Поняття та сутність економічного потенціалу держави

У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Найбільш поширеним є наступне. Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари і послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу і якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить від наявності і використання взаємопов'язаних і взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:

• основного капіталу та інших нефінансових і фінансових активів;

• природних ресурсів;

• людських ресурсів;

• організації управління;

• інноваційного потенціалу.

Перші три елементи об'єднуються поняттям національного багатства в традиційному і розширеному розумінні. Вони визначають почат­кові ресурсні можливості виробництва.

Разом з тим, темпи і якість економічного зростання в сучасних умовах у вирішальній мірі визначаються розвитком науки і інноваційними перетвореннями,.що забезпечують приріст виробництва, в основному за рахунок наукомістких товарів і послуг, істотне зниження ресурсномісткого виробництва, а також поліпшенням організації виробництва й управ­ління.

Потенціал економічного розвитку складається не тільки з початкових ресурсів, але також з науково-інноваційного і управлінського потенціалів. Організація управління і науково-інноваційний потенціал тісно пов'язані з національним багатством, проте через їх сутнісні характеристики розглядаються як самостійні елементи економічного потенціалу.

Наявність і використання цих чинників виробництва, у свою чергу, пов'язані з суспільним і економічним ладом країни, зовнішньоекономічною ситуацією і економічною політикою, здатною прискорювати еконо­мічний розвиток, якщо вона націлена на довготермінове ефективне відтворення, підвищення добробуту населення, модернізацію виробничого апарату, зростання конкурентоспроможності і забезпечення економічної безпеки. Питання науково-інноваційного потенціалу, а також суспільного і економічного ладу та економічної політики є предметом розгляду в інших розділах підручника.

Найважливішою характеристикою, що визначає потенційні можливості країни з виробництва товарів і послуг, є національне багатство, що характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збільшення валового національного продукту і валового національного дохо­ду як джерел задоволення потреб суспільства.

Національне багатство є результатом діяльності попередніх поколінь людей і в той же час основою виробничої діяльності поколінь, що живуть зараз. Воно є вартістю сукупності економічних об'єктів, що забезпечують їх власникам можливість отримання економічної вигоди. Національне багатство (національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних і нематеріальних цінностей, створених для виробництва і споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) і власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки.

Разом з тим, національне багатство може бути визначене як сукупна вартість всіх економічних активів (як фінансових, так і нефінансових) в ринкових цінах, що знаходяться у власності резидентів країни, за ви­рахуванням їх фінансових зобов'язань нерезидентам країни. При цьому слід враховувати, що фінансові документи (акції, облігації і інші цінні папери), як правило, мають цінність лише тому, що представляють права власності на речові елементи національного багатства та доходи від них фінансових активів країни і їх фінансових зобов'язань на певну дату. Визначена на цій основі величина нефінансових активів в сумі з чисти­ми фінансовими вимогами до резидентів інших країн характеризує за­гальну величину національного багатства.

Наявність і ефективність використання національного багатства визначає величину виробництва ВВП в цілому і з розрахунку на одного жителя країни, його приріст, накопичення і дію цих чинників на рівень і якість життя населення. За попередніми даними міжнародних зістав­лень, проведених під егідою ООН, розвинені країни у декілька разів випередили інші країни з виробництва ВВП на душу населення. За рівнем виробництва ВВП на одного жителя Україна відстає від США в 4,5 рази, від Німеччини і Японії - більш ніж в 3 рази. Багатократні відмінності в рівні виробництва товарів і послуг є наслідком об'єктивних процесів. В останній третині XX ст. в результаті накопичення знань, розробки нових технологій і їх широкого розповсюдження почалося форму­вання інформаційно-індустріального суспільства, що приходить на зміну індустріальному.

В устрої життя людства відбуваються кардинальні зміни. Нове суспільство, що розвивається, істотно відрізняється від своїх історичних попередників. Воно ґрунтується на розвитку науки і ефективних технологій, новій якості людського капіталу, зміні соціальної структури суспільства, вищому рівні управління, раціональнішому використанні ресурсів, пов'язаними з цими чинниками новими можливостями у виробництві, споживанні і зниженні питомих витрат ресурсів на випуск продукції і послуг. В сукупності ці обставини утворюють новий синергетичний ефект, що обумовлює формування нового суспільства, в якому людський капітал перетворюється на головний чинник економічного розвитку.

