Предмет та завдання диференціЙНої психології

Перші групові відмінності між племенами «Ми» та «Вони» (що показано у роботах Б.Ф. Поршнєва) поклали початок диференціації людських істот. За представниками іншого племені визнавалися такі відмінності, які дозволяли розуміти несхожість з власним племенем, внаслідок чого ставало можливим убивство.

Наступним етапом становлення людської індивідуальності було спостереження за соплеменниками, їхніми здібностями і розподіл функцій. Фіксація індивідуальних відмінностей закріплювалася за допомогою найменування. Відділення Я від не-Я стало важливою ознакою зародження особистості з унікальною самосвідомістю. Перші теорії, вірування, марновірства, у яких людина намагалася зрозуміти причини цих відмінностей, відображали її світогляд. Проте причини могли бачитися в абсолютно випадкових ознаках (в основному орієнтувалися на зовнішні ознаки).

Але за всіх часів відмінності сприймалися як належне. Серед найдавніших слідів людської діяльності є свідчення того, що люди знали про індивідуальні відмінності і враховували їх. У той час, коли ще не було писемності, вже існували люди – художники, знахарі, вожді, – які мали особливі здібності і певні особистісні особливості. Провідними науками (тепер їх вважають псевдонауками), які пояснювали індивідуальні відмінності були хіромантія, фізіономіка та астрологія.

На сьогоднішній день керівників держави обирають, а заміщення посад відбувається на конкурсній основі, визнаючи тим самим право всіх людей на унікальність та першість. У цивілізованих країнах влада у спадок не передається, тому що вважається, що право на унікальність більшою мірою обумовлено соціально, а не генетично чи божественно.

Диференційна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає індивідуально-психологічні відмінності між людьми. Причому вивчаються як індивідуальні відмінності окремих індивідів, так і типологічні відмінності цілих груп (професійних, навчальних, расових, національних).

Диференційна психологія – галузь науки, що вивчає індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природу, джерела і наслідки цих відмінностей. Це наука про закономірності психічного варіювання. Також слід вказати, що диференційна психологія займається пошуком та виділенням найбільш суттєвих параметрів, характеристик, за якими різняться люди.

Під індивідуально-психологічними відмінностями розуміють особливості психічних процесів, станів і властивостей, що відрізняють людей одного від одного, а саме індивідуальні пороги відчуття, увага, пам’ять, мислення. Емоційна реактивність, інтереси, здібності, характер тощо.

Предметом диференційної психології є об’єктивне кількісне дослідження індивідуальних відмінностей у поведінці. Однак при цьому також вивчають якісну своєрідність психічних явищ. З одного боку, відмінності між людьми можна показати як кількісні, вимірявши їх і співставивши їх між собою, проте за окремими параметрами психічних особливостей подібне порівняння зробити не можна (коли кількісні зміни приводять до якісних) – і тоді говорять про якісні відмінності між психічними феноменами. Наприклад, щодо проблеми здібностей. Б. М. Теплов вважає, що відмінності у здібностях носять якісний характер, а не кількісний.

Завдання диференційної психології:

– Виділити найсуттєвіші параметри організації психічної діяльності, від яких залежить індивідуально-типологічна характеристика індивіда.

– З’ясувати принципи та природу індивідуальних відмінностей.

– Виявити вплив на індивідуальні відмінності підготовки, розвитку, фізичного стану індивідів.

– Дослідити співвідношення та співіснування різних характеристик.

– Проаналізувати природу і властивості різноманітних груп, що різняться по ознаках статі, раси, національності і культури.

Мета вивчення групових відмінностей:

Через конкретні групи характеризувати сучасне суспільство.

Через дослідження різних груп виявити фундаментальні проблеми індивідуальних відмінностей в цілому.

Порівняти як деякі психологічні феномени виявляються у різних групах і може сприяти більш чіткому розумінню самого феномену.

Застосування даних диференційної психології можливе у педагогічній психології, психіатрії, психотерапії, профорієнтації, психології праці. Важливо відзначити, що на сучасному етапі диференційна психологія розглядається як дисципліна, яка інтегрує знання інтерпретації людської поведінки і не є самостійною областю психології, хоча й виступає її самостійним розділом.

