Способи захисту прав та свобод людини і громадянина
Історія розвитку людства свідчить про те, що знаходження людиною прав і свобод, розширення їх номенклатури завжди ставали ареною гострих зіткнень між індивідом і державою. Добровільно й активно надавати соціальні блага і політичні свободи держава не прагнув ніколи. Всі нині існуючі права людини, закріплені в міжнародних документах, конституціях, законодавстві, були вистраждані і відвойовані людством. Історія показує, що ця битва ще не закінчена, що новим поколінням потрібно знову і знову захищати свої права. Поки, на жаль, ще нереальна ситуація, при якій не буде вимагатися зусиль для підтримки і захисту прав і свобод людини. В повній мірі права можуть бути забезпечені і захищені у демократичній, соціальній, правовій державі.
Кінцева мета діяльності демократичної правової держави полягає в забезпеченні прав і свобод людини і громадянина. Досягнення цієї мети нерозривно пов’язане з обов’язком держави створювати систему захисту прав і свобод, а також встановлювати чіткі юридичні процедури такого захисту.
Конституції зарубіжних країн передбачають можливість людини захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом. Під словом «охорона» прав людини розуміється не тільки їх захист від всіляких порушень, але і створення необхідних умов для того, щоб людина могла володіти і користуватися своїми правами без будь-яких незаконних перешкод.
Механізм реалізації символізує рух, в даному випадку процес перетворення прав і свобод, юридичних можливостей у дієве їх здійснення.
Реалізація прав і свобод і результат їх здійснення нерозривно пов’язані, але між ними необхідний певний механізм, здатний забезпечити ефективний перехід від одного до іншого. Це відбувається або в процесі дотримання громадянами встановленого правопорядку, або при здійсненні правоохоронної діяльності держави.
Хоча права і свободи діють безпосередньо, не можна говорити про те, що не потрібно створювати механізм для їх реалізації та захисту. Потреба в правозахисному механізмі зростає, коли права порушуються. Крім діяльності органів держави щодо захисту прав громадян, правозахисний механізм включає в себе боротьбу самих громадян за втілення в життя наданих їм законодавством прав та свобод.
Конституції передбачають можливість людини захищати свої вдачі і свободи всіма способами, не забороненими законом.
Формами захисту прав особи є:
1) захист прав органами публічної влади;
2) захист прав громадян громадськими об’єднаннями;
3) самозахист прав людиною, що включає в себе:
- звернення в державні органи та органи місцевого самоврядування;
- оскарження дій (бездіяльності) посадових осіб, що порушують права громадян;
- звернення в засоби масової інформації та правозахисні організації, громадські об’єднання;
- публічні виступи громадян на захист своїх прав;
- звернення в міжнародні органи із захисту прав людини.
У правовій державі одним з найбільш ефективних і поширених засобів захисту прав і свобод є судовий захист.
Конституційне право громадян на судовий захист включає в себе два види правочинів. По-перше, матеріальний зміст цього права (право потерпілого на відшкодування збитків або шкоди, заподіяної злочином або незаконними діями органів державної влади або їх посадових осіб). По-друге, його процесуальне зміст (право на судовий позов, на індивідуальну або колективну скаргу).
В системі правозахисних органів інститут омбудсмена вперше з’явився у 1809 р. у Швеції, коли була введена нова посада спеціального парламентського контролера за законністю діяльності адміністрації. У багатьох країнах було встановлено свою назву цього інституту: Проведор юстиції - в Португалії, Парламентський посередник (медіатор) - у Франції, Колегія народного правозахисту - у Австрії, Уповноважений з прав - у Польщі, Адвокат народу - в Румунії, Парламентський комісар у справах адміністрації Великобританії, Захисник народу - в Іспанії, Уповноважений з публічних розслідувань - в Ізраїлі, Уповноважений Бундестагу з оборони - в Німеччині, Парламентський омбудсмен - в Литві, Уповноважений з прав людини в Росії. Зараз інститут омбудсмена існує більш ніж у 100 країнах світу. Основною причиною появи даного правозахисного інституту є те, що у другій половині XX ст. раніше існуючі механізми забезпечення соціально-економічних прав людини виявилися недостатніми для вирішення нової різновиди конфліктів між державою і громадянином.
У системі поділу влади Уповноважений з прав людини займає особливе місце і, по суті, не належить ні до судової, ні до виконавчої, ні до законодавчої влади. Він виконує публічно-представницьку функцію, його діяльність поширюється на саму конфліктну сферу суспільних відносин - відносин громадянина і держави, особливо громадянина і чиновника. Його діяльність доповнює існуючі засоби захисту прав і свобод громадян, але не відміняє і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і відновлення порушених прав і свобод. Він покликаний захищати громадян від поганої роботи адміністративних органів, виявляти і аналізувати збої в роботі органів влади, що призводять до порушення прав людини, виробляти рекомендації щодо вдосконалення їх діяльності у сфері захисту прав людини.
Права людини та їх захист у сучасному світі регулюються не тільки національним правом, але й міжнародним. Право кожного на звернення до міждержавні органи виникає тільки тоді, коли вичерпані всі внутрішньодержавні засоби правового захисту. Загальна декларація прав людини 1948 р., яка носить лише морально-політичний характер, визнає право кожного «на ефективне відновлення в правах компетентними національними судами». Розвиваючи дане положення, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. закріплює за кожною людиною право на справедливий судовий розгляд справи в розумний термін незалежним і безстороннім судом, створеним на основі закону». Виходячи з цього, всі право - і дієздатні суб’єкти права, які проживають на території держав, які є членами Ради Європи, при вичерпанні можливостей захисту своїх прав відповідно до національного законодавства можуть звертатися в Європейський Суд з прав людини.
Одним з найважливіших досягнень в міжнародному регулюванні прав людини є заснування та функціонування міждержавного механізму їх захисту. В даний час відповідно до положень міжнародних договорів склалася певна система міждержавних органів, наділених функціями міжнародного контролю за діяльністю держав у сфері забезпечення прав людини. Такий контроль здійснюється на різних рівнях: на універсальному - головні і допоміжні органи Організації Об’єднаних Націй; на регіональному - в Європі на рівні Ради Європи та інших інституцій, в американських державах - в рамках Організації американських держав. Деякі міжнародні правозахисні інститути створені й на пострадянському просторі в рамках Співдружності Незалежних Держав.
Кожна людина повинна мати можливість вільно обрати спосіб захисту своїх порушених прав. При цьому він повинен бути впевнений в тому, що держава гарантує рівну можливість для будь-якого, незалежно від віри, раси, місця проживання, віку і статі, скористатися цими способами захисту. В іншому випадку прагнення сучасної держави до демократії, законності, свободи, рівності, гуманізму, правової держави, виражене в конституційних нормах і принципах, залишиться лише декларацією про наміри.
Дата добавления: 2016-02-20; просмотров: 2029;