Закони України як джерела трудового права

Закони України, які виступають джерелами трудового права, можна поділити на дві групи: трудові й комплексні закони. До трудових законів слід віднести ті, які спеціально прийняті для врегулювання трудових відносин. До цієї групи належать Закони України: "Про охорону праці" (1992 р., в редакції Закону України від 21 лис­топада 2002 р.), "Про оплату праці" (1995 р.), "Про відпустки" (1996 р.), "Про колективні договори і угоди" (1993 р„), "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (1999 р.), "Про організації робо­тодавців" (2001 р.), "Про порядок вирішення колективних тру­дових спорів (конфліктів)" (1998 р.).

Серед комплексних законів, які містять норми трудового пра­ва, слід назвати Закони України: "Про зайнятість насе­лення"(1991 р.), "Про державну службу" (1993 р,), "Про статус суддів", "Про господарські товариства", "Про об'єднання громадян " та ба­гато інших.

Підзаконні нормативно-правові акти як джерела трудового права.Джерелами трудового права є постанови Верховної Ради України. Наприклад, постанова від 3 грудня 1998 р. "Про індек­сацію грошових доходів населення".

До підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють працю працівників, необхідно віднести укази і розпорядження Президента України нормативного характеру, які видаються з різних питань регулювання суспільних відносин у сфері праці, на виконання Конституції і законів України. Вони обов’язкові для виконання на території всієї держави і не повинні супере­чити Конституції і законам України. Так, Указом Президента України № 1258/98 від 17 листопада 1998 р. створено і затверджено Положен­ня про Національну службу посередництва і примирення. Також затверджено низку програм та концепцій у сфері праці, які по суті є правовими док­тринами, на базі яких відбувається подальше реформування тру­дового законодавства.

Постанови Кабінету Міністрів України займають значне місце серед джерел трудового права. До таких постанов належать: "Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій" від 3 квітня 1993 р., "Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору" від 19 бе­резня 1994 р.; «Порядок обчислення середньої заробітної плати» від 8 лютого 1995 р.; "Про затверджен­ня Порядку проведення індексації грошових доходів громадян" від 12 грудня 1998 р.; «Положення про порядок проведення ате­стації державних службовців» від 28 грудня 2000 р.; «Порядок проведен­ня компенсації громадянами втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати від 21 лютого 2001 р. та ін.

До підзаконних нормативно-правових актів належать накази Мі­ністерства праці та соціальної політики України. Наприклад, «Ре­комендації про порядок надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий харак­тер праці», затверджені наказом Мінпраці від 10 жовтня 1997 р.; «Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізич­ною особою», затверджений наказом Мінпраці від 8 червня 2001 року та ін.

Акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування належать до джерел трудового права в тих ви­падках, коли містять положення, що регулюють відносини у сфері праці.

Джерелами трудового права є також акти соціального парт­нерства — колективні договори та угоди, що укла­даються на державному, галузевому, регіональному рівнях, ло­кальні нормативно-правові акти.

З розвитком договірного методу регулювання праці в Україні з'явилися нові джерела норм трудового права — соціально-парт­нерські угоди, а роль традиційних колективних договорів набу­ла нового змісту. Виникає проблема співвідношення цих актів як, власне, в самій системі договірних актів, так і між цими ак­тами і трудовим законодавством; питання дублювання, підміни, співвідношення, гарантій, передбачених такими актами, їх обсяг. Крім того, зміст окремих угод, зокрема - генеральних, укладених в Україні, вимагає ретельного аналізу і доробки.

Важлива роль належить локальним нормативно-правовим актам (колективному договору, правилам внутрішнього трудо­вого розпорядку, положенню про преміювання, положенню про порядок винагороди за підсумками роботи за рік тощо). Ці акти чинні тільки в межах конкретного підприємства, установи, органі­зації. Вони приймаються (частіше за все) на певний термін. Ло­кальні нормативно-правові акти повинні пристосовувати загальні норми до умов конкретного виробництва, характеру і профілю підприємства з урахуванням економічного становища останнього. Вони не повинні погіршувати становище працівників порівняно із законами, а також іншими підзаконними нормативно-пра­вовими актами.

Діючим трудовим законодавством не врегульовано належним чином порядок розробки й прийняття локальних нормативно-правових актів. Найбільш детально врегульовано порядок укла­дення і підписання колективного договору — основного локаль­ного акта.