Наукові школи та їх роль у науці

Варто зауважити, що в науковій літературі зазвичай виділяють три типи структур, які прийнято називати науковими школами:

а) школа як науково-освітній інститут. Вона є невід’ємним компонентом науки, що передбачає підготовку людей, без яких неможливе існування науки як соціально-історичної системи – формується платформа для нарощення людського капіталу суспільства;

б) школа як спільнота дослідників, які концентрують свої зусилля в процесі наукового пошуку та пізнання дійсності;

в) школа як науковий напрям.

Два наведених вище типи наукових шкіл (як науково-освітній інститут та як спільнота дослідників) при всій відмінності тісно взаємопов’язані. Науково-освітня школа – це певний плацдарм для виникнення наукової спільноти, об’єднаної спільною дослідницькою програмою, а це, у свою чергу, створює передумови для прогресу наукового знання.

Наукова школа – це інтелектуальна, емоційно-ціннісна, неформальна, відкрита спільність учених різних статусів, що розробляють під керівництвом лідера висунуту їм дослідницьку програму. Суттєвою ознакою наукової школи є те, що в ній одночасно реалізуються функції виробництва, поширення, захисту наукових ідей і навчання молодих учених.

На думку американського філософа та історика науки Томаса Куна, наукові школи – це “співтовариства, які підходять до одного й того самого предмета з несумісних точок зору... Вони завжди змагаються, і їх змагання, як правило, швидко закінчується”. Їх кількість зростає в період наукової кризи, коли єдине до цього наукове співтовариство розпадається на певні групи та відсутня єдина точка зору відносно загальноприйнятого зразка (парадигми). Американський дослідник звернув увагу, що кожна з наукових шкіл керується чимось, що дуже нагадує парадигму. Парадигма – це визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем та їх вирішення.

Формування парадигми – це ознака зрілості розвитку науки.

Німецький науковець Гельмут Штейнер виокремлює шість рис, які притаманні науковим школам [14, c. 116–117]:

1) наукова школа розвивається в якійсь новій галузі теорії або методології в процесі диференціації та інтеграції науки;

2) це новий теоретичний або методологічний напрям, який ще не визнаний;

3) у розробці цього напряму в науковому змаганні з іншими напрямами формується наукова школа як соціальний організм;

4) для формування цього соціального організму необхідна наявність керівника з ідеями та організаторськими здібностями;

5) наукове визнання нового напряму поза межами даної наукової спільноти;

6) певні форми організації наукової школи.

Саме ці риси, на думку автора, розкривають сутність даного явища в науці.

Оскільки наукова школа – це історичний феномен, то в цьому контексті необхідно звернути увагу на етапи еволюції даного явища. Найбільш виваженою та прийнятною є періодизація розвитку шкіл, запропонована відомим наукознавцем C.Д. Хайтуном. Він виділяє три етапи розвитку даного феномену:

І етап (до кінця ХІХ ст.) – “класична наукова школа”: етап переважно індивідуальної наукової праці, в більш пізній період цього етапу організовувалась на базі вищих навчальних закладів;

ІІ етап (ХІХ–ХХ ст. ст.) – “дисциплінарна наукова школа”: етап поглибленої диференціації науки (виникнення академічних і прикладних науково-дослідних інститутів) та розвиток колективних форм організації наукової праці (дисциплінарно організовані наукові колективи);

ІІІ етап (починаючи з ХХ ст.) – “проблемна наукова школа”: етап розвитку колективних форм організації наукової праці за проблемним принципом.

Російська вчена О.З. Мирська дещо конкретизувала та внесла певні корективи

до підходу періодизації шкіл в науці Хайтуна:

І період (до 1930-х рр.) – “мала наука” етап “класичних шкіл”: наука, за невеликим виключенням, локалізована в університетах і подібним їм вищих навчальних закладах;

ІІ період (1930–1950-і рр.) – “перехід від малої до великої науки”, етап “дисциплінарних шкіл”: наука поступово переходить в науково-дослідні інститути;

ІІІ період (з 1960-х рр.) – “велика наука”, етап “інституціоналізованих наукових шкіл”: монополія науково-дослідних інститутів у науці.

Таким чином, можна виокремити три основні етапи розвитку шкіл в науці:

I період (до 30-х рр. ХХ ст.): етап “класичних шкіл”;

II період (30–50-і рр. ХХ ст.): етап “дисциплінарних шкіл”;

III період (з 60-х рр. ХХ ст.): етап “проблемних шкіл”.

Відповідно до визначення основними характеристиками наукової школи є такі:

- наявність наукового лідера – видатного вченого, керівника школи;

- наукова ідеологія, певна наукова концепція (фундаментальна ідея), науково-дослідна програма;

- високий рівень досліджень, їх оригінальність, особливий стиль роботи і методики досліджень;

- висока наукова кваліфікація дослідників, що групуються навколо лідера;

- значущість отриманих школою результатів у певній галузі науки;

- висока наукова репутація, науковий авторитет у певній галузі науки та громадське визнання результатів досліджень;

- наукові традиції, особлива наукова атмосфера;

- спадковість поколінь.

Наукова школа відрізняється від звичайного наукового колективу низкою ознак:

- тематика досліджень наукової школи більш однорідна, ніж у лабораторії або відділі;

- у школі відбувається постійний процес накопичення і структуризації наукового знання, тоді як у формальному колективі знання, якщо вони навіть отримані, часто не структуруються через розпорошеність наукової тематики;

- для наукової школи більш характерний неформальний поділ науковців на «генераторів» ідей, критиків, ерудитів тощо, тоді як у науковому колективі стосунки між науковцями більш формалізовані згідно з розподілом за посадами;

- у процесі відтворення поколінь учених у школі науковим керівником молодих дослідників завжди є учений - представник даної школи, тоді як у науковій лабораторії або відділі керівником може бути учений, що не належить до даної організації.