції зростає курс національної валюти. При котируванні валют визначається курс продажу — вищій і курс покупки — нижчий. Різниця між ними формує доход продавця валюти.

Залежно від режиму формування валютного курсу слід розрізняти три його види:

1) вільний плаваючий валютний курс, який змінюється без обмежень під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку;

2) фіксований валютний курс, який держава підтримує на фіксованому рівні. Різновидом фіксованого курсу є валютний коридор;

3) керований плаваючий валютний курс, коливання якого регулюється державою.

В основі валютного курсу лежить паритет купівельної спроможності окремих валют (ПКС), При зіставленні купівельної спроможності окремих валют до уваги приймається ринковий кошик, тобто набір загальнодоступних і найбільш вживаних товарів та послуг , які знаходяться у міжнародному товарообігу.

В сучасній практиці на основі теорії паритету здійснюються міжнародні і макроекономічні зіставлення. На базі паритету купівельної спроможності працюють МВФ, Світовий банк та інші міжнародні фінансові організації.

Оскільки паритет купівельної спроможності обчислюється через ціни, то це свідчить про те, що курс національної валюти залежить від співвідношення цін на товари і ринкового кошика у відповідних країнах. Це означає також. що динаміка курсу національної валюти залежить від співвідношення темпів інфляції в окремих країнах.

Крім факторів стосовно експорту та імпорту товарів і послуг, на валютний курс впливають: співвідношення між відсотковими ставками окремих країн (якщо відсоткова ставка в країні зростає порівняно зі світовою, то це збільшує попит на наші фінансові активи), інфляційні очікування (якщо в нашій країні намітилася тенденція до зростання інфляції, це в перспективі викличе обезцінювання національної валюти, і власники гривні будуть намагатися конвертувати її в більш стійку (тверду) валюту, наприклад в американські долари. Внаслідок цього курс американського долара підвищиться, а курс гривні впаде).

Усі фактори, від яких залежить валютний курс знаходять своє інтегральне відображення через стан платіжного балансу. Особливо це стосується торговельного балансу. Між торгівельним балансом та валютним курсом існує обернений зв’язок.

С РВалютні системи в розвитку.

Сучасна валюта виникла не одразу, а пройшла в своєму розвитку ряд етапів.

1. Охоплює період до початку другої світової війни. На цьому етапі застосовувалася система «золотого стандарту». Згідно з якою кожна національна грошова одиниця мала певний золотий вміст. За системи золотого стандарту національні банки були зобов’язані обмінювати паперові гроші па відповідну кількість золота. Але із розвитком міжнародної торгівлі, у зв’язку зі збільшенням її обсягів , для багатьох країн почали виникати труднощі з золотим забезпеченням паперових грошей. Тому з часом обмін паперових грошей на золото припинився.

2. Виник наприкінці Другої світової війни (1944р.) і проіснував до 1971р.У цей період у міжнародних валютних відносинах застосовувалася Бреттон-Вудська валютна система, принципи якої були прийняті країнами-союзниками по антигітлерівській коаліції на конференції в Бреттон-Вудсі. В основу цієї валютної системи було покладено золотовалютний стандарт, а функція світових грошей була закріплена за американським доларом. Він був єдиною валютою, яка обмінювалася на золото за ціною 35 дол. за унцію золота). Американський долар було визнано основною резервною валютою. Курс інших валют фіксувався по відношенню до долара США, Але на початку 70-х років потреба в американських доларах з боку світової торгівлі почала зростати швидше, ніж золотий запас США. Обмін долара США на золото ставав все більше проблематичним. Тому в 1971 р. США офіційно оголосили про його припинення.

3. Це сучасний етап, який організаційно оформився після наради в Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. і дістав назву Ямайська валютна система. На цій нараді було прийнято рішення відмовитися від використання золота як основи валютних паритетів. Замість цього була впроваджена система плаваючих валютних курсів, тобто він став визначатися в залежності від співвідношення між попитом і пропозицією на валютних ринках. За цією системою ціна національної валюти кожної країни стала залежати від стану її власної економіки та й конкурентоспроможності на світовому ринку.

Крім індивідуальних валют міжнародні розрахунки спираються і на колективні валюти. Так, у 1970 р. МВФ започаткували міжнародну розрахункову одиницю — спеціальні права запозичення (СПЗ), яка частіше визначається за англійською абревіатурою СДР. Ця колективна валюта не існувала у вигляді готівкових грошей. У 1979 р. країни—члени Європейського економічного союзу утворили (європейську валютну систему і відповідно розрахункову одиницю), яка називається ЕКЮ. Курс ЕКЮ визначається через корзини національних валют країн, які входять в ЄС. Новим етапом у розвитку Європейської валютної системи стало підписання у 1992р. Маастрихтських угод, згідно з якими було здійснено перехід від ЕКЮ до ЄВРО. З 1999 р. ЄВРО була впроваджена у практику міжнародної торгівлі спочатку у безготівковій формі.

