Загальна характеристика та класифікація основних прав і свобод
Визначальне значення для правового статусу особистості в будь-якій державі мають основні права і свободи людини, які є фундаментальними, а тому отримують гарантії в конституції держави. Основні (конституційні) права - це опосередковані державно-правовими нормами найважливіші зв’язку держави і особи: їх взаємні права та обов’язки, відповідальність, гарантії та обмеження.
Суб’єктивні