РОЗВИТОК НАУКИ В УКРАЇНІ ПОЧАТКУ XIX СТ.

Розвиток науки в Україні був тісно пов'язаний з вищими навчальни­ми закладами, переважно з університетами. Тут формувалися наукові школи. У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ляпунов, який створив загальну теорію стійкості руху. Один із засновників рентгенографії та рентгенології в Росії М. Рильчиков з 1880 по 1902 р. працював у Харкові. Розвиток хімічної науки пов'язаний з ім'ям М. Бекетова, який з 1855 по 1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті.

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському уні­верситеті розгорнув видатний учений І. Мечников, який відкрив в Одесі першу в Росії і другу у світі бактеріологічну станцію. У цьому ж університеті у 1871—1876 рр. засновник російської фізіологічної школи І. Сєченов очолював фізіологічну лабораторію.

Історична наука збагатилася рядом творів М. Костомарова. З-під його пера вийшли книги "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руїна", "Мазепа", "Павло Полуботок" та ін.

Незважаючи на жорстокі переслідування української мови, велику роботу щодо її дослідження, а також дослідження літератури і фольк­лору виконували О. Потебня, М. Петров. Великий внесок у дослідження історії і теорії української літератури зробив 1.Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями М. Сумцова, П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка та ін.

Розвитку науки в Україні сприяли численні наукові товариства, що виникли у 70—90-х роках: дослідників природи (у Харкові, Києві та Одесі), математичне (у Харкові), фізико-математичне (у Києві), історико-філологічні при Харківському, Новоросійському університетах, історичне Нестора-літописця, наукове ім. Т. Шевченка у Львові та ін.

РЕФОРМА ОСВІТИ1803—1804РР.

У зв'язку з капіталізацією суспільства, а отже, потребою в кадрах, царський уряд був змушений надати можливість здобувати освіту май­же всім соціальним верствам, не тільки дворянству, чиновникам та ду­ховенству, а й міщанам та селянам.

Унаслідок постійних переслідувань з боку польського уряду і католицької церкви в Західній Україні братські школи почали занепадати. У селах лише при окремих церквах існували школи грамо­ти.

Освіта Лівобережної України розвивалася за законами Росії. Відпо­відно до "Статуту народних училищ" (1786) у повітових містах відкри­валися малі народні училища з дворічним терміном навчання, у губерн­ських центрах — головні народні училища з п'ятирічним терміном на­вчання.

На початку XIX ст. (1803—1804 рр.) царський уряд здійснив ре­форму шкільної освіти; було затверджено таку структуру: церковно-народне училище (школа); повітове училище; гімназія; університет. Особлива увага і відповідні асигнування виділялися останнім двом групам.

Ліцеї. У першій чверті 19 ст. були створені привілейовані навчальні заклади - ліцеї, що поєднували середню і вищу освіту: Кременецький ліцей на Волині (1805), Ришельєвський ліцей в Одесі (1817), гімназія вищих наук князя І. Безбородька в Ніжині (1820). Кременецький ліцей був закритий після польського повстання 1830-1831 р., Ришельєвський був перетворений у Новоросійський (Одеський) університет, Ніжинський - в педінститут. Першими гімназіями були Новгород-Сіверська (1804), Харківська (1805), Київська (1809), Сімферопольська (1812). Згодом вони з'я­вились у Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Вінниці, Херсоні. Так, у 1856 р. навчалися лише 67 тис. чоловік, налічувалося лише 10 гімназій; проміжну ланку між середньою школою та університетом становили ліцеї, їх було лише два — Одеський і Ніжинський.

"ТЕАТР КОРИФЕЇВ"

Засновником українського професійного театру з повним правом вважається І. Котляревський. Він у 1810 р. разом з М. Щепкіним створив теат­ральну трупу, для якої написав п'єси "Наталка-Полтавка" та "Москаль-чарівник".

Продовжували свою діяльність вільні мандрівні трупи, на основі яких 1882 р. було сформовано майбутній "Театр корифеїв" — трупу М. Кропивницького. До неї ввійшли талановиті актори тодішнього те­атру — М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Карпенко, Л. Квітка та ін. У 1885 р. трупа вже налічувала близько 100 акторів і поділялася на дві: одна — під керівництвом М. Кропивницького, друга — М. Старицького.

Було засновано нову систему організації — товариство на паях, яке колегіально вирішувало всі питання. Невдовзі починають діяти трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого та ін. На початку XX ст. в Україні налічувалося близько 300 театральних ко­лективів.

Над формуванням репертуару працювали кращі драматурги України. Вони боролися проти русифікаторства, порушували соціально значущі питання, формували шанобливе ставлення до української культури, то­рували нові шляхи розвитку сценічного мистецтва. Ставилися вже згаду­вані п'єси І. Котляревського; "Назар Стодоля" Т. Шевченка; понад 40 п'єс М. Кропивницького, серед яких "Дай серцю волю, заведе в нево­лю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "По ревізії", "Пошились у дурні" та ін.; інсценізовані обробки М. Стариць­кого "За двома зайцями", "Сорочинський ярмарок", "Циганка Аза", "Різдвяна ніч" та його соціально-побутові драми "Не судилося", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці"; глибоко психологічні п'єси І. Карпен­ка-Карого "Наймичка", "Безталанна", сатиричні комедії "Мартин Бо-руля", "Сто тисяч", "Хазяїн", історичні драми "Бондарівна", "Сава Ча­лий" та ін.; драматичні твори І. Нечуя-Левицького "Маруся Богуслав-ка", Панаса Мирного "Лимерівна", Б. Грінченка "Степовий гість" та "Ясні зорі", І. Франка "Украдене щастя", "Учитель" та "Кам'яна душа".

6. КУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIXСТ.

У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток української культури. Спостерігається тен­денція до поділу її на два великі блоки — буржуазного та національно-демократичного напрямків.

Великого розвитку набула історична наука, тут точилася гостра бо­ротьба між революційно-демократичними, національними, ліберальни­ми та великодержавними напрямками. Історичними студіями займалися також письменники і громадські діячі, зокрема Т. Шевченко, І. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський, Леся Українка, М. Костомаров, Д. Багалій та ін.

І. Франко розвивав історичні погляди революціонерів-демократів 60—70-х років XIX ст. Йому належить кілька десятків праць, в яких висвітлюються найважливіші проблеми історії України від давніх часів до початку XX ст.

Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у представників ліберально-демократичного напрямку — М. Костомаро­ва, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко.

Наприкінці XIX ст. вийшли праці Д. Багалія, які мають непересі­чну цінність щодо зібраного матеріалу, зокрема "Нариси з історії коло­нізації і побуту степової окраїни Московської держави", "Спроба історії Харківського університету (за неопублікованими матеріалами)". Цінним у його працях є те, що він робить спробу показати процес історичного розвитку українського народу в контексті слов'янських народів.

Із народницьких позицій виступала О. Єфименко. На великому архівному матеріалі вона показала процес закріпачення селян, перетво­рення козацької старшини в поміщиків, суспільно-політичне життя Ук­раїни XV—XVIII ст. та адміністративно-політичний устрій Лівобереж­ної України.

Із національних позицій почав писати свою "Історію України-Руси" М. Грушевський.

Багато уваги приділяється вивченню української мови. Перше місце тут належить видатному вченому-мовознавцю О. Потебні, який залишив ґрунтовні дослідження із загального мовознавства, української мови і фоль­клору, діалектології слов'янських мов. Ґрунтовні дослідження з вивчення української мови здійснили також М. Максимович, П. Житецький, К. Михальчук, Ю. Тимченко та ін.

Під впливом журналів "Современник" і "Отечественньїе записки", на сторінках яких публікувалося багато матеріалів про Україну і які поширювалися в Україні, починають виходити журнали "Основа" (1861—1862) та "Киевская старина", яка починаючи з 1882 р. протя­гом 25 років публікувала матеріали з історії України, твори української літератури, архівні та наукові розвідки; ці матеріали й нині не втратили наукової цінності.

Під впливом творчості Т. Шевченка і започаткованого ним напрям­ку критичного реалізму в українську літературу входять Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.

У 90-ті роки XIX ст. підвищується інтерес до драматургічного ми­стецтва, яке всупереч Валуєвському та Емському указам виходить на театральні кони. Найяскравішим представником на цій ниві був пись­менник, поет, театральний і культурно-громадський діяч М. Старицький. Його п'єси "Не судилося", "У темряві", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" правдиво і неупереджено показують життя українсько­го селянства.

Талановитим представником в українській драматургії був І. Карпенко-Карий (І. Тобілевич). Його п'єси "Бурлака", "Наймичка", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Мартин Боруля", що були написані в дусі критич­ного реалізму, показали розмаїте життя різних соціальних груп україн­ського народу.

Незважаючи на заборони і обмеження царського уряду, українське театральне мистецтво сформувалось, виросла визначна плеяда талано­витих драматичних акторів: М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовський. Вони з успіхом виступали на сце­нах театрів України, у Петербурзі, Москві та інших містах Росії.

Українське образотворче мистецтво другої половини XIX ст. роз­вивається під впливом реалістичних тенденцій, які були продекларовані Товариством пересувних художніх виставок, організаторами яких були І. Крамськой та художній критик В. Стасов. Членами това­риства були й українські митці. Виставки експонувалися в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України.

Істотний вплив на розвиток українського прогресивного реалістич­ного мистецтва справив І. Рєпін. Народився він на Слобожанщині, в м. Чугуєві у родині військового поселенця. Українські враження ди­тинства давали йому творчу наснагу протягом усього життя. Він напи­сав відомі картини на українську тематику: "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Вечорниці", "Гопак", портрет Т. Шевченка, зро­бив багато замальовок із життя і побуту українського народу.

Уродженець Полтавщини М. Ярошенко, один із керівників Пере­движників, темами своїх творів "Студент", "Курсистка", "Кочегар", "Всюди життя" обирає життя різночинної інтелігенції та пролетаріату. Він працював також як портретист і залишив нам образи сучасників (Г. Успенського, М. Салтикова, Д. Менделєєва), свій автопортрет та портрети представників кавказьких народів, серед яких він провів ос­танні роки свого життя.

Малярство також набувало популярності в Україні: створюються "Общества любителей изящньїх искусств", при них відкриваються ри­сувальні школи, зокрема в містах Києві, Харкові, Одесі; пізніше вони були реорганізовані в художні училища, що й стало базою для форму­вання української професійної школи образотворчого мистецтва.

У Галичині під впливом українських ідей працювали художники Т. Копистинський, Т. Романчук, К. Устиянович та І. Труш. Темами своїх творів вони обирали побутову та історичну тематику, у пейзажах оспівували рідний край, а І. Труш виконав портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка та Лесі Українки.

У другій половині XIX ст. спостерігаються певні зрушення до ство­рення монументальної пластики. Одним із перших було встановлено пам'ятник князеві Володимиру, роботу над ним розпочав В. Демут-Малиновський, а закінчив П. Клодт. Пам'ятник прикрасив один із ма­льовничих парків Києва, який кияни любовно охрестили Володимирською гіркою.

Зачинателем реалізму в українській монументальній скульптурі став М. Микешин, автор багатьох монументів і пам'ятників, встановлених у Петербурзі, Новгороді, Києві. За його проектом у 1888 р. було ство­рено пам'ятник Б. Хмельницькому.

Підвищується інтерес до вивчення народної мелодики у композиторів, які працювали над українською тематикою. Варто зазначити твори П. Чайковського, О. Даргомижського, О. Бородіна, М. Римського-Корсакова та ін. Вони активно використовували українську тематику й на­родну пісню у своїх творах. Так, М. Мусоргський за мотивами творів М. Гоголя написав оперу "Сорочинський ярмарок", М. Римський-Корсаков — опери "Майська ніч" та "Ніч перед Різдвом", П. Чайковський — оперу "Черевички", О. Бородін — оперу "Князь Ігор".

Українські композитори М. Вербицький, С. Воробкевич, П. Ніщинський під впливом поезій Т. Шевченка створили чудові музичні твори за їх мотивами. С. Гулак-Артемовський, залюблений в українську ста­ровину, написав оперу "Запорожець за Дунаєм". Уперше цю оперу було поставлено в 1863 р. на сцені Санкт-Петербурзького оперного театру.

Та найбільший внесок у розвиток українського музичного мистецтва зробив М. Лисенко. Він збирав та обробляв українські народні пісні й опублікував 7 збірок, записав музичний репертуар кобзаря Остапа Вересая, додавши до цієї публікації теоретичну статтю про кобзарське мистецтво, створив симфонічні й камерні твори та опери "Тарас Буль­ба", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка-Полтавка", а також унікаль­ний на той час жанр — опери для дітей "Коза Дереза", "Пан Коць-кий" та "Зима і весна".

7. РЕФОРМА ОСВІТИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIXСТ.

У період становлення промислового капіталізму Ук­раїна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких кон­че не вистачало на заводах та фабриках, що відкрива­лися в Україні. Поряд з професійною започатковується народна освіта, яка набула особливого розвитку з при­значенням М. Пирогова попечителем Київського й Одеського учбових округів (1856—1861). У цей час у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкривають­ся недільні школи. В Ук­раїні у 1862 р. функціонувало 67 недільних шкіл, для яких були видані букварі та підручники українською мовою.

Але не дивлячись на це треба зазначити, що розвиток шкільництва та народної освіти в Україні не відповідав суспільним реаліям після скасування кріпосного права. Прискорений розвиток капіталі­стичних відносин потребував кваліфікованих працівників. Станова школа поступово перетворюється на буржуазну. Зважаючи на суспільні потре­би, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти. Усі типи початкових шкіл стали народними училищами, до них приймали дітей усіх станів. Вони працювали за єдиними планами та програмами: вчили закону Божого, читати, писати та чотирьох арифметичних дій. У двокласних початкових училищах з п'ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії, малювання. З 1872 р. початкові повітові училища було переведено на шестирічний термін навчання; при цьому розширювалося коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. Велику роль у поши­ренні освіти відігравали земства, які відкривали та утримували почат­кові школи, організовували учительські курси. У Східній Україні в 1897 р. функціонувало близько 17 тисяч початкових шкіл усіх видів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. Письменне населення ста­новило близько 24 %.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії. За новим статутом існу­вали повні (семикласні), що поділялися на класичні та реальні, і не­повні (чотирикласні) — прогімназії. Класичні давали гуманітарну підго­товку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реаль­них гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук, їхні випускники могли продовжити освіту в технічних вузах. Наприкінці XIX ст. у Східній Україні було 129 гімназій та 19 реальних училищ.

Розвиток економіки стимулював появу професійної освіти: ремісни­чих, промислових, сільськогосподарських, комерційних училищ, учи­тельських семінарій та курсів професійної підготовки. Поряд з універ­ситетами відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: технологіч­ний та ветеринарний інститути в Харкові, політехнічний у Києві, Вище гірниче училище у Катеринославі та ін.

Україна почала ставати капіталістичною державою, її економічний розвиток зумовлював настійну потребу реформування шкільної систе­ми, адже на кінець 90-х років XIX ст. в Україні налічувалося близько 17 тисяч початкових шкіл, які забезпечували освіту близько ЗО % дітей шкільного віку. Згідно з переписом 1897 р., письменним було вже 24 % населення у віці від 9 до 49 років.

На вимогу часу створюються двокласні школи з п'ятирічним тер­міном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкри­ваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні училища. Так, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були приватними.

Українські університети — Харківський, Київський, Одеський (Но­воросійський, 1865) та інститути — Ніжинський історико-філологічний (1875), Харківський технологічний (1885), Київський політехнічний (1898) стали центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів, лікарів та інших спеціалістів для підприємств України. Здебільшого на­вчання у вищих навчальних закладах було недоступне для дітей робіт­ників та селян, оскільки було платним, і плата ця була досить високою.

В українських навчальних закладах створюються відомі наукові шко­ли: математична — провідними вченими були М. Ващенко-Захарченко, С. Ярошенко, І. Тимченко; фізична — М. Умнов; астрономічна — Ф. Бердихін; хімічна — М. Бекетов, Я. Михайленко, Ф. Шведов, С. Реформаторський; біологічна — О. Чорна, К. Милашевич, ембріо­лог О. Ковалевський; ботаніки — В. Зеленський, Ф. Каменський, В. Палладій; мікробіології — М. Гамалія, І. Мечников, фізіолог І. Сєченов.

У 1869—1870 рр. було засновано географічне товариство, яке здійснило три експедиції з метою збирання етнографічно-статистичних матеріалів, які в 1872—1879 рр. було опубліковано в Петербурзі ("Пра­ця етнографічно-статистичної експедиції в Західноросійський край"). До них були включені українські пісні, казки, відомості про правові звичаї українського народу та ін. Після виходу Емського указу 1876 р. Південно-західний відділ російського географічного товариства було закрито.

У Західній Україні церковні та інші початкові школи були реорга­нізовані в народні училища і передані у відання світських органів. Кіль­кість їх невелика, тому в окремих районах до 76 % населення залиша­лося неписьменним. Австро-угорський уряд обмежував право українців навчатися рідною мовою. Так, одна середня українська школа припа­дала на 820 тисяч осіб, а одна школа з польською мовою навчання — на ЗО тисяч учнів, не було жодного реального училища, середнього або вищого професійного навчального закладу з українською мовою викла­дання. У Львівському університеті навчання здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. У Закарпатті проводилася по­літика примусової мадяризації.