2. Історія ДИФЕРЕНЦІЙНОЇ ПСИХОЛОГІЇ

Одним з найбільш ранніх прикладів явного вивчення індивідуальних відмінностей є платонівська праця «Держава». Основною метою його ідеальної держави був розподіл людей відповідно до їх задач. У другій книзі «Держави» можна знайти таке підтвердження: «…дві людини не можуть бути зовсім однаковими, кожна відрізняється від іншої своїми здібностями, одній варто займатися одним, іншій - іншим».

Платонзапропонував «показові вправи», які можна було би використовувати в ідеальній державі для добору солдат. Ці «вправи» призначені для відбору людей, які мають якості, важливі для військового, являють собою перший систематично складений і записаний тест на професійну придатність.

У роботах Аристотеля значне місце відведене аналізу групових відмінностей, у тому числі відмінностей видових, расових, соціальних і статевих, що виявляються у психіці і моралі. Багато його робіт містять приховане припущення щодо індивідуальних відмінностей, хоча Аристотель не проводив їх розгорнутого дослідження. Створюється враження, що він вважав наявність таких відмінностей очевидним. Те, що він відносив ці відмінності частково до вроджених факторів, свідчить його твердження: «Можливо, хтось може сказати: «Оскільки в моїй владі бути справедливим і добрим, то я, якщо захочу, стану кращим з людей». Це, звичайно, неможливо… Людина не може стати кращою, якщо в неї немає для цього природних задатків».

У середньовічній схоластиці індивідуальні відмінності привертали до себе порівняно мало уваги. Філософські узагальнення про природу розуму формулювалися переважно на теоретичній, а не на емпіричній основі (всі люди – діти Божі, а відтак теоретично однакові). Тому дослідження індивідів, якщо й відігравали, то незначну роль у розвитку таких доктрин. Про особливий інтерес до диференційної психології св. Августина і св. Хоми Аквінського свідчить їх «психологія здібностей». Вони розглядали такі здібності як пам'ять, уява, воля.

Представників асоціанізму цікавив, насамперед, механізм поєднання ідей, що дозволяє пояснити як протікають складні розумові процеси. Вони формулювали загальні принципи, що не залишали місця індивідуальним відмінностям. Однак А. Бен, один з останніх асоціоністів, звернув увагу на індивідуальні відмінності: «Існує природна здатність до асоціювання, особлива для кожного типу людей і яка розрізняє індивідів одного від одного. Ця властивість, подібно всім іншим характерним властивостям людської природи, розподілено між людьми не в рівній пропорції».

У працях і в практичній діяльності групи просвітителів наприкінці 18 і початку 19 ст. (Руссо, Песталоцці, Герберт і Фребель) відбувається очевидне зростання інтересу до індивідуальності дитини. Освітня стратегія і методи визначалися не зовнішніми критеріями, а дослідженням самої дитини та її здібностей. Однак акцент, як і раніше, робився скоріш на підході до кожної дитини як до представника людства, а не на тім, що відрізняло її від інших дітей. Попри те, що в роботах просвітителів можна знайти чимало висловлювань про індивідів, що різняться між собою, і про виховання, що повинне враховувати ці відмінності, вони наголошували на значимості вільного, «природного» виховання скоріше в противагу педагогічним впливам, що нав’язуються ззовні, ніж унаслідок дійсного усвідомлення значимості індивідуальних відмінностей. Поняття «індивідуальний» часто використовується як синонім поняття «людський».

Перший систематичний вимір індивідуальних відмінностей був проведений не в психології, а в рамках астрономії. У 1795 році співробітник Грінвічської обсерваторії Невіл Мескелін звільнив свого асистента Кіннебрука за те, що той зафіксував час проходження зірки на 0,8 секунди пізніше, ніж він. У той час подібні спостереження здійснювалися методом «око і вухо».

1816 року кенігсберзький астроном Фредерік Бессель ознайомився в архіві з історією Грінвічської астрономічно обсерваторії і зацікавився індивідуальними особливостями обчислень, що проводилися різними спостерігачами. Ф. Бессель зібрав і опублікував (1822 року) дані по декількох підготовлених спостерігачах і відзначив не тільки наявність таких особливостей і різниці в оцінках, але також мінливість обчислень у кожному новому випадку. Це і було першою публікацією кількісних вимірів індивідуальних відмінностей.