Людський капітал - це сума природжених здібностей, загальної і спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного і фізичного здоров'я, що забезпечують можливість приносити дохід. ¹

Він починає розглядатися як найважливіша частина національного багатства. Відповідно виникає нова розширена концепція національного багатства як категорії, що включає також людський капітал.

Основними сферами діяльності, що формують людський капітал, є науково-освітній комплекс, система охорони здоров'я і сфери, що безпосередньо забезпечують умови життя.

Оцінка людського капіталу як складової частини національного багатства здійснюється шляхом визначення витрат на підготовку працівника, включаючи витрати на виховання, освіту, професійну підготовку, само­освіту і так далі (на це в сучасних умовах потрібно близько 25 років). В цілях зіставлення національного багатства різних країн проводиться його

Складовими частинами національного капіталу є індивідуальні капітали. Відтворення індивідуальних капіталів в їх взаємозв'язку утворює єдиний процес відтворення всього капіталу суспільства. У цій складній і суперечливій єдності індивідуальні капітали формально виступають як ресурси незалежних виробників товарів і послуг. В той же час вони об'єднуються системою економічних зв'язків, зумовлених закономірностями ринкового господарства - попитом і пропозицією, конкурентними умовами, станом ринків, факторів виробництва і готової продукції і послуг, ринку позикового капіталу та ін.

Згідно системи національних рахунків (СНР), розробленої Статистичним відділом ООН, до обсягу національного багатства входять нефінансові і фінансові активи.

Нефінансові активи підрозділяються на нефінансові вироблені активи і нефінансові невироблені активи. Окремо визначається також обсяг споживчих товарів тривалого користування в домашніх господарствах і прямі іноземні інвестиції.

Нефінансові вироблені активи - це активи, що є результатом виробничої діяльності: основний капітал, запаси матеріальних оборотних коштів і цінності.

Нефінансовими невиробленими активами є активи виробництва, що не є результатом виробництва. До них відносяться матеріальні не­вироблені активи (земля, природні ресурси) і нематеріальні невиробле­ні активи, що з'являються в результаті юридичних і облікових операцій (наприклад, права на певні види діяльності).

Фінансові активи - це активи, яким, як правило, протистоять фінан­сові зобов'язання інших господарюючих суб'єктів. Наприклад, наданий кредит є активом для того, хто надав кредит і борговим зобов'язанням для особи, що його отримала. Активи і фінансові зобов'язання між рези­дентами країни в основному відповідають один одному. Різниця між ак­тивами і зобов'язаннями резидентів країни у взаєминах з нерезидентами характеризує чисту вартість власного капіталу, що входить в національне багатство країни.

Особисте майно населення враховується окремо. До його складу включаються житлові і невиробничі споруди, побутові товари тривалого користування і запаси споживчого призначення. До них відносяться автомобілі, холодильники, пральні машини, телевізори, комп'ютери і інші матеріальні активи, що знаходяться в домашніх господарствах. Включен­ня їх в окрему групу обумовлено тим, що категорія національного капіталу пов'язана з розумінням національного капіталу як сукупності економічних об'єктів, що приносять дохід.

В цілях визначення національного багатства країни складається баланс активів і пасивів. У ньому відбивається вартість нефінансових і переоцінка на долари США (або іншу валюту) за паритетом купівельної спроможності валют. В той же час величина людського капіталу може визначатися виходячи з потенційного доходу, який він може приносити.

4.2. Структурні елементи економічного потенціалу та їх склад

1.Природно ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності і населення.

Природні ресурси - це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Тобто, це сукупність природних ресурсів і природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини і суспільства. Під ними розуміємо все те, що людина використовує для забезпечення свого існування. Це - продукти харчування, мінеральна сировина, енергоносії, повітряний простір, вода, життєвий простір, об'єкти для задоволення естетичних потреб. Природно-ресурсний потенціал регіону впливає на його ринкову спеціалізацію і місце в територіальному поділі праці, визначає тенденції його розвитку.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв'язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до не­гативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. Процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це - використання природних ресурсів, а з іншого, - вплив на довкілля і необхідність брати до уваги природоохоронні процеси.

Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки на можемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. ПРП є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

• земельні;

• мінерально-сировинні;

• водні;

• лісові;

• фауністичні (мисливсько-рибальські);

• природно-рекреаційні ресурси.

Іноді виділяють окремо в якості компонентів ресурсів просторові ресурси, кліматичні, геотермальні, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва:

• промислові природні ресурси;

• сільськогосподарські природні ресурси;

• культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі;

• ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними. Усі ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічний, економічний та екологічний (еколого-економічний) види оцінки природних ресурсів.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

1) зовнішні - енергія Сонця, гравітаційна енергія;

2) поверхні Землі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (назем­ні, водні, ґрунтові);

3) земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);

4) паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо.

