Людина як суб’єкт взаємодії зі світом

Інша людська характеристика суб’єктністьозначає „носія станів і властивостей”.

Категорія «суб’єкт» використовується для аналізу одиничного учасника взаємодії, його властивостей та особливостей – як організму (біологічної істоти), індивіда (носія психічних, передособистісних функцій), особистості (носія психосоціальних функцій) або цілісної індивідуальності (носія інтегральних функцій людини як еволюціонуючої системи). У функціональному аспекті – це конкретна форма активності.

Поняття „суб’єкт” є вихідним для характеристики процесу „суб’єкт-об’єктної взаємодії”, незважаючи на те, про яку форму активності людини йдеться, власне психічної або соціальної активності людини.

У вивченні індивідуальності формальний підхід – це сукупність методів аналізу структури стійких універсальних властивостей особистості. Конструкт «формальний підхід» дозволяє провести необхідну для цілей дослідження межу між найбільш типовими, стабільними, що відтворюються в життєвій практиці та експериментальній ситуації індивідуально-типологічними особливостями й іншою безкінечною різноманітністю унікальних комбінацій, що характеризують неповторність окремої людської індивідуальності.

Наприклад, агресивність яку носить спрямованість, конструктивну чи деструктивну?

В рамках формального підходу для опису структури психіки використовуються такі психодинамічні конструкти як темперамент, стиль, здібності, характер тощо. Питанням «ЩО?» дослідники визначають змістові компоненти психіки, а питанням «ЯК?» – прояви психодинамічної сторони психіки. Пошуки відповіді на питання «ЯК?» пов’язані з розвитком уявлень про способи, або форми функціонування психічних процесів, властивостей та індивідуальності в цілому.

Г. Олпорт визначав найважливішим параметром особистості – рису, – вдаючись до поняття «стійких, еквівалентних форм адаптації та експресивної поведінки», що відтворюються індивідуальною системою в якості функціональних еквівалентів подразливих дій. Формальну сторону індивідуальності називають також інструментальною, розуміючи під цим характеристику суб’єкта з точки зору способів – своєрідних «знарядь» або «інструментів», – які він використовує для освоєння світу.

Наприклад, творчість можна розглядати як інструмент для зниження конкурентності. Або маніпуляція як форма адаптації: випрошування, вимагання.

В останніх психологічних теоріях наголошується, що змістова сторона поведінки і діяльності, що є результатом засвоєння етичних та культурних норм, і формально-динамічна характеристика людини зливаються в одну гармонічну універсальну структуру. При цьому біологічно обумовлені базисні властивості, або тенденції, часто стають фактором, що обмежують число ступенів свободи в процесі формування і розвитку психологічних структур. Іншими словами, змістовні характеристики потрапляють під дію соціально обумовлених законів культурного контексту, в той час як механізми формальних характеристик індивідуальності підкорені еволюційно-генетичним законам, опиняючись у значній частині під впливом крос-ситуативних, стійких у часі і толерантних до контекстуального типу, факторів. При цьому взаємодія форми і змісту зворотні та релятивні.

Змістовні характеристики виховуються, а темперамент підпадає під еволюційно-генетичні закони, але обидва співвідносяться, розвиваються.

Формальний аналіз індивідуальності заснований на використанні таких базиснихпринципів:

– принцип ієрархічності – розгортання і наступне співвіднесення між собою рівнів аналізу досліджуваного явища (існують принципи та компроміси): 1) відповідність носія та його властивостей; 2) диференційованість структур в процесі розвитку;

– принцип інваріантності– визначення міри стабільності-змінюваності досліджуваних структур, а також типу джерела детермінації конкретних індивідуальних властивостей (постійність у характері): 1) консистентність властивостей; 2) ізоморфізм основних тенденцій;

– принцип координації– взаємодія найбільш суттєвих для розуміння природи людини інтеграції ефектів оптимальності і компенсаторності поведінки (недорозвинуті ділянки мозку компенсуються): 1) співвідношення автономії функціонування структур з діапазоном їх ступенів свободи; 2) ефекти оптимальності та компенсаторності;

– принцип індивідуальної єдності– ніяка з індивідуальних властивостей не інтегрується без врахування цілісної природи феномену індивідуальності, пов’язаної з інтегративними ефектами адаптивності і результативності (індивідуальна доцільність): 1) взаємообумовленість властивостей; 2) інтеграція властивостей в цілісну структуру, що забезпечує ефекти адаптивності та результативності.

Кожен з принципів пов’язаний з положеннями, які утворюють своєрідний теоретичний гештальт, що визначає специфіку формального підходу.

Важливою задачею формального аналізу є виявлення правил, які керують формуванням гештальт-структур. Закономірності, що регулюють функціонування індивідуальності, можливе тільки через вивчення механізмів, що породжують людські відмінності. Знання цих механізмів пов’язано з вирішенням багатьох практичних задач – психотерапевтичних, психокорекційних, навчаючих, розвивальних. Це шлях до індивідуальності, найбільш оптимальний.

Ієрархічні рівні великої системи інтегральної індивідуальності:

1. Система індивідуальних властивостей організму. Її підсистеми: біохімічні, загальносоматичні, властивості нервової системи (нейродинамічні).

2. Система індивідуальних психічних властивостей. Її підсистеми: психодинамічні (властивості темпераменту), психічні властивості особистості (її спрямованість, здібності, інтереси тощо).

3. Система соціально-психологічних індивідуальних властивостей. Її підсистеми: соціальні ролі в соціальній групі та колективі, соціальні ролі в соціально-історичних спільнотах (клас, народ, нація, раса).

Природа темпераменту та інтелекту. Першочергова задача в науковому диференційно-психологічному дослідженні – виявлення механізмів утворення формальних характеристик. З цією метою розробляються різноманітні класифікації формальних властивостей індивідуальності людини. Більшість вчених виділяють в якості окремих класів енергетичні та регулятивні характеристики, відносячи до перших – активність – інтенсивність, швидкість та пластичність, а до других – емоційну чутливість, тип реагування у фрустраційних ситуаціях, фон настрою. Також спеціально виділяється клас формально-програмних індивідуальних параметрів, що охоплюють загальні ланки більш складних, у тому числі і соціально-групових, програм. Сюди відносяться: тип стратегії зняття невизначеності, переваги рангу домінування, прояву вибору (перевага сигнальної системи за Павловим). Це прояв системоутворюючого фактору індивідуальної поведінки. Всі ці властивості, детерміновані з боку природної організації індивідуальності темпераментними структурами, не визначають відношення суб’єкта до дійсності, а проявляються у формі цього відношення.

Як і до темпераменту, до інтелекту не можна примінити оціночно-змістові характеристики. Інтелект не може бути „порядним”, „моральним”, „злим”, „добрим”. Всі ці визначення пов’язані з особистісною спрямованістю суб’єкта, характеризуючи змістову сторону його світогляду, ціннісних орієнтацій, етичної поведінки. Темперамент – це характеристика сфери індивідуальності з боку активності, енергії, а інтелект – з боку можливості суб’єкта, вміння розпорядитися цією енергією.

структурні компоненти характеру.Зароджуючись у темпераментних властивостях, емоції та потреби отримують своє продовження в структурі характеру, але вже диференціюючись під впливом соціально значимого змісту, а не тільки еволюційно-адаптованих програм. Це не означає, що природа вищих проявів емоційної і потребово-мотиваційної сфери – мораль, прагнення до самоактуалізації – лежать за межами психічної сфери, але свідчать про перевагу цільової детермінації в організації інтегральних рівнів індивідуальності. Не можна стверджувати, що темперамент повністю визначає характер людини. Очевидно, він окреслює лише загальні контури розвитку характеру, але не наповнює його конкретним соціальним змістом. Такий зміст забезпечує процес інтеріоризації суспільно значимих норм, правил, досвід життя, процес ідентифікації.

Структурна динаміка особистості.Ряд показників моторної сфери індивідуальності пов’язаний з формальною стороною найважливіших особистісних проявів. Основні динамічні прояви особистісних властивостей корелюють з опосередкованим темпераментом типом нервової системи. Павлов відмічав, що властивості нервової системи обумовлюють динамічний аспект психічної системи суб’єкта, найзагальнішу характеристику, яка накладає печатку на всю діяльність індивідуума. Особливості типу нервової системи відображаються на формі протікання психічних, у тому числі й більшості особистісних, процесів людини (пам’яті, уваги, емоцій, мислення, волі, потреб і мотивів).

Так, Б. М. Теплов та В. Д. Небиліцин зазначають, що окремі властивості нервової системи відіграють різну роль в процесі життєдіяльності особистості. Наприклад, сильна нервова система забезпечує тривалу працездатність індивіда, можливість витримувати напругу, а слабка – чутливість до змін оточуючого середовища.

Предметом вивчення психології особистості є людська особистість та її природа, що перетворюється під впливом соціокультурних умов, а також аналіз типових способів самореалізації особистості у системі соціальних відносин.

Предмет диференційної психології– індивідуальність людини в якості одиничного та групового суб’єкта. При цьому індивідуальність розуміється двояко. По-перше, як цілісна інтегральна характеристика самопрояву людини у взаємодії з іншими людьми та об’єктами. По-друге, як індивідуальні особливості суб’єкта, що пов’язані за допомогою спеціальних механізмів в єдину ієрархічну структуру. Ця структура (гештальт) описує як специфіку біохімічної та нейрофізіологічної організації фізичної бази ментального світу, так і способи взаємодії суб’єкта з соціальним світом.

Структура індивідуальності складається з певної кількості елементів, які разом становлять цілісну систему. Це означає, що виділені компоненти (біохімічні, фізіологічні, анатомо-морфологічні, нервово-психічні, культурологічні; індивідні, особистісні; темепераментальні, характерологічні, здібності, спрямованість, інтереси та інші) слід розглядати у багатоманітності внутрішніх і зовнішніх зв’язків, які визначають характер індивідуальності. Їхній взаємовплив і взаємо обумовленість зумовлюють характер неповторності особистості, адже в особі поєднуються унікальні генетичні набори та унікальний життєвий досвід.

Проблема природи, чи виховання, пов’язана з визначенням джерела детермінації міжіндивідуальної варіативності і є центральною для диференціальної психології. У дослідженнях ця проблема вивчається у контексті концептуального та експериментального аналізу співвідношення особистісних та середовищних змінних, впливу спадковості чи оточення, тобто внутрішніх (ендо-) або зовнішніх (екзо) факторів.

Генетичний аналіз індивідуальних відмінностей включає в себе:

– генеалогічний метод, заснований на порівнянні між собою людей, що перебувають в різній ступені родинності;

– близнюків метод – порівняння між собою монозиготних близнюків, що володіють ідентичним генотипом, і дизиготних, що мають приблизно половину спільних генів, як сібси – тобто діти одних батьків;

– вивчення прийомних дітей передбачає порівняння їх характеристик з особливостями біологічних та прийомних батьків.

Одна з основних причин психологічної варіативності (за дослідженнями Р. Пломіна та Д. Даніельса) – різне середовище, в якому формуються діти (зокрема, порядок народження дітей, взаємостосунки батьків та їх ставлення до дітей, різні форми навчання і спілкування з однолітками). Аналізуючи вплив генотипових особливостей індивіда на специфіку середовища, з яким він взаємодіє у процесі онтогенезу, вчені виділяють три типи зв’язків між генотипом і середовищем:

– пасивний вплив, коли члени однієї сім’ї мають і спільну спадковість, і спільне середовище;

– реактивний вплив, при якому вроджені психофізіологічні особливості дитини можуть впливати на ставлення до неї батьків і однолітків, сприяючи тим самим формуванню певних рис особистості;

– активний вплив, при якому індивіди здійснюють активний пошук середовища (або створюють середовище), яке більшою мірою відповідає їх спадковим задаткам.

Інваріантність, варіантність та детермінізм. Варіантність – це не тільки вираження і наслідок інваріантності, але й один із засобів її формування. Варіантність є одним з механізмів інваріантності, пов’язаний з більш жорстко детермінованими способами мимовільної поведінки суб’єкта. Набір автоматизованих – що мимовільно виникають і функціонують – механізмів психіки забезпечує інваріантність об’єктно-предметної ментальної репрезентації, а також утримання інваріантного кластеру реакцій в межах психічної норми (що протиставляється психічній патології).

ТЕМА 2

ЛЕКЦІЯ 2