Про культуру мови і мовлення. Комунікативні ознаки культури мови

· несприйняття спотвореної мови, або суржику.

Мова усного спілкування, окрім названих ознак, включає й такі:

· відповідність між змістом і мовними засобами;

· відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;

· відповідність між мовними засобами та стилем викладу;

· уживання сталих словосполучень; нешаблонність у побудові висловлювання;

· виразність дикції;

· відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Відтак культура мови відіграє провідну роль. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає в необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність або недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови в кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ф. Ларошфуко, «істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше». Отже, багато говорити й багато сказати – поняття нетотожні.

Таким чином, традиційно усталена регламентованість спілкування вимагає уважного ставлення мовця до використання мовних засобів, дотримання норм літературної мови, урахування ситуації й обставин спілкування. Професіонал передусім реалізується в мовній діяльності, а тому важливо не тільки те, що він говорить, але й як.

Як відзначають мовознавці, одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення — поняття не тільки лінгвістичне, а й психологічне, педагогічне, естетичне та етичне. У багатому мовному арсеналі виробилася і закріпилася ціла система словесних вітань: «доброго ранку», «доброго здоров'я», «добривечір», «бувайте здорові», «доброго вечора у вашій хаті» тощо.

Хоч у повсякдення й увійшло багато словесних вітань, проте люди завше були обачливими з ними, до кожного випадку використовували далеко не весь арсенал. Зранку, в обід, чи ввечері вживали лише ті , що відповідали певному часові. Це ж стосується і кількості осіб, їх віку, статі, навіть соціальної належності. Скажімо, коли одинак вітався з групою людей, неодмінно вживав множинну форму: «здоровенькі будьте» чи «доброго Вам здоров'я» тощо.

На окрему розмову заслуговують і родинні звертання. Традиційно в Україні діти називали своїх батьків на «Ви». Така форма диктувалася високою повагою до найближчих людей.

Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Ввічливість, уважність і чемність — основна вимога мовного етикету. Від чемного привітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав'язливої розмови виграш обопільний. Лихослів'я, лицемірність, невміння вислухати колегу, навпаки, лише нервує, псує настрій.

Є в нашій мові коротке, але напрочуд тепле слово «дякую». Чи часто користуємось ми ним, особливо в магазинах? Цілий день стоїть за прилавком продавчиня. Беручи покупку ми нерідко забуваємо сказати одне-єдине слово. А може, воно б зняло в людини втому, підняло настрій.

Вироблені віками і закріплені кращі форми вітань-звертань, повсякденного спілкування — не звичайна людська забаганка, не пусте фразерство. Це наш повсякденний етикет, наша культура, взаємини, зрештою, наше здоров'я не тільки в буквальному, а й переносному значенні. Це наш спосіб життя.

Ми часто говоримо один одному: бажаю тобі всього доброго, бажаю тобі добра і щастя. Це не тільки вияв ввічливості. У цих словах ми виявляємо свою людську сутність. Ми говоримо одне одному: здрастуйте, доброго здоров'я. Цим ми висловлюємо своє ставлення до найбільшої цінності — людини. Не сказати людині «здрастуйте» — значить виявити своє моральне невігластво. Слово «здрастуйте» має чудодійну властивість. Воно пробуджує почуття взаємного довір'я, зближує людей, відкриває їм душі.

Звертаючись один до одного з проханням, ми говоримо: будь ласка. У цьому простому й чудовому вислові, що здатний чудодійно впливати, захована наша повага до гідності людини, шанування в ній самостійності, незалежності, доброї волі.

Як відомо, суспільство виробляє певні стандартизовані норми соціальної поведінки (у тому числі і мовленнєвої), які визначаються уявленнями про шаблони поведінки у конкретній ситуації. Щоб функціонувати як єдине ціле, як складна соціальна система, суспільство має встановити такі рамки поведінки індивідів, у яких ця поведінка стає одноманітною, стабільною, такою, що повторюється. Саме такими рамками і є етикет — система правил зовнішньої культури людини, її поведінки, пристойності, гарного тону тощо. У суспільстві він функціонує у двох основних формах поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Як правило, ці форми поведінки тісно між собою пов'язані і взаємозалежні.

Якщо етикет, як встановлений у суспільстві набір правил регулює нашу зовнішню поведінку у відповідності із соціальними вимогами, то мовленнєвий етикет можна визначити, як правила, що регулюють нашу мовленнєву поведінку.

Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно специфічних стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності. Такі стійкі формули спілкування, або стереотипи спілкування є типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у високочастотних побутових ситуаціях. Тобто, набір типізованих частотних ситуацій призводить до появи набору мовленнєвих засобів, що обслуговують такі ситуації. Ступінь стандартизації одиниці знаходиться у прямій залежності від частотності її вживання.

Для реалізації формул мовленнєвого етикету потрібні певні «координати». Мовленнєва ситуація відбувається за безпосередньої участі мовця — «я» і адресата-співрозмовника — «ти» (чи співрозмовників, їх може бути кілька: етикетна ситуація завжди діалогічна, бо передбачає спілкування, навіть, якщо її учасники (мовці) розділені часом чи простором). Дія здебільшого відбувається «тут» і «тепер» (якщо йдеться про усне спілкування).