За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) і відносно байдужі.

У зв'язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням і деградацією вони стають предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо. Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість і необхідність варіантного підходу до їх використання. Вибір варіанта, хоч і заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів, але визначається також соціально-економічними і технічними факторами - загальними і локальними.

Розглянемо детальніше, якими природними ресурсами володіє Україна.

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства. Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, землі при­родоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.

У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ресурсів) 70,5% становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими одного мешканця країни досить висока - 0,89 га. Площа орних земель становить 34,4 млн. га, на кожного жителя їх припадає 0,69 га. Ліси й лісові площі займають 16,6%, в тому числі вкриті лісом - 14,7%. Чотири відсотки території країни вкрито водою, 1,3% - болота й заболо­чені території (табл.1.).

Таблиця 1. Земельний ресурси та їх структура.

На кінець 2014 р. орні землі становили 57% загальної площі сільгоспугідь. У центральних, південних і подільських областях рівень розораності земель сягає 86-90% і більше, в решті областей 60-80%.

Лише в Закарпатті рівень розораності менший (50%). Такі самі відмінності існують і в землезабезпеченості населення - від 0,15 га ріллі на одну особу в Закарпатті до 1,5 га - у південних районах.

Запроваджуються економічні механізми регулювання земельних відносин. Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи ще не привели до радикального та ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення.

Тому в сучасних умовах є необхідним визначення основних напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечен­ня ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів держави.

В Україні забудовано 4% земель, 2% складає територія міст, в яких проживає 68% населення і зосереджено 3/4 основних виробничих фондів. Раціональне використання земель міст, населених пунктів як ресурсної складової залишається важливим резервом.

Мінерально-сировинні ресурси. Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років. За характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі. На даний час в надрах України виявлено близько 20000, розвідано і враховуються Державним балансом запасів 7829 родовищ і проявлень 97 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних копалин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо-видобувних підприємств.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах.

Донецький басейн розташований на сході України і має площу 53,2 тис. км². Родовища кам'яного вугілля тут концентруються на трьох ділян­ках: Старий Донбас - на межі Донецької й Луганської областей, Західний Донбас - Павлоградсько-Петропавлівська група родовищ у Дніпропетровській області, Південний Донбас - на півдні Донецької та Луганської областей. Вугленосні пласти розвідані до глибини 1200-1500 м, всього виявлено 120 промислових пластів потужністю 0,5-2,0 м. Більшість вугілля залягає на глибині 500-750 м, де в 25 пластах зосереджено 75% розвіданих його запасів. Енергетичні марки вугілля (антрацит) залягають на півдні Донбасу, в інших районах поширене високоякісне коксівне вугілля.

Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн займає площу 8 тис. км². Вугільні пласти залягають тут горизонтально на глибині 300-659 м. З 60 розвіданих пластів лише 16 мають робочу потужність 0,5-1,0 м. Вугіл­ля має меншу теплотворчу здатність, вишу зольність і довге полум'я при згорянні, що сприяє використанню його для теплоенергетичних потреб.

Фосфорити відкриті й розробляються в Ізюмському (Харківська область), Кролевецькому (Сумська), Незвиському (Придністров'я), перспек­тивні апатитові утворення виявлено на Житомирщині та в Приазов'ї.

Україна багата на будівельну сировину. Базальти розробляються в Рівненській (Берестовицьке, Яноводолинське родовища), Донецькій (Волно-ваське), Дніпропетровській (Криворізьке) областях, мармур - у Карпатах (Лугівське, Тереблянське), Криму (Мраморинське, Севастопольське).

Промислові запаси бутового каменю становлять 2 млрд. м³, мурувального каменю - 375 млн. м³. Вапняки утворюють кілька ареалів - Придністровський, Кримський, Донбаський, а крейда і мертель - Волино-Подільський, Сумський та Східний (Луганська, Харківська, Донецька об­ласті) ареали.

Найбільші родовища бентонітів -Черкаське, Камиш-Бурунське родовища. Промислові запаси скляних пісків - 120 тис. т. Вони містяться більш як у 20 родовищах (найбільші Авдіївське, Новоселівське, Глібівське).

У Волинській і Рівненській областях, Приазов'ї та Кривому Розі є запаси напівдорогоцінних каменів. Трапляються берил, топаз, бурштин, аметист, агат, яшма, гірський кришталь.