Питання 3. Вплив зовнішньої торгівлі та зокрема чистого експорту на ВВП.

Посеред усіх видів зовнішньоекономічної діяльності країни безпосередній вплив на ВВП справляє зовнішня торгівля, кінцевий ефект від якої визначається чистим експортом.

Вплив експорту на ВВП нічим не відрізняється від впливу на нього з боку споживання, валових інвестицій і державних закупок Незважаючи на те, що певна частка товарів і послуг, які виробляються в країні, продаються за кордон, витрати на їхнє виробництво — це витрати іноземців на вітчизняний ВВП. Чим більший експорт, тим більше витрат несуть іноземці на виробництво національного ВВП. Тому збільшення експорту збільшує сукупні витрати і ВВП нашої країни.

Імпорт, навпаки, означає, що певна частка наших витрат на споживчі та інвестиційні товари є витратами на виробництво іноземного ВВП. Отже, щоб визначити вартість продукту, виробленого в середині країни, потрібно із загальної суми наших витрат відняти ту їх частку, яка спрямовується на імпортні товари та послуги.

Якщо у підсумку врахувати одночасно експорт та імпорт, то чистим результатом від якого залежить ВВП, є чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом.

Чистий експорт може викликати зміни реального і номінального ВВП, або певне співвідношення між ними. Це залежить від того, в якому співвідношенні знаходиться економіка і розмір потенційного ВВП. Якщо економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості, то збільшення експорту викличе випереджаюче зростання номінального ВВП стосовно реального.

Ступінь впливу чистого експорту на ВВП залежить в першу чергу від величини, на яку змінюється чистий експорт. У ньому контексті слід зазначити, що на чистий експорт впливають три фактори: динаміка доходу (ВВП) у наших торгових партерів; зовнішньоторговельна політика, коливання курсу національної валюти.

Чистий експорт, як і інші елементи сукупних витрат, впливає на ВВП мультиплікативно. Це означає, що вплив чистого експорту на ВВП залежить не лише від величини його зміни, а й від рівня мультиплікатора витрат, в умовах відкритої економіки з'являється ще інший канал вилучень імпорт

1. Роль держави у зовнішньоекономічній політиці.

До основних елементів зовнішньоекономічної політики відносяться:

· торгівельна політика,

· валютна політика

· політика іноземного інвестування.

Головну роль відіграє торговельна політика, яка має два типи торгівельна політика протекціонізму та вільна торгівля, або фрітрейдерство.

Протекціонізм—це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через фінансову підтримку національного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту Недолік протекціоністської політики полягає в тому, що захищаючи національну економіку від зовнішньої конкуренції, вона сприяє виникненню в ній застійних явищ, зниженню конкурентоспроможності національних товарів, посиленню монополістичних тенденцій на внутрішньому ринку. Політика протекціонізму веде до економічної автаркії, тобто до функціонування економіки на засадах самозабезпечення. Така політика позбавляє країну можливості використовувати переваги міжнародного поділу праці, вигоди від передових науково-технічних досягнень інших країн. Тому протекціонізм буде доцільним лише за умов що він буде тимчасовим.

Вільна торгівля (торговий лібералізм) — це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання. Відповідно до політики вільної торгівлі не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів та послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію і обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні підприємства впроваджувати передові технології, підвищувати якість продукції і зменшувати середні витрати, що сприяє економічному зростанню.

В реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є змішаною. В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. В своїй діяльності вона на наступну систему інструментів:

Митні засоби. Розрізняють імпортне (ввізне) і експортне (вивізне) мито. Ними обкладаються окремі товари за їх перевіз через кордон країни. Залежно від цільової спрямованості застосовується фіскальне і протекціоністське імпортне мито, важливим митним засобом є так зване антидемпінгове мито. Експортне мито застосовується з метою обмеження експорту тих вітчизняних товарів, які е дефіцитними для внутрішнього ринку.

Немитні засоби та заходи. До них відносяться різноманітні адміністративні та економічні методи прямого або непрямого впливу на зовнішню торгівлю. Серед них найбільш розповсюдженими є квотування. У межах цих квот експорт або імпорт здійснюється за ліцензіями, які видаються відповідними державними установами. До не митних також відносяться такі засоби: Введення державної монополії на торгівлю певними видами товарів; впровадження певного режиму митних процедур, підвищення вимог до якості товарів та їх екологічних параметрів пільгове кредитування експортерів (зниження відсоткових ставок, збільшення термінів кредитування);застосування експортного кредиту іноземним покупцям; надання субсидій експортерам та пільгове оподаткування.