Упродовж другої половини 19 ст. вчені наважувалися переходити в лабораторію. Більшість представників ранньої експериментальної психології були фізіологами, чиї експерименти починали поступово здобувати психологічне спрямування.

1879 року В. Вундт відкрив першу лабораторію експериментальної психології в Лейпцизі. Експерименти психологічного характеру вже проводилися до цього Вебером, Фехнером, Гельмгольцем та іншими, але лабораторія В. Вундта була першою, створеною винятково для психологічних досліджень і надавала при цьому можливості для навчання студентів методам нової науки. Лабораторія В. Вундта залучала студентів з різних країн, що після повернення на Батьківщину засновували подібні лабораторії у власних країнах.

Спочатку психологи-експериментатори ігнорували індивідуальні відмінності або розглядали їх просто як випадкові «відхилення» і навіть ігнорували їх. Згодом прийшли до думки, що чим більше у феномені виражені індивідуальні властивості, тим точнішими будуть зроблені узагальнення. Очевидно, що виникнення експериментальної психології не сприяло розвитку інтересу до вивчення індивідуальних відмінностей.

Внесок експериментальної психології:

– психологічні феномени доступні для об’єктивного і навіть кількісного дослідження;

– психологічні теорії можна перевіряти на відповідність об’єктивним даним, а значить психологія є емпіричною наукою.

Наприкінці 19 ст. біологія під впливом дарвінівської теорії еволюції розвивалася дуже швидко. Ця теорія сприяла зростанню інтересу до порівняльного аналізу, що припускає спостереження за тим, як ті самі якості виявляються у представників різних видів.

Особливо важливим для диференціальної психології є дослідження англійського біолога ФренсісаГальтона (послідовника і кузен Дарвіна). Він вивчав людську спадковість і пов’язував з нею нерівність людей, особливо в питаннях обдарованості. Незабаром для нього стало очевидним, що для визначення ступнів подібності між індивідуумами їх можна вимірювати ­– кожного окремо, у порівнянні один з одним, цілеспрямовано і великими групами. Для цієї мети він розробив численні тести і процедури вимірів, заснувавши у 1882 році в Музеї Південного Кенсінгтону в Лондоні свою знамениту антропометричну лабораторію. У ній люди за невелику плату могли вимірити рівень сприйнятливості своїх органів чуття, моторні здібності й інші прості якості. Таким чином були зібрані результати відмінностей за конституційними (зріст, вага, пропорції тіла), сенсомоторними (час реакції на візуальні та слухові стимули, сила стискання) та сенсорними (гострота зору та слуху) параметрами. Вимірюючи сенсорні процеси, Ф. Гальтон сподівався одержати можливість оцінювати інтелектуальний рівень людини. Лише за рік роботи Ф. Гальтоном було обстежено 9 337 осіб.

Істотний вплив на формування диференціальної психології спричинив і розвиток сучасної генетики. Закони спадковості Менделя, заново відкриті 1900 року, привели до поновлення експериментальних робіт в області механізмів спадковості.

До початку 20 ст. диференціальна психологія почала знаходити конкретні форми.

У 1895 році Біне і Генрі опублікували статті за назвою «Психологія індивідуальності», що являла собою перший систематичний аналіз цілей, предмету і методів диференціальної психології.

У 1900 році з’явилася перша редакція книги У.Штерна з диференціальної психології «Психологія індивідуальних відмінностей». У першій частині книги розглядаються сутність проблеми і методи диференціальної психології. До предмету цього розділу психології Штерн відніс відмінності між індивідами, расові і культурні відмінності, професійних і суспільних груп, а також статеві.

Основну проблему диференціальної психології він характеризував як триєдину:

1. Яка природа психологічного життя індивідів і груп, яка ступінь їх відмінностей?

2. Які фактори визначають ці відмінності чи впливають на них (спадковість, клімат, соціальний чи культурний рівень, утворення, адаптація)?

3. У чому виявляються відмінності? Чи можна їх зафіксувати у написанні слів, міміці?

У другій частині книги міститься загальний аналіз і деякі дані, що стосуються індивідуальних відмінностей у прояві ряду психологічних якостей ­– від простих сенсорних здібностей до більш складних психічних процесів і емоційних характеристик. Книга У. Штерна в істотно переробленому і розширеному виді була перевидана в 1911 році, і ще раз ­– у 1921 за назвою «Методологічні основи диференціальної психології».

