Лекція 11.2 Фіскальна політика.

Питання 1. Стимулювальна та стримуюча фіскальна політика.

У попередніх темах ми з’ясували, що національна економіка не може самостійно регулюватися без втручання держави. Тому економіка будь – якої країни при будь – якій суспільно – політичній системі тією чи іншою мірою управляється державою в особі державних органів.

Державне регулювання економіки (ДРЕ) – це система типових мір законодавчого, виконавчого та контролюючого характеру, які здійснюють державні органи з метою стабілізації економіки.

У країнах з ринковою економікою ступінь втручання держави в економіку невеликий і носить переважно непрямий характер. Держава впливає на економіку за допомогою законодавчих обмежень, податкової політики, обов’язкових платежів і відрахувань, державних інвестицій, субсидій, пільг, кредитування, здійснення державних і економічних програм.

Під фіскальною (бюджетною) політикою розуміють сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних доходів і витрат (видатків) з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни.

Фіскальна політика виконує наступні функції:

· фіскальну – податки є джерелом прибутків держави, за допомогою яких вона виконує свої функції

· перерозподільчу – за допомогою фіскальної політики держава вирішує соціальні проблеми

· стимулюючу – сприяє прискоренню науково – технічного прогресу, розширенню експорту, вирівнюванню розвитку територій, збільшенню зайнятості та ін.

Існують два види фіскальної політики: дискреційна і автоматична.

Дискреційна фіскальна політика- це свідома маніпуляція урядовими витратами і доходами, яка здійснюється на підставі державних рішень з метою цілеспрямованого впливу на реальний обсяг виробництва, безробіття та інфляцію.

Дискреційна фіскальна політика застосовує два інструменти:

· державні закупки (прямий інструмент впливу на сукупний попит та реальний ВВП)

· чисті податки (змінюються за рахунок податкових ставок та трансфертів).

Державні закупки – це інструмент прямої дії, вони впливають на ВВП безпосередньо, викликаючи мультиплікативне збільшення реального виробництва. Величина приросту ВВП буде дорівнювати:

ВВП = ДВ*М

Особливість чистих податків полягає в тому, що вони впливають на ВВП опосередковано через споживання. Зменшення податків збільшує особистий безподатковий дохід, в результаті збільшується сукупний попит. Вплив чистих податків на реальний ВВП можна визначити формулою:

ВВП = - ЧП*М

Дискреційна фіскальна політика може бути такою, що стимулює або стримує зростання обсягів виробництва.

Стимулююча фіскальна політика – полягає у зростанні державних видатків на підтримку економіки (державних закупок і інвестицій) та зменшенні податкового тиску шляхом зниження податкових ставок або відміни деяких податків. Така політика використовується для подолання економічної кризи, але неминуче призводить до дефіциту державного бюджету, що породжує зростання державного боргу, емісію грошей, і відповідно інфляцію.

Стримувальна фіскальна політика –направлена на обмеження обсягів виробництва, передбачає зменшення державних витрат і зростання податкових ставок, введення нових податків. Результат стримуючої фіскальної політики – ліквідація дефіциту держбюджету та зменшення обсягів виробництва.

Проведення стримувальної фіскальної політики в умовах спаду виробництва призводить до ще більшої економічної кризи, але знижує інфляцію і державний борг.

Існує можливість впливати на обсяги виробництва без зміни суми податків і державних витрат. Така політика не породжує дефіциту (або надлишку) державного бюджету, в чому і визнається її позитивна сторона. Бездефіцитна фіскальна політика полягає у перерозподілі податкових ставок, пільг, субсидій. Очевидно, що у менш заможних прошарків населення схильність до споживання більша, ніж у багатих людей. Тому зміна податків на користь малозабезпечених прошарків населення стимулює підвищення попиту та зростання обсягів виробництва.

Питання 2. Мультиплікатор податків та збалансованого бюджету.

Вище означені фактори впливають на рівень ВВП мультиплікативно. Так виникає складний мультиплікатор видатків, який крім заощаджень враховує ще один канал вилучень – чисті податки. Так вилучення збільшуються і становлять 1-ГСС*(1-ГКП). Де ГКП – граничний (середній) коефіцієнт податків, який відображає співвідношення між зміною чистих податків і зміною доходу.