Систему мовленнєвого етикету нації складає сукупність усіх можливих етикетних формул. Структуру ж його визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка, побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З-поміж них вирізняються ті, що вживаються при з'ясуванні контакту між мовцями — формули звертань і вітань; при підтриманні контакту — формули вибачення, прохання, подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання.

З точки зору національної специфіки мовленнєвого етикету варто сказати, що структура його склалася у кожної нації на її власній народній основі під впливом різного роду психологічних, соціально-політичних, культурологічних факторів.

Вважається, що мовленнєвий етикет є однією з важливих характеристик поведінки людини. Бо без знання прийнятих у суспільстві форм етикету, без вербальних форм вираження ввічливих стосунків між людьми, індивід не може ефективно, з користю для себе і оточуючих здійснювати процес спілкування. Стельмахови М. Г. з цього приводу зауважує: «Не треба забувати, що будь-який, навіть найменший відступ від мовленнєвого етикету псує настрій, вносить непорозуміння в людські стосунки, а інколи, навіть, калічить душу і ранить серце людини».

2. Культура мови – ознака літературної мови

Із культурою мови насамперед пов'язують уміння правильно говорити й писати, вимовляти й наголошувати слова, дотримуватися лексичних і граматичних норм літературної мови, добирати такі мовно-виразові засоби, які відповідають меті й обставинам спілкування. Найважливіше завдання культури мови — послідовно утверджувати норми літературної мови, оберігати й плекати літературний стандарт.

Як формується літературний стандарт, або своєрідний ідеал національної мови? Потрібен тривалий час, життя не одного покоління, щоб у суспільстві витворилася соціально престижна форма мовного спілкування, відшліфована, вигранувана майстрами слова, естетично довершена літературна мова, яка у свідомості представників національної культури постає як зразкова, ідеальна.

Літературна мова — мова освіти, науки, культури, державних інституцій. Функціонуванням у цих сферах і забезпечується соціальний престиж мови. Як суспільне явище літературна мова уособлює цілісність нації, консолідує її, виконує роль ланки, що з'єднує покоління між собою, збирає і зберігає інтелектуальні надбання нації. Виникнувши в писемній формі, літературна мова поширює свої норми й на усне спілкування. І писемна, й усна форми специфічно реалізують на практиці обов'язкові літературні норми.

У кожного народу в різний історичний період існувало своє поняття про взірцеву, культурну мову.

Парадоксом нашого часу є той факт, що мову І. Котляревського, з якої починається історія нової української літературної мови, дехто називає суржиком, тобто мовою, в якій поєдналися структурні елементи української та російської мов. Насправді мова Котляревського засвідчила тогочасну писемно-літературну практику з її структурними й стилістичними нормами, до яких не можна підходити з міркою сучасних літературних норм. Мова «Енеїди» та «Наталки Полтавки» не лише увібрала в себе народнорозмовний словник, фразеологію, а й передала усі відтінки українського гумору і в легкій жартівливій формі зафіксувала ідею самобутності українського народу, який в умовах духовного натиску «сусідів» мав зберегти «імення, мову, віру, вид* серед європейських народів. Розуміння цієї ідеї розкриває перед сучасним читачем неперевершене значення мовної творчості І. Котляревського: адже письменник звернувся до народних джерел мови — фольклорних, розмовних, книжних, утверджуючи національно-мовну свідомість українців.

Коли говоримо про нову літературну мову, поряд ставимо два імені — Котляревського і Шевченка. У дидактичній практиці усталилося досить умовне розрізнення: Котляревського називають засновником, а Шевченка — основоположником нової літературної мови.

Насправді обидва письменники утверджували здатність народнорозмовної мови бути виразником інтелектуальних і естетичних ідеалів нації. Для літературної мови як суспільного явища характерні такі ознаки: а) повнота/неповнота соціальної парадигми; б) стабільність літературних норм; в) постійна взаємодія з іншими різновидами національної мови – територіальними й соціальними діалектами.

Про повноту соціальної парадигми української мови ще на початку XX ст. писав М. Грушевський: «У теперішніх часах, коли не стало старих універсальних культурних мов, і: кожна народність на своїй мові старається розвинути культурну роботу, потрібну для задоволення своїх культурних потреб, і на своїй мові мати весь культурний запас, потрібний для життя й розвою суспільності, — ця культура мови стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування».

Показово, що для М. Грушевського в період боротьби за використання української мови в університетах звичним було словосполучення культура мови, значення якого цілком відмінне від сучасного слововжитку, пор. у згаданій статті: «Одним же з основних питань з становища тої культури мови і повноти національного культурного життя є справа вищої науки на даній мові».

Наведені контексти засвідчують таке значення словосполучення культура мови: використання національної мови в усіх суспільних сферах життя нації, зокрема у сфері культури, освіти. З погляду сучасного розуміння йдеться про суспільні функції національної мови, про повноту її соціальної парадигми.