Слід зазначити, що Україна має великі можливості для експорту залізної руди, марганцю, титану, сірки, калієвих солей та іншої сировини.

Водні ресурси. Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є не­достатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод.

Водні ресурси України становлять 209,8 км³, причому формується в її межах лише 25%, решта - надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Об'єм підземних вод - 7 км³, а в господарстві використовується 1 млрд. м³ морської води.

Балансові запаси річкового стоку країни становлять (без Дунаю) 87,1 км³. Водні ресурси зосереджені здебільшого (58%) у басейні Дунаю за річної потреби лише 5% обсягу використання води у країні в цілому. Разом з тим, у Донбасі, Криворіжжі, Криму, де є значні водокористувачі, формується найменша кількість водних ресурсів, що зумовлює їх дефіцит.

Більшість водоресурсних систем України є природно гостродефіцитними, а нерівномірність їх поширення на території стала еколого-ресурс-ним детермінантом подальшого розвитку господарства. Природний розподіл водних ресурсів не відповідає потребам водопостачання, а природна вододефіцитність території на фоні виснаження ресурсної бази створює систему факторів обмеження подальшого водогосподарського розвитку.

Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються на повну потужність. У Карпатах, Закарпатській області й на півострові Крим, у Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, що в Україні ще недостатньо вивчені.

Довжина берегової лінії України становить майже 2 тис. км. В сучасних умовах постає потреба в комплексному використанні природних багатств Чорного й Азовського морів.

Велике значення для перспективного водопостачання міст прибережної частини матимуть у майбутньому субмаринні запаси прісних вод в районі гирл Дніпра та Дністра. У лиманах моря є лікувальні грязі. Сприятливі кліматичні умови сприяють розвитку на узбережжі потужного са­наторного комплексу.

Лісові ресурси. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності лю­дей. У свій час ліси були єдиним відомим людині видом палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів становлять недеревні ресурси лісу - технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування.

Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Згідно з даними державного обліку лісів, площа земель лісового фонду становить 10,8 млн. га. Під лісовою рослинністю перебуває 9,4 млн. га.

Лісом покрито в середньому 15,6% території, у т. ч. на заході й півночі - 30-40%, у Карпатах - понад 40%, на Поліссі - 25,7%, у Криму - 10%, в степових зонах - 4%. Високопродуктивний деревостан мають 75% лі­сових площ. Загальні запаси деревної маси у лісах України становлять 17736,0 млн. м³. Середній запас деревини на 1 га вкритих лісом земель сягає 185 м³, в т. ч. запас деревини на 1 га стиглих і перестійних дерево-станів - 237 м³, середній приріст на 1 га вкритих лісовою рослинністю земель - 3,8 м³/рік.

Ліси першої групи становлять майже 56% від загальної площі земель лісового фонду, решта - ліси другої групи. Запаси хвойних порід становлять 54% деревини, у т. ч. сосни — 35% (Полісся). Запаси деревини твердолистяних порід - до 40% (дуб - 22%, бук - 13%, граб - 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Неабия­ка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Україна багата на біологічні ресурси, насамперед на цінні види рослин, у т. ч. лікарські. За 1075 видами рослин визнано такими, що мають лікувальну дію, з них 73 види - цінні лікарські рослини, 386 видів безпосередньо пов'язані з лісовими фітоценозами, 312 видів - типові пред­ставники безлісих угруповань. Нині українська фармацевтична індустрія використовує всього лише близько 40 видів рослин (до 1991 р. - до 170), що зумовлено не лише складним економічним станом галузі, а й скоро­ченням сировинної бази.

Природно-рекреаційні ресурси. Природно-рекреаційні ресурси становлять собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження для відпочинку і туризму.

Загальна проща потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природоохоронних земель 2,2%. Майже в усіх областях України серед рекреаційних домінують санаторно-курортні ресурси. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області і АР Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.

Важливим за рекреаційними ресурсами є район Карпат з його сприятливими умовами для організації як літнього, так і зимового відпочин­ку. У Сваляві, Синяві, Усть-Чорній та інших місцевостях є мінеральні води. Особливо багата на них Львівська область* (Труекавець, Моршин, Східниця, Великий Любінь, Немирів). Лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської та с. Конопківці Тернопільської областей. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод типу «Нафтуся» (Сатанів, Гусятин). З рекреаційною метою використовуються Шацькі озера (Західне Полісся).