У 1903 році вийшла книга Томсона «Інтелектуальні відмінності статей», що містила результати різноманітного тестування чоловіків і жінок, що проводилося декілька років. це було перше всеосяжне дослідження психологічних відмінностей статей.

У 1904 році з’явилася оригінальна стаття Спірмена, що висунув свою двофакторну теорію психічної організації. Ця публікація Спірмена відкрила область дослідження взаємовідносин якостей і відкрила дорогу для сучасного факторного аналізу.

Не можна обминути також праці вітчизняного вченого О. Ф. Лазурського з проблем характерології і класифікації особистостей. У радянські часи під впливом Павловського вчення Б. М. Теплов фактично започатковує нову науку – диференційну психофізіологію, яка на Заході майже не отримала розвитку. Також були розроблені теорії інтегральної індивідуальності В. С. Мерліна, концепція здібностей – особистості – індивідуальності Е. О. Голубєвої, теорія багатофакторної структури особистості й індивідуальних відмінностей Дж. Ройса та А. Д. Пауелла; відомими є роботи Г. Айзенка та Р. Кеттелла.

Спільне-відмінне. Цей конструкт задає напрямок досліджень – пошук відмінного, а не спільного, як це відбувається у загальній психології.

Спадкове-набуте.Це варіант вирішення проблеми «природне-соціальне». Але краще цю проблему назвати «генотипове-середовищне». Також близькими до цієї проблеми є конструкти «об’єктивне-суб’єктивне» (де під суб’єктивним розуміється можливість впливу самої індивідуальності у протилежність середовищному впливу, як біологічному, так і соціальному) та «кон’юнктивне-диз’юнктивне», в контексті чого взаємодія спадкових і середовищних, біологічних та соціальних факторів по типу «або-або» протиставляється більш ефективному «і-і».

Детермінізм-індетермінізм. Ця дихотомія має більш широкий діапазон впливу. Використання цього конструкту пов’язано з розвитком уявлень про психологічну диференціацію і розведенням її підструктур, що набувають автономний характер, – в процесі розвитку від простого до складного. Цьому процесу сприяє також збільшення кількостей ступенів свободи у взаємодії конкретної властивості з внутрішнім (суб’єктним) та зовнішнім (об’єктивним) середовищем і, відповідно, збільшенням індетерміністичних тенденцій у поведінці і саморегуляції системи в цілому.

Загальне-одиничне. Проявляється при розведенні на відмінностей на індивідуальні та групові, а також при вивченні індивідуальних і типологічних відмінностей. Тому похідною від цієї дихотомії є тріада «індивідуальне-типологічне-групове».

Ідентифікація-індивідуалізація. Це дві протилежні тенденції у розвитку людини, що позначаються як «соціалізація-індивідуалізація». Під соціалізацією розуміють процес формування впродовж життя поведінкових патернів, цінностей, стандартів, навичок, установок и мотивів у відповідності із зразками, що є найбільш бажані у суспільстві.

Свідоме-позасвідоме. Психічні процеси, які протікають поза свідомістю також можуть значно впливати на індивідуальну поведінку людини. Особливе значення це має для психометричних досліджень.

Зовнішнє-внутрішнє. Реалізується у двох зустрічних напрямках вивчення індивідуальності: а) вивчення інтер(між)індивідуальних відмінностей та б) аналіз закономірностей інтраіндивідуальної реальності. З цим напрямком пов’язана важлива задача диференційної психології – вивчення механізмів, які опосередковують: 1) взаємодію суб’єкта з предметним і соціальним (комунікативним) середовищем; 2) взаємодію між собою різних параметрів індивідуальності; 3) співвідношення цих двох типів взаємодії у процесі функціонування цілісної індивідуальності як системи, що саморозвивається.

Важливо не тільки констатувати наявність цих дихотомій у дослідженнях, а й вивчити специфіку співвідношення між цими факторами, що проявляється в ієрархічній організації світу психічної реальності і феномену індивідуальності, як центральної його частини.

Щоби адекватно оцінювати людину, варто з’ясувати, ким вона власне є в біологічному, соціальному, культурному плані. Прийнято виділяти чотири основних виміри людини:

йдеться, власне психічної або соціальної активності людини.