Поняття та сутність інститутів та інституційного середовища

Проблеми, з якими зіткнулась Україна після проголошення незалежності, з усією очевидністю виявили визначальну роль інституційних факторів в економічній сфері. Для створення ефективної ринкової економіки винятково необхідним є відповідний комплекс інститутів. Останній є важливим чинником економічного розвитку, оскільки визначає можливості і обмеження суб'єктів економічної діяльності. Американські економісти Бредфорд де Лонга та Лоуренс Генрі Саммерс стверджують, що головні проблеми, які нас очікують у майбутньому будуть більш за все пов'язані не з мікро-, а з макрорівнем, а саме: як повинен діяти уряд, щоб забезпечити ефективне використання прав власності, інституційного середовища та «правил гри», які є фундаментом ринкової економіки[1].

Інститут – сукупність створених людьми формальних і не формальних правил що виступають як обмеження для економічних агентів, а також відповідних механізмів контролю за їх виконанням.

Роль інститутів – зменшення невизначеності, структуризація буденного життя, організація взаємовідносин між людьми, визначення та обмеження варіантів альтернатив в економічній поведінці кожної людини, застосування всіх видів обмежень створених людиною для приведення до певного порядку людських взаємовідносин.

Традиційний науковий аналіз визнавав функціонування таких інститутів: державних, політичних, монетарних та інших, але їх вплив на господарське життя вважався мінімальним або найчастіше – ігнорувався. На противагу традиційному підходу, інституціоналісти впевнені, що інститути є важливою економічною реальністю, впливають на стимули та поведінку підприємств і домогосподарств. Згідно з сучасним неоінституціональним підходом, інститути мають ключове значення в економічних процесах, їх можна піддати аналізу за допомогою стандартного інструментарію неокласиків.

Визначення сутності категорії «інститут» дещо різняться. Так, Ерік Фуруботн та Рудольф Ріхтер розуміють під інститутами систему норм, що детально «прописує» дії економічних агентів за допомогою таких складових як формальні і неформальні обмеження та можливості застосування санкцій у разі відхилення від них. З погляду цих вчених роль інститутів є вирішальною для економічного розвитку, тому що вони є регуляторами не тільки у господарській, а й у соціальній сферах.

Дуглас Сесіл Норт (США) акцентував увагу на тому, що інститути зменшують невизначеність за допомогою структуризації повсякденного життя та слугують дороговказом для людської взаємодії, визначають та обмежують сукупність варіантів вибору індивіда. При цьому обмеження бувають як офіційні, так і неписані – звичаї, кодекси поведінки, що лежать в основі офіційних та доповнюють їх.

Б. Шаванс пропонує таке трирівневе бачення структури інститутів в залежності від їх ваги у життєдіяльності суспільства:

> перший рівень: мова, етика, релігія, сім'я, гроші, власність;

> другий рівень: соціальні умови, звичаї, рутини, правові норми, внутрішні правила організації, контракти, конституції, суспільні устрої;

> третій рівень: ієрархії, асоціації, фірми, професійні союзи, організації підприємців, церкви, університети, держави, політичні партії, уряди, адміністративні апарати, міжнародні організації та угоди.

Російський інституціоналіст М. Дерябіна пропонує визначити першочергово такі інститути:

> приватна власність, як найважливіший інститут ринкової економіки;

> правові регулюючі інститути, що забезпечують чітке розмежування майнової відповідальності (кодекси, закони);

> інститути, що відповідають за власність інших осіб (норми бухгалтерського обліку, банківське регулювання, регулювання ринку цінних паперів та інвестиційних посередників);

> інститути, що структурують та роблять передбачливою поведінку партнерів у ринкових відносинах (контрактне право).

Вітчизняний інституціоналіст В. Якубенко з поміж усіх соціально-економічних інститутів вирізняє три: власність, влада, управління. Ці інститути є базисними, оскільки виступають підставою для отримання «вмінених» доходів, які визнаються суспільством та визначаються у легітимному правовому полі для отримання прибутку, ренти, заробітної плати та підприємницького доходу, а це, за висновком вченого, є головним у правилах ринкової гри.

Потрібно звернути увагу на дискусію, яка ведеться до цього часу, щодо трактування і розмежування понять інститути і інституції (часто вони використовуються як синоніми). Зарубіжні вчені ширше застосовують термін «інституція» як базова категорія інституціоналізму. Термін «institution» російською мовою перекладено як «інститут», тому воно набуло ширшого поширення. Хоча російський вчений Іншаков О. вказує, що інституція виступає рушійною силою будь-якої цілеспрямованої діяльності; інститут же є більш складним поняттям його можна трактувати як функціональну організацію, за допомогою якої здійснюється реалізація конкретної системи однорідних інституцій[2]. У вітчизняній науці також досить широко застосовується термін «інституція». О.Шпикуляк трактує інституції як правила, традиції, усталені стереотипи, а інститути – організаційно-оформлені утворення, які підтримують інституції, формують умови життєдіяльності й можливості суспільного буття[3].

Таким чином, інституційне забезпечення економічного розвитку не слід розуміти лише як формування законодавства і створення певних організацій (міністерств, центрів, фондів тощо), які мають виконувати певні функції з регулювання економічної діяльності. Економічні інститути включають весь коиплекс суспільно визнаних норм, які визначають взаємовідносини між агентами з приводу економічної діяльності. Ці суспільно визнані норми можуть бути кодифіковані у національному законодавстві, або ж залишатися у сфері «звичаєвого права». Фахівці стверджують, шо саме вади розвитку провідних економічних інститутів, їх деформація перешкоджають успішному економічному розвитку країни[4].

Щодо формування інституційного середовища, то слід ураховувати, що Д.Норт виділяв базові інституції та периферію інституційної системи[5]. С Кірдіна називає периферію комплементарними інституціями. Базові інституції – це глибинні, історично стійкі соціальні відносини , що постійно відтворюються, а комплементарні мають допоміжний характер, забезпечуючи стійкість інституційного середовища в тій або іншій сфері суспільства[6]. До базових інституцій відносяться категорії власності, влади, управління, праці; до допоміжних – підприємництва, конкуренції, ціноутворення тощо. Таким чином, логічний ланцюг формування інституційного середовища може виглядати так: цінності (особистісні і суспільні) → норми (як настанови для людських дій, завдяки яким формуються відносини) → правила (сукупність настанов, які дозволяють чи забороняють певні дії при взаємодії членів суспільства) → інститути як система правил.

Для становлення і розвитку трансформаційних економік необхідно створення відповідного інституційного середовища, тобто тих правил і традицій, які дозволять ефективно використовувати соціально-економічний та технологічний потенціал країни. Вагомою при цьому є роль держави, яка, з одного боку, встановлює формальні правила, що є основою приватних трансакцій і формує громадянське суспільство, а з іншого - діє у відповідності з конституцією, встановленими нормами і порядком. Це дає можливість сформуватися стабільному і передбачуваному інституційному середовищу, у якому мінімізуються позалегальні чинники та корупція. Такі фундаментальні інституційні параметри дозволяють підвищити ефективність становлення та функціонування трансформаційної економіки шляхом активізації соціально-економічних інститутів, стимулів розвитку бізнесу та стримання свавілля влади.

Проте не слід вважати державу єдиним ініціатором формування інститутів і що лише вона може бути ефективним регулятором економіки. Події останніх років виразно показали недостатність самого інституту державної влади. Це сталося й через те, що протягом тривалого періоду українська нація, перебуваючи під владою інших більш потужних держав, а пізніше – під їх впливом, не зуміла сформувати цілісну досконалу інституційну систему державного управління. Відсутність дієвої практики реального впливу громадянського суспільства на характер державного управління, зокрема у сфері регулювання соціально-економічних процесів, можна вважати чинником неефективності сучасної влади. Відтак у державі декларуються процеси децентралізації влади.

Одним з найвпливовіших чинників формування інституційного середовища в нашій і інших країнах стало посилення інтеграційних процесів у світовому економічному просторі, що виявляється в активній імплементації у національні політику і практику елементів інституційної структури, які сформовані міжнародною, зокрема й європейською, спільнотами, а також у прискоренні інституціоналізації господарського простору. Відтак, у контекті євроінтеграційних устремлінь України інституційною основою трансформаційних процесів стало активне запозичення більшості правових норм із європейської практики. Зокрема, йдеться про поступову імплантацію повного набору формальних інститутів, що складають європейський acquis communautaire.