У Хмельницькій, Вінницькій (Хмільник), Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових, а в Полтавській (Миргород) - хлоридно-натрієвих вод. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов'яногорськ (Донецька область).

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значен­ня та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільйона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятниками (Київ, Харків, Одеса, Умань, Львів, Ужгород, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Мукачево, Канів) тощо.

Фауністичні ресурси. В структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища території, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі. Досить помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів України переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економічний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів Чорного й Азовського морів. У Чорному морі розвідано 180 представників іхтіофауни. Промислове значення мають білуга, осетр, севрюга, оселедці, хамса, тюлька, кефаль, скумбрія, ставрида, камбала. В Азовському морі налічується 155 видів зоопланктону, 79 видів риб, з них найбільш привабливими для ринку є кефаль, анчоуси, осетр, севрюга, бички, оселедці, судак, тюлька, камбала. З прісноводних риб найціннішими є тарань, судак, лящ, короп.

2.Демографічний та трудовий потенціал

Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).

Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність і структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва.

Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування і промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статево-віковою структурою, розподілом між містом і селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.

Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного і соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так і особливості розселення, трудову діяльність.

Демографічна ситуація в країні визначається значною мірою міграціями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом і селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

• співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;

• статево-вікова структура населення;

• співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

• природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;

• сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;

• загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;

• загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;

• загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення і зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції на­селення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту і т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів і обчислюються у проміле (%). В Україні в XX ст. зростання кількості межувало з кризами, пов'язаними з Першою світовою війною, голодомором

1932-1933 рр., подіями Другої світової війни на теренах нашої країни. З розвитком системної кризи, пов'язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення України (рис.1), що на початок XXI ст. набуло характеру демографічної кризи - однієї з найбільших загроз суспільному розвитку нації.

У 2005 р. в Україні народилося 426,1 тис. дітей. При середньому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,4%, а в міських поселеннях - 8,9 %. Така тенденція характерна для країни й зараз. Найвищою кількістю народжених вирізняються в Україні Рівненська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Чернівецька та Львівська області.

Таким чином, для України в останні роки характерним є природне скорочення населення. При характеристиці статево-вікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

Рис.1. Характеристика наявного населення країни з 1913 р.

В Україні чисельно жінки переважають над чоловіками, але переважно за рахунок старших вікових груп. Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків і жінок склалось у північно-східних і центральних областях країни - у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 828 чоловіків, коли у Закарпатській області 924 чоловіки.

Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні „модифікації": густота населення на обжитій території; густота сільського населення; густота міського населення.

Центрами регіональних систем розселення України виступають найбільші міста - Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса і Львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та сусідніх областей.

Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинни­ками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

Чисельність населення в Україні, як уже зазначалося, постійно зменшується через від'ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Разом з тим у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари та послуги широкого вжитку високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважати досить містким джерелом додаткової зайнятості населення.

Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

За даними Державного комітету статистики України, у 2006 році було зареєстровано близько 2000 тис. безробітних, у тому числі у Дніпропетровській області - 91,9 тис. осіб (5,5%), Донецькій - 140,2 (6,2%), Львівській - 102,4 (8,8%), Харківській - 91,6 тис. осіб (6,6%). Найменше безробітних у містах Севастополі - 6,3 (3,4 %) та Києві - 60,6 тис. осіб (4,3%).

Проблема безробіття дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того, щоб створити умови для реалізації права громадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів і потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах і містах, де є сезонні виробництва.

Виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні:

• Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і, тим самим, формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

• Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.

• Третій тип ринку праці формують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної і важкої промисловості.

• Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

• П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.

4. Науково-технічний потенціал

Сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. Підйом розвитку національної економіки за рахунок науково-технічного прогресу (НТП) на чергову хвилю зростання базується на суттєвих досягненнях в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, використання нових видів енергії, біоніки, ефекту надпровідників, освоєння космічного простору. В багатьох країнах світу найбільш активним елементом відтворювального процесу є нарощування темпів НТП. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі.

Для України важливим елементом досягнення високого виробничого розвитку є реалізація моделі „випереджаючого розвитку" національної економіки. Перехід до неї може відбутися за рахунок підготовки та забезпечення технологічного „прориву", гуманізації основних факторів виробництва, масштабної інтелектуалізації людського потенціалу, при­скорення НТП через призму формування нових знань, багаторазове посилення застосування новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та Управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності на­укових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій і технологічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці - основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну характеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» - відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тенденції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи.