Народницький період національно-культурного відродження

Народницький період національно-культурного відродження (1840— 1880 pp.) Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.

Народницьку добу українського відродження можна поділити на два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів "Старої громади" (60 —80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було "стати лицем до козаччини", народницький період національно-культурного відродження висунув гасло "повернутися лицем до народу".

Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського географічного товариства у Києві (1873 p.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору.

В 30 —50-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи (Франція, Німеччина, Швейцарія, Польща, Австро-Угорщина) почалася нова хвиля революційного піднесення. У сфері національного життя зароджувалися ідеї визволення народів з-під чужої влади та створення власної держави.

Революційні події у країнах Європи знайшли широкий відгук у східних та західних землях України. Центром українського романтизму і визвольного антикріпосницького руху став Київ.

Навколо Київського університету, відкритого 1834 p., згуртувалася група молодих талановитих романтиків, які виявляли великий інтерес не лише до історії, народознавства, літератури, а й до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особлива роль належала М.Костомарову, П.Кулішу, В.Білозерському і М.Гулаку, П.Марковичу. В грудні 1845 р. під проводом Миколи Гулака (1822- 1899 р.) і Миколи Костомарова (1817-1885 pp.) вони заснували політичну таємну організацію "Кирило-Мефодіївське братство", до складу якої належало 12 активних членів та кілька десятків співчуваючих. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Шевченко. Впродовж 14 місяців його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України найсконцентрованіше викладені у "Книзі буття українського народу" ("Закон Божий") — політичному маніфесті братства. Праця, авторами якої були М.Костомаров і М.Гулак, написана у дусі романтизму й ідеалізму того часу, пройнята шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Вона закликала до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідеологію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40 —50-х років XIX ст. На їхню думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати власну культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними до тих, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою на шлях федерації повинна була стати Україна, яку М.Костомаров та його однодумці вважали водночас і найпригніченішою та найелі-тарнішою з-поміж усіх слов'янських суспільств.

Братство мало на меті перебудувати тогочасні суспільні відносини в Україні на засадах християнства, виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти та здобуття Україною національного суверенітету в межах слов'янської конфедерації. Однак за короткий час існування воно не змогло реалізувати цих задумів. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на певний час перемістився в Петербург. У столиці Російської імперії, де після заслання проживали кирило-мефодіївці Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський. Тут на кошти поміщиків В.Тарновського та Г.Галагана була відкрита українська друкарня і розпочалося систематичне видання творів иайвидатніших українських письменників — І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка та ін. У Петербурзі 1861 — 1862 pp. видавався українською мовою щомісячний журнал "Основа", що став головним друкованим органом національно-культурного руху. Редактором його був В.Білозерський.

Наприкінці 50-х років XIX ст. студенти Київського університету створили таємний гурток "хлопоманів". Його учасники (В.Антонович, П.Житецький, П.Чубинський та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом "хлопоманства" став В.Антонович (1834—1908 pp.) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету, пізніше його професор. Кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, де вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Вони вирішили розпочати здійснення цих задумів із поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості.

Наприкінці 50-х —початку 60-х років в Україні почала формуватися народницька ідеологія. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. Тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти, суспільного прогресу.

Молода українська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих ідей, створює товариства — так звані громади. Перша "Українська громада" виникла в Києві, очолена молодим істориком В.Антоновичем. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М.Зібер, М.Драгоманов, П.Чубинський, М.Старицький, Ф.Вовк, І.Касіяненко, М.Лисенко, О.Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської громади відбувся у 1862 р. На сторінках журналу "Современная летопись" була опублікована заява громади про оборону "українців молодого покоління".

За прикладом київської подібні організації виникли в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громади об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини.

Громадівські організації створювали в Україні мережу недільних шкіл з українською мовою навчання, видавали підручники української мови, збирали та публікували кращі зразки народної творчості. Вони вели українознавчі дослідження, вивчали та пропагували історію й етнографію України, склали українсько-російський словник.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння урядових кіл царської Росії. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних і релігійних книжок українською мовою, що засвідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва, виданий 1863 р.

Переслідувань царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідувались, або були заборонені.

У 70-х роках XIX ст. відбулося відродження громадівського руху в Україні, отже, і піднесення національно-визвольної боротьби. Члени громад розгорнули плідну роботу з вивчення економіки, історії, географії, фольклору, підготували та надрукували низку фундаментальних праць.

Провідна роль у цій різноманітній діяльності належала радикальним представникам демократично налаштованої інтелігенції (М.Зібер, М.Павлик, І.Франко, М.Драгоманов). У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали вчення західноєвропейських мислителів, вивчали громадянські традиції у народному побуті та фольклорі, самі розробляли соціалістичні теорії.

У пробудженні національної самосвідомості українців важливе значення мали наукові публікації, що висвітлювали питання історії та етнографії України, фольклористику, мовознавство. Серед наукових видань на особливу увагу заслуговують історичні праці "История Малороссии" М.Маркевича у п'яти томах, дослідження М.Костомарова ("Богдан Хмельницький", "Руина", "Мазепа и мазеповцы"), П.Куліша ("Записки о Южной Руси", "Історія України від найдавніших часів"). У той період плідну наукову діяльність розгорнув професор Київського університету В.Антонович (1834 — 1908 pp.). Він очолював історичне товариство Нестора-літописця.

В 1873 р. з ініціативи П.Чубинського (1839—1884 pp.) у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стало першою легальною організацією в справах українознавства. Навколо товариства згуртувалась передова інтелігенція (М.Драгоманов, О.Кістяковський, М.Лисенко та ін.). П.Чубинський був і автором вірша "Ще не вмерла Україна", вперше опублікованого 1863 р. з нотами українського композитора М.Вербицького (1815—1870 pp.) Цей твір з проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 р. став українським національним гімном.

Цементуючою основою єдності української національної культури, що відроджувалась у XIX ст., об'єктивно виступала українська літературна мова. Важливим чинником її розвитку стали численні наукові та мовознавчі праці О.Потебні П.Житецького, имського

У 40 —80-х роках XIX ст. особлива увага приділялась науковим дослідженням у галузі мовознавства. Окремі граматики української мови, двомовні словники, зокрема українсько-німецькі та німецько-українські, побачили світ у другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях. Чільне місце в утвердженні української літературної мови в цьому регіоні посідали твори І.Франка, І.Верхратського, К.Студинського.

У розвитку українського мовознавства провідна роль належала видатному філологові О.Потебні (1835— 1891 pp.). Він досліджував методологічні проблеми мови та літератури, створив нову психологічно-порівняльну школу в мовознавстві. Його праці "Думка і мова", "Замітки про малоруське наріччя" (1870 p.), "Мова і народність" (1895 р.) та інші не втратили актуальності дотепер. Особливу цінність мають думки О.Потебні стосовно формування національної ідеї.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Шевченка та М.Драгоманова. За визначенням Івана Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов — "два чільних сини України", які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова — могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.

Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченкозалишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ "Кобзаря" (1840 р.), поеми "Гайдамаки" (1841 р.) і збірки "Три літа" (1843—1845 pp.) вивели поета до вершин української літератури.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, — характерна ознака його світогляду.

Під впливом творчості Т.Шевченка відбувалася літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму, народності.

Ідеї Т.Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.Драгоманов (1841 — 1895 pp.). Він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX — початку XX ст.

Історична заслуга М.Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, заборони царськими указами народної мови.

М.Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору й етнографії: "Історичні пісні малоруського народу" в співавторстві (1874—1875 pp.); "Малоруські народні перекази і оповідання" (1876 p.); "Нові українські пісні про громадські справи. 1764—1880" (1881 p.); "Політичні пісні українського народу XVIII —XIX ст." (1883—1885 pp.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова.

В сфері літературознавства М.Драгоманов був одним з найвидатніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Це засвідчує його праця "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891 p.).

М.Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет, дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.

М.Драгоманов обстоював ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що "без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної". Погляди М.Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях.

Чітко дотримуючись федералістичних позицій, М.Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії, а вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів.

М.Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою За його проектом, представницький орган — земський або державний собор — складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демократизму — загальне виборче право.

Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. В травні 1876 р. Олександром II був підписаний "Емський указ" про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо.

Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найвідомішим з-поміж філософів був С. Гогоцький (1813—1889 pp.) — професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І.Канта та Г.В.Ф.Гегеля. Він відомий також як автор "Філософського лексикону" в чотирьох томах (1857—1873 pp.), що був одним з перших видань філософського словника у Росії.

Видатним представником так званої філософії серця в Україні був професор Київської духовної академії, а згодом Московського університету П.Юркевич (1826—1874 pp.). У його творах відображена специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істини і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвинув у праці "Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого". Сферу духовного життя П.Юркевич, як і Г.Сковорода, позначав символом "серце", що є виразом душевного стану людини. Душа перебуває в глибині людського серця, вона вічна, як вічна і безсмертна людина, що повністю залежить від Бога.

Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. "Артистичне товариство" в Єлисаветграді вперше в Україні поставило спектакль за п'єсою Т.Шевченка "Назар Стодоля", а в 70-х роках — оперу С.Гулака-Артемовського "Запорожець за Дунаєм". У Києві діяв аматорський театр, де починали творчість композитор М.Лисенко (1842—1912 pp.) і драматург М.Старицький (1840—1904 pp.). У 1882 р. в Єлисаветграді за активної участі М.Кропивницького (1840—1910 pp.) був створений професійний театр.

Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф.Фельнер і Г.Гельмер, 1884-1887 pp.), Києві (архітектор В.Шребер, 1897-1901 pp.) та Львові (архітектор З.Горголевський, 1897— 1900 pp.), будинок Нової біржі в Одесі (архітектор О.Бернардацці, 1894—1899 pp.), Львівський політехнічний інститут (архітектор Ю.Захаревич, 1873— 1877 pp.) тощо.

Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі були Л.Позен (1849-1921 pp.) і П.Забіла (1830-1917 pp.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм ("Кобзар", "Шинкар", "Переселенці", "Оранка на Україні"), другий — у жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т.Шевченка, пам'ятник М.Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів відомий пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (скульптор М.Микешин, 1879-1888 pp.).

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичнийнапрям (Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації.), що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В.Орловський, С.Світославський. Найвідомішим був художник С.Васильківський (1854 — 1917 pp.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі "Козача левада" (1893 p.), "Дніпровські плавні" (1896 p.), "По Донцю" (1901 р.) — справжні шедеври мистецтва.

Ідеєю національного відродження пройнята і музика. Була створена перша за змістом українська національна опера "Запорожець за Дунаєм" (1862 p.). Музику до неї написав композитор С.Гулак-Артемовський (1813—1873 pp.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П.Сокальський (1832—1887 pp.) — опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна"; П.Ніщинський "(1832 — 1896 pp.) — музична картина "Вечорниці" до драми Т.Шевченка "Назар Стодоля"; М.Аркас (1852—1909 pp.) — опера "Катерина"; О.Нижанківський (1863—1919 pp.) — музичні твори на слова Т.Шевченка.

Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і громадський діяч М.Лисенко (1842—1912 pp.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери "Наталка Полтавка", "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Тарас Бульба", вокальні твори під загальною назвою "Музика до "Кобзаря" Т.Шевченка", романси на слова І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.