Вислів культура мови використовувався у значенні, якому відповідає сучасне поняття літературна мова. Взагалі кінець XIX — початок XX ст. був часом мовних дискусій не лише щодо розширення сфери функціонування української мови, а й щодо вироблення єдиних літературних норм.

Створення літературної мови — тривалий і складний процес, в якому бере участь освічена частина суспільства, виробляючи свідоме ставлення до національної мови і культури. О. Потебня писав: «В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається й щодо писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які однаково зв'язують письменника і читача».

Інтелектуальне життя нації не можна уявити без існування поліфункціональної літературної мови. Ідеї, що були висловлені українськими мислителями, творцями інтелектуальних скарбів народу щодо єдиної літературної мови, не завадить нагадати й нині. Йдеться, зокрема, про основу літературної мови. Нерідко можна почути запитання: «Яка говірка найближча до літературної мови?» Поширене твердження про полтавсько-київський діалект як основу української літературної мови. Але ж для наших сучасників змінилися й самі території, позначені колись прикметником полтавсько-киівський, і самі діалектні ознаки, характерні для носіїв сучасних говірок.

Нині йдеться про середньонаддніпрянську, чи південно-східну діалектну основу літературної мови, що її обстоював І Франко, основу «того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців. Уже хоч би тому, що та мова на величезному просторі від Харкова до Кам'янця-Подільського виявляла таку однорідність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові, також «вимішаному» і вирівняному в цілій масі, як мало котрий подібний тип у світі. І от кожний, галичанин чи українець, хто бажає друкованим словом промовити до найбільшої маси українського народу, мусить уживати мови тої найбільшої маси, а до того мови, виробленої найбільшим числом талановитих та популярних письменників».

У дослідженнях з історії української літературної мови натрапляємо на два термінологічні поняття, які фактично відображують різну оцінку, різні погляди на те саме явище: полтавсько-київський діалект або середньонаддніпрянські говори як основа сучасної літературної мови. Друге поняття заступило в сучасному мовознавстві поширене в 50-х роках XX ст. перше поняття. Ця зміна не випадкова: вона пов'язана з усвідомленням ширшої інтеграційної основи сучасної літературної мови, з тим фактом, що норми сучасної мови ґрунтуються на взаємодії усіх діалектів та на інтеграційних процесах в організмі національної мови.

Якщо орфоепічні, акцентуаційні, здебільшого граматичні норми сучасної літературної мови вибудовані на середньонаддніпрянській мовній практиці, то лексичні є синтезом південно-західної та південно-східної мовно-літературної і говіркової традицій, Інтеграційні процеси у динамічній системі лексичної норми сучасної української мови надто виразно виявилися в другій половині XX ст. Це можна бачити в тогочасних лексикографічних джерелах, у культуромовних рекомендаціях, в яких узвичаєння двох народнорозмовних традицій відбувається через стилістичне оцінювання відповідних паралельних висловів (пор. чинити — діяти, одержувати — отримувати, чекати — ждати, лічити - рахувати та ін.). З погляду діалектних джерел слова і граматичні форми на зразок совісти — совісті, в хату — до хати, од рук — від рук тощо сприймаються як свої або чужі для мовців, які сформували свої мовні норми в конкретному територіальному оточенні, а з погляду народнорозмовної основи літературної мови, а також у контексті лексико-граматичних ознак національної мови вони виявляються специфічно українськими і становлять характеристичну рису української мови в її об'ємному часово-просторовому вимірі.

Безумовно, жодних підстав не мають ті, хто говорить про полтавсько-київський шовінізм у нормуванні літературної мови або про те, що загальнонародної мови не існує: є начебто мова слобожанська, мова волинян, галичан, подолян, полтавців тощо. Якщо дотримуватися такої думки, то не варто визнавати факт існування єдиної національної мови, тобто мови української нації. Тим часом поняття національної мови (національних мов) широко використовується в науковій термінології і має не тільки суспільний, а й власне лінгвістичний зміст.

Українська національна мова об'єднує територіальні, соціальні говори, фольклорний наддіалектний різновид і вищу форму національної мови — її літературний різновид.

Літературна форма (різновид) національної мови має свої норми. Поняття літературних норм не збігається з поняттям норм національної мови, хоч між ними існують характерні типи співвіднесеності, що залежать від рівня абстрагованості и під мовної різних ситуаціях відзначаємо існування гармонії між культурою мови й загальною культурою людини. Мову людина пізнає впродовж усього життя й шліфує своє слово в постійній взаємодії усної і писемної комунікації. Освіченість, зокрема й мовно-культурна, означає вироблення в кожного постійної потреби вдосконалювати власну літературну мову, шліфувати вимову, збагачувати словник, активно використовувати граматичну стилістику. Правильність на шкалі культур о мовних цінностей доповнюється доцільністю, розширенням загальнокультурних потреб особистості.

До ортологічної опозиції «правильно — неправильно», застосовуваної до одиниць усіх мовних рівнів, додаються норми мовного етикету, реалізовані в структурах, що розташовуються в межах опозицій «пристойно - непристойно», «коректно — некоректно», а також риторичні структури в межах опозиції «виразно — невиразно», пов'язані з естетичним сприйманням мови.