Звідси випливає формула мультиплікатора податків. Мультиплікатор податків завжди нижчий від мультиплікатора витрат пропорційно граничній схильності до споживання.

Фіскальна політика в умовах збалансованого бюджету породжує ще одну категорію – мультиплікатор збалансованого бюджету, який відображає співвідношення між зміною доходу і зміною бюджету.

Мб = Мв - Мп, або Мб = Мв*(1-ГСС).

Так мультиплікатор збалансованого бюджету завжди менший 1.

Питання 3. Автоматична фіскальна політика.

Певна стабілізація економіки може бути досягнута і без значного впливу держави, за рахунок внутрішніх можливостей економіки – вмонтованій стабільності. В якості „вмонтованого стабілізатора” виступає податкова система.

Автоматична фіскальна політика –це політика, яка впроваджує в економіку певну систему податків і трансфертів і забезпечує їм можливість виконувати стабілізаційну функцію самостійно в автоматичному режимі, тобто без державного втручання.

Чисті податки можуть змінюватися і автоматично, тобто без спеціальних державних рішень. Це пояснюється тим, що переважна більшість податків залежить від доходу і тому змінюється пропорційно до змін ВВП навіть при стабільних податкових ставках і рівнях трансфертів.

До податків, які залежать від доходу, відносяться: прибутковий податок з громадян, податок на прибуток з підприємств, податок на додану вартість, акцизний збір, відрахування в різні фонди тощо. Якщо ВВП змінюється, податкові вилучення змінюються автоматично.

Чутливість податків до ВВП залежить від системи оподаткування. При прогресивній системі рівень податкових ставок зростає за певною шкалою в залежності від зростання доходу. Тому при зростанні ВВП податки збільшуються швидше, ніж доход. За пропорційною системою рівень податкових ставок є стабільним для всіх рівнів доходу. Тому податки змінюються пропорційно доходу. Певні трансферти теж залежать від динаміки ВВП. Так, виплати по безробіттю скорочуються під час зростання виробництва та скорочуються під час його падіння.

Чисті податки, які автоматично, тобто без державних рішень, змінюються в залежності від зміни ВВП, називаються автоматичними чистими податками.

Автоматична залежність чистих податків від ВВП є важливим фактором стабілізації економіки. Стабілізаційна функція чистих податків пояснюється тим, що вони уявляють собою вилучення з економіки, тобто втрату купівельної спроможності. Це означає, що в періоди зростання обсягів виробництва податкові надходження збільшуються за рахунок підвищення ділової активності та доходів населення. В результаті стримується подальше зростання обсягів виробництва. При падінні виробництва податкові надходження знижуються, купівельна спроможність зростає, в результаті гальмується падіння виробництва. Завдяки цим властивостям автоматичні чисті податки сприяють стабілізації економіки без державного втручання. Тому їх називають вмонтованими стабілізаторами.

Незважаючи на те, що автоматичні чисті податки виконують стабілізаційну функцію без відповідних державних рішень, їх ефективність в кінцевому підсумку теж залежить від держави. Але роль держави полягає в тому, що вона вмонтовує в економіку певну систему податків і трансфертних платежів. При внесенні змін у цю систему стабілізаційна ефективність чистих податків буде змінюватися.

Автоматичні чисті податки як вмонтовані стабілізатори не є достатнім гальмом для усунення економічних коливань. Вони не спроможні повністю нейтралізувати інфляційний чи рецесійний розриви в економіці, а лише частково його зменшують. Автоматична фіскальна політика можлива лише за умов розвинутої податкової системи та системи соціального захисту, за інших умов вона не дає бажаних результатів і посилюються негативні економічні процеси. Однією з найскладніших проблем у проведенні автоматичної політики є ефект витіснення. У період спаду уряд проводить стимулюючу фіскальну політику, збільшуючи свої видатки, а зі збільшенням видатків зростає дефіцит державного бюджету, для покриття якого уряд виходить на грошовий ринок, підвищуючи попит на гроші. Це, в свою чергу, підвищує відсоткові ставки, бо зростання попиту на гроші збільшує ціну на них. Внаслідок зростання відсоткових ставок витісняється частина приватних інвестицій, а також ті споживчі витрати, що найбільш чутливі до зміни відсоткової ставки.

Таким чином автоматична фіскальна політика повинна обов’язково доповнюватися дискреційної.

Питання 4. Наслідки фіскальної політики на основі моделі "сукупний попит – сукупна пропозиція"

Ми розглядали кейнсіанський варіант фіскальної політики, згідно з яким її об’єктом є сукупний попит. Впливаючи фіскальними заходами на сукупний попит, держава в залежності від фази економічного циклу стимулює або стримує економіку. Але фіскальними заходами можна впливати й на пропозицію. Вплив фіскальної політики на пропозицію здійснюється через податки. Так, через зниження особистих податків збільшиться величина безподаткового доходу. У зв’язку з цим збільшаться заощадження домогосподарств, які перетворюються на інвестиції. Також, зменшення податку на прибуток підприємств збільшить чисту прибутковість інвестицій, що за даної відсоткової ставки викличе зростання інвестиційного попиту. В кінцевому випадку це збільшить норму нагромадження капіталу й створить передумови для зростання виробництва. Водночас зниження особистих та продуктових податків збільшить реальну заробітну плату і таким чином посилить стимули до праці.

Зазначений вплив зниження податків можна проілюструвати за допомогою графічної моделі:

Р СС СС₁ СП СП₁

Р₂

Р₁

Q₁ Q₂ Q₃ ВВП

Припустимо, що держава знизила рівень податкових ставок. Згідно з кейнсіанською теорією стимулююча фіскальна політика вплине на сукупний попит і викличе його збільшення. Внаслідок цього крива сукупного попиту переміститься вгору із СС до СС₁ .В результаті рівноважний обсяг виробництва зросте з Q₁ до Q₂ й одночасно підвищить рівноважну ціну з Р₁ до Р₂, тобто викличе інфляцію.

Але згідно з теорією економіки пропозиції зниження податків також збільшить сукупну пропозиції і знизить ціни. Зазначений результат викликається певними змінами в економіці, а саме:

· внаслідок зниження податків на особисті доходи громадян та прибутки підприємств збільшуються приватні заощадження, які створюють передумови для зростання інвестицій. Крім того, зниження особистих податків збільшує наявну зарплату, що посилює стимули до праці.

· Зниження податків на прибуток підвищує прибутковість інвестицій, що теж стимулює їх збільшення.

Завдяки переліченим змінам в економіці зниження податків у підсумку сприяє збільшенню сукупної пропозиції, що забезпечує, з одного боку, додаткове зростання реального ВВП з Q₂ до Q_3., а з іншого певний антиінфляційний ефект.

Проте політика низького оподаткування, яка відстоюється прихильниками теорії економіки пропозиції, має і певні вади:

1. вплив податків на сукупну пропозицію розгортається протягом значного часу, тривалість якого важко передбачити.

2. зниження податків набагато відчутніше впливає на зростання попиту, аніж на збільшення пропозиції, і тому дефляційний ефект може бути несуттєвим.

3. зниження податків негайно породжує бюджетний дефіцит, що може перекреслити всі позитивні наслідки.

Останній недолік є головним. Для його спростування прихильники теорії економіки пропозиції спираються на криву Лаффера.

Податкові надходження до бюджету

збільшення ВВП як податкової бази і тим самим забезпечить навіть зростання податкових надходжень до бюджету.

Графічна залежність податкових надходжень від ставки податку отримала назву кривої Лаффера. Згідно з кривою Лаффера, якщо оподаткування є надмірним, то її зниження до оптимального рівня стимулює ділову активність, збільшує дохід як податкову базу і завдяки цьому максимізує величину податкових надходжень. Це означає, що зниження податків від надмірного до оптимального рівня забезпечує одночасно зростання виробництва і податкових надходжень, що запобігає виникненню бюджетного дефіциту.

Практичне використання кривої Лаффера неможливе тому, що:

1. незрозуміло, який рівень податків слід вважати надмірним, тобто як визначити місцезнаходження діючих податків на кривій.

2. який рівень податків слід вважати оптимальним, здатним забезпечувати максимальну величину податкових надходжень.

Таким чином застосування цієї кривої на практиці пов’язано з певним політичним ризиком.

Питання 5. Фіскальна політика і державний бюджет.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку, державний бюджет визначає можливості фіскальної політики; з іншого — фіскальна політика впливає на стан державного бюджету. Роль державного бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення також має його структура та співвідношення між державними заходами і витратами (видатками). Головною метою фінансової політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується державний бюджет. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного бюджету.

Отже, фіскальна політика виконує дві взаємно пов’язані функції: стабілізаційну та бюджетну. Стабілізаційна функція заключається в тому як фіскальна політика впливає на ВВП та інші показники економічного розвитку держави. Її ефективність залежить від того якою мірою вона сприяє наближенню економіки до параметрів повної зайнятості. Але, крім цього фіскальна політика використовує державний бюджет для досягнення рівноваги в економіці. У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Під час падіння виробництва доцільно зменшувати державні закупки та знижувати чисті податки, або застосовувати ці заходи одночасно.

Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту, або його збільшення.

З метою розмежування впливу на стан державного бюджету дискреційних фіскальних заходів і циклічних коливань слід розрізняти фактичне і потенційне бюджетне сальдо. В загальному контексті формулу бюджетного сальдо можна записати таким чином: БС=ЧП-ДЗ.

Фактичне бюджетне сальдо (БСф) —характеризує стан державного бюджету в умовах фактичного рівня зайнятості, тобто фактичного ВВП:

БСф=(ВВПф*t)-ДЗ,

t— середній коефіцієнт чистих податків;

(ВВПф*t) — чисті податки.

Таке бюджетне сальдо відображає вплив на державний бюджет як фіскальної політики, так і циклічних коливань.

Потенційне бюджетне сальдо (БСп) — характеризує стан державного бюджету в умовах в умовах повної зайнятості. Вона показує, яка могла бути різниця між доходами і витратами державного бюджету за умов, коли б економіка виробляла потенційний ВВП:

БСп=(ВВПп*t)–ДЗ

Оскільки потенційне бюджетне сальдо виключає вплив циклічного падіння виробництва на державний бюджет, то завдяки цьому воно набуває здатності відображати вплив на нього лише фіскальної політики. Вона є ефективною, тобто сприяє економічній стабілізації, якщо під час падіння виробництва стимулює економіку до зростання, але одночасно викликає бюджетний дефіцит, або коли в умовах інфляційного зростання вона стримує економіку й одночасно забезпечує бюджетний надлишок. Якщо в умовах падіння виробництва потенційне бюджетне сальдо є додатним, а під час інфляційного зростання — від'ємним, то це є ознакою неефективної фіскальної політики.

Вплив лише циклічних коливань на стан державного бюджету відображає циклічне бюджетне сальдо, яке характеризує економіку в умовах неповної зайнятості:

БС_Ц=БС_Ф-БС_П

Зв’язок між стабілізаційною і бюджетною функціями фіскальної політики ставить державу перед необхідністю вибору: стабілізація економіки чи збалансування бюджету. Вирішення цієї альтернативи залежить від концепції регулювання державного бюджету.

Перша — збалансування бюджету на щорічній основі. Це означає, що державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року.

Але така концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики.

Припустимо, що економіка увійшла в фазу падіння, ВВП скорочується, тому автоматично зменшуються чисті податки, що спрямовує державний бюджет до дефіциту. Тепер припустимо, що нам потрібно збалансувати державний бюджет на щорічній основі. Для цього потрібно дискреційно підвищити чисті податки або зменшити державні закупки. Але ці заходи є стримуючими для економіки. Вони викличуть ще більше падіння виробництва, тоді як його потрібно збільшувати.

Таким чином, згідно з концепцією збалансування бюджету на щорічній основі, під час спаду виробництва й автоматичного зменшення податкових надходжень потрібно зменшити державні витрати або дискреційно збільшити чисті податки. Але такі заходи ще більше посилять спад виробництва. Це означає, що дана концепція суперечить стабілізаційній функції фіскальної політики.

Друга — збалансування бюджету на циклічній основі. Згідно з цією концепцією бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Під час падіння виробництва держава, щоб стимулювати економіку, дискреційно зменшує чисті податки і збільшує державні витрати, що спрямовує бюджет до дефіциту. Під час інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує державні закупки, що спрямовує бюджет до надлишку.

Бюджетний надлишок під час інфляційного зростання повинен покривати бюджетний дефіцит під час падіння виробництва і тому в межах економічного циклу бюджет повинен балансуватися. Але досвід показує, що зростання та падіння нееквівалентні між собою за глибиною й тривалістю. Тому в межах економічного циклу гармонія між надлишками і дефіцитами не досягається, що не забезпечує збалансованості державного бюджету. Тому і ця концепція не здатна узгодити стабілізаційну і бюджетну функції фіскальної політики.

Отже, одночасне дотримання стабілізаційної функції і збалансованого бюджету є для фіскальної політики несумісним. Тому вона змушена вибирати, тобто вирішувати, що є більш пріоритетним — стабілізація економіки чи збалансування державного бюджету. Як показує світовий досвід при вирішенні цієї альтернативи перевага надається стабілізаційній функції фіскальної політики. Це означає, що в основі фіскальної політики повинна лежати концепція функціональних фінансів.

Згідно з концепцією функціональних фінансів головною функцією фіскальної політики повинна бути стабілізація економіки, а державний бюджет повинен виконувати роль інструмента її досягнення. Спираючись на цю концепцію, фіскальна політика припускає можливість утворення бюджетного дефіциту, якщо він є необхідною умовою стабілізації економіки. Така політика одночасно передбачає такі джерела дефіцитного фінансування.

С РДжерела фінансування державного бюджету:

1. Внутрішні позички. В цьому випадку уряд виходить на внутрішній грошовий ринок, і розміщує свої позички, тобто продає державні цінні папери, і за рахунок виручки від їх реалізації отримує необхідні кошти в борг.

2. Зовнішні позички. Ці позички можуть надавати уряду міжнародні фінансові організації, іноземні уряди та приватні іноземні фірми.

3. Грошово - кредитна емісія. Це означає, що Національний банк випускає нові гроші, які не забезпечені зростанням товарної маси, і за допомогою певного кредитного механізму фінансує уряд.

Державні позики є неінфляційним джерелом, але породжують два наслідки. Перший пов'язаний з тим, що боргове фінансування бюджетного дефіциту супроводжується збільшенням попиту на гроші з боку держави і підвищенням відсоткової ставки, через що виникають два ефекти витіснення: ефект витіснення інвестицій і ефект витіснення чистого експорту. Перший ефект зумовлюється оберненою залежністю між відсотковою ставкою і приватними; інвестиціями, другий — зростанням внутрішньої відсоткової, ставки, що збільшує попит нерезидентів на вітчизняні активи і, як наслідок, на вітчизняну валюту. Це викликає зростання валютного курсу і скорочення чистого експорту.

Другий наслідок пов'язаний з тим, що державні позики породжують державний борг, який за умов неефективного використання позичених коштів може становити загрозу для майбутнього розвитку економіки і вимагати підвищення податків або скорочення державних видатків. Через певний проміжок часу державні цінні папери треба викупити, а також щорічно сплачувати проценти. Нині у багатьох країнах від 10 до 15% видатків державного бюджету ідуть на обслуговування державного боргу – оплату процентів та основної суми боргу.

Грошово-кредитна емісія (монетизації дефіциту) не викликає ефектів витіснення і не створює державного боргу, але породжує інфляцію. За цих умов держава отримує «сеньйораж» — дохід від друкування грошей, а економічні суб'єкти змушені сплачувати інфляційний податок. Сеньйораж виникає тоді, коли темпи приросту грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП, що супроводжується підвищенням цін. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Однак він має величезний недолік – викликає неконтрольовану інфляцію, підриває стимули до довгострокових інвестицій, розкручує інфляційну спіраль. З метою обмеження грошово-кредитної емісії в багатьох країнах конституційно закріплюється незалежність національних емісійних банків від уряду. Крім того, величина емісії регламентується парламентом. В Україні з 1997 року емісію грошей для збалансування бюджету не застосовують.

Монетизація дефіциту може відбуватися в різних формах – у вигляді додаткової емісії або через збільшення кредитів центрального банку державним підприємствам за пільговими процентними ставками та ін.

Фінансування бюджетного дефіциту за допомогою запозичень уряду нерідко розглядають як антиінфляційну альтернативу монетизації. Насправді це не так. Боргове фінансування, коли державні цінні папери купують населення і комерційні банки, лише індукує слабші інфляційні імпульси і переміщує їх у часі. Жоден із трьох методів фінансування дефіциту державного бюджету не є антиінфляційним. Тому фіскальна політика повинна бути зваженою, держава повинна постійно коригувати свої витрати з урахуванням отриманих доходів, а до державних позичок вдаватися лише за умов, якщо вони здатні в перспективі створити джерела їх повернення.

Питання 6. Державний борг.

Фінансування дефіциту державного бюджету за допомогою запозичень веде до виникненнядержавного боргу.

Державний борг — це загальна сума нагромадженої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, яка дорівнює сумі всіх дефіцитів за вирахуванням надлишків бюджету. Абсолютний розмір державного боргу не є показовим макроекономічним показником. Тому для оцінки величини боргу найчастіше використовують відносні показники заборгованості: 1) державний борг як відсоток ВВП; 2) відношення суми обслуговування боргу до ВВП. Обслуговування боргу пов'язане з поступовою сплатою основної суми боргу і щорічною виплатою процентів.

Одним із способів визначення рівня державного боргу країни є його порівняння з боргом, нагромадженим іншими країнами. Отож державний борг як відсоток ВВП дорівнює у Бельгії 125%, у Греції — 103, у США — 65, в Україні — 39, а в Норвегії — 34%. Як бачимо, за міжнародними мірками уряд України не є занадто марнотратним. Проценти за державний борг становлять значну статтю видатків державних бюджетів багатьох країн та інколи перевищують 3% ВВП.

Державний борг складається з двох частин: внутрішнього боргу і зовнішнього боргу. Внутрішній борг — це заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни. Зовнішній борг — заборгованість держави іноземним громадянам, фірмам, урядам та міжнародним фінансовим організаціям.

Упродовж повоєнного періоду державний борг у багатьох країнах світу зростав. Однією з причин цього було зниження податків за для стимулювання економіки без відповідного зниження державних видатків. Ще однією причиною можна назвати відсутність політичної волі та рішучості державних мужів. Утримання великого бюджетного сектора економіки сприяє дефіцитам і зростанню державного боргу. Важливою причиною зростання дефіцитів і державного боргу у країнах з розвинутою економікою є циклічні спади, а в Україні – трансформаційний спад.

У національній економіці існує пряма залежність між розмірами державного боргу і дефіциту бюджету. З одного боку, дефіцит бюджету збільшує державний борг, а з іншого – зростання державного боргу потребує додаткових видатків бюджету на його обслуговування, що збільшує дефіцит бюджету.

Бюджетний дефіцит принципово може обслуговуватися двома способами – за допомогою кредитів Національного Банку та шляхом емісії державних цінних паперів. Перший спосіб, як правило використовується владою слаборозвинутих країн, з перехідною економікою. За визначенням таке фінансування є чисто інфляційним, так як має місце монетизація дефіциту держбюджету.

Для розвинутих країн характерно обслуговування дефіциту держбюджету через емісію держоблігацій. В цих умовах державний борг можна розглядати як розмір заборгованості держави власникам державних цінних паперів. При цьому також може проходити монетизація дефіциту держбюджету, якщо Національний Банк проводить купівлю державних цінних паперів на відкритому ринку, узгоджуються такі дії з урядом.

Зовнішній борг, який є частиною державного боргу, виникає внаслідок того, що для покриття дефіциту поточного рахунку платіжного балансу країна змушена брати позики за кордоном. Цей дефіцит найчастіше спричиняється тим, що експорт країною товарів і послуг є меншим за її імпорт.

Дефіцит поточного рахунку фінансують чистим припливом капіталу до країни, по-перше, у формі міжнародних позик — у МВФ, Світового банку, іноземних урядів чи комерційних банків. Міжнародні позики збільшують розмір зовнішнього боргу країни. По-друге, цей дефіцит може фінансуватися прямими іноземними інвестиціями, які здебільшого означають ввезення до країни іноземної валюти для створення нових підприємств, що виробляють продукцію. Ці інвестиції не збільшують зовнішньої заборгованості країни. По-третє, дефіцит поточного рахунку може фінансуватися продажем активів країни іноземним інвесторам, що також не збільшує зовнішнього боргу. Нарешті, країна може використовувати свої золотовалютні резерви, що також не збільшує її зовнішню заборгованість.

Зовнішній борг країни виникає внаслідок позик коштів за кордоном або продажу фінансових активів за кордон. Міжнародні запозичення дають змогу країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє національна економіка. Ці запозичення означають, що через певний час країна має повернути основну суму боргу і щорічно сплачувати проценти за позики.

За продуктивного використання іноземних запозичень як інвестицій країна може прискорити своє економічне зростання. І навпаки, нераціональне використання зовнішніх ресурсів загострює проблему повернення боргів.

До важливих показників заборгованості країни належать: 1) зовнішній борг як відсоток експорту та відсоток ВВП; 2) сума платежів з обслуговування боргу як відсоток експорту; 3) коефіцієнт обслуговування боргу, тобто відношення суми виплат з обслуговування боргу до величини експорту товарів і послуг; 4) реальний борг на душу населення тощо.

Якщо рівень зовнішньої заборгованості дуже великий, інколи виникає криза зовнішньої заборгованості — неспроможність країни-боржника в повному обсязі обслуговувати свої зовнішні борги, зокрема здійснювати чергові виплати з боргу. Міжнародним кредиторам відомо, що уряд може відмовитися від виконання своїх боргових зобов'язань. Наприклад, у 1335 р. король Англії Едуард IIIвідмовився погасити свої борги італійським банкірам. У 1982 р. десятки країн, що розвиваються, заявили, що неспроможні платити за свої зовнішні борги, а в 1998 р. те саме зробила Росія. Що вищий рівень зовнішньої заборгованості, то більша спокуса в уряду до невиконання боргових зобов'язань. З підвищенням рівня заборгованості країни міжнародні інвестори, побоюючись можливого дефолту, скорочують надання їй позик.

Основними причинами кризи зовнішньої заборгованості є такі:

1)неправильна макроекономічна політика країн-боржників. Нерідко державний бюджет цих країн зводиться з великим дефіцитом, а курс національної валюти завищений. Такий курс сприяє швидкому зростанню імпорту, що погіршує стан платіжного балансу. В окремих країнах зовнішні позики можуть використовуватися не на інвестиційні проекти, що забезпечують приріст національного доходу, а на спекулятивні операції, або розкрадатися державними чиновниками;

2)різка зміна кон'юнктури на світових ринках, що супроводжується погіршенням умов торгівлі країн-боржників і зростанням реальних процентних ставок. Наприклад, на початку 1980-х років несподіване зростання процентних ставок, яке пов'язують із стримувальною монетарною політикою розвинутих країн, підвищило коефіцієнт обслуговування боргу. Водночас зниження товарних цін та уповільнення темпів зростання економіки у країнах — споживачах експорту з країн-боржників зменшили обсяги експорту і доходи від нього у країн-боржників. Тобто тягар боргу у країнах-боржниках зріс, бо одночасно зменшилися надходження від експорту і зросли суми обслуговування боргу;

3) наявність стимулів до відмови від платежів за борг країнами-боржниками. Іноді країна-боржник не має ліквідних ресурсів для обслуговування зовнішнього боргу, а інколи відмова від сплати боргу просто економічно вигідна країні-боржникові. Проте відкриті відмови від виконання боргових зобов'язань трапляються не часто. Річ у тім, що існує низка заходів, які можуть уживатися до країн, що відмовляються сплачувати борги.

По-перше, кредитори можуть домогтися заморожування майна, яке належить неплатоспроможним боржникам. Оскільки більшість боргів зроблено урядами країн-боржників, то можна заморозити лише державні активи (літаки національних компаній, кораблі, золотовалютні резерви тощо).

По-друге, на країну можуть накласти торговельні санкції, обмежити або заборонити імпорт з неї, позбавити її можливості експортувати свою продукцію або брати в позику.

По-третє, країну можуть позбавити доступу до ринку капіталів, а також: до торговельних кредитів після її відмови виконувати свої зобов'язання з підписаних угод.

По-четверте, доходи від експорту можуть затримуватися, коли вони проходять через банки-кредитори.

Проте на практиці покарання країн, не здатних повністю або частково виконувати свої зобов'язання, досі зводилося лише до відсторонення їх на відносно короткий період від ринків капіталів, після чого надання їм позик зрештою поновлювалося.

Одним із способів розв'язання проблеми невиконання боргових зобов'язань є використання застави, тобто активів певного виду, які можуть перейти у власність кредитора в разі відмови країни-боржника виконувати свої зобов'язання. Крім того, МВФ і Світовий банк намагаються створити нові стимули для збільшення внутрішніх та іноземних інвестицій у країнах-боржниках.

За сучасних умов країни-боржники прагнуть полегшити тягар своєї заборгованості через зміну графіка сплати боргу, його реструктуризацію чи полегшення сплати. Зміна графіка сплати боргуозначає продовження строку надання кредитів без зміни поточної дисконтованої вартості чергових боргових платежів, що рівнозначне наданню нової позики. Реструктуризація боргу— це зміна строку або умов виплати боргу. Полегшення сплати боргуозначає зменшення поточної вартості чергових платежів.

Переговорний процес із приводу заборгованості відбувається в межах Паризького клубу, що об'єднує представників найбільших країн-кредиторів, яким належить більше 50% боргових зобов'язань країн-позичальників. Паризький клуб веде переговори щодо зміни графіків сплати боргу, зниження процентів за обслуговування боргу та щодо його часткового анулювання.

Новітнім методом зменшення зовнішньої заборгованості країни є конверсія боргу, яка має такі основні форми. По-перше, це викуп боргу — надання країні-боржникові можливості викупити свої боргові зобов'язання на вторинному ринку цінних паперів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою їхньої номінальної вартості. Відомий випадок, коли кілька екологічних організацій викупили дешеві борги Перу і Болівії та запропонували їх урядам цих держав в обмін на утворення заповідників.

По-друге, це капіталізація боргу, тобто обмін боргових зобов'язань на власність (акціонерний капітал). Капіталізація боргу означає, що уряд держави-боржника передає іноземному кредиторові акції вітчизняних компаній, а кредитор списує борг на еквівалентну суму. Обмін боргових зобов'язань на акціонерний капітал є досить непростою справою для країни-боржника. Якщо компанії не є державною власністю, то уряд спочатку змушений купити акціонерну власність. Отже, проблема зовнішнього боргу перетворюється на проблему дефіциту бюджету. Уряд держави-боржника або мириться з дефіцитом бюджету і нагромаджує додатковий державний борг, або друкує гроші та спричиняє інфляцію.

По-третє, це заміна наявних боргових зобов'язань новими. У цьому разі змінюються умови боргових зобов'язань, наприклад, ставка процента за новими цінними паперами може бути нижчою, ніж за старими, хоча номінальна вартість облігацій не змінилася, та ін.

Усі ці методи дають змогу зменшити зовнішню заборгованість країни, але водночас скорочуються її валютні резерви та індукуються інфляційні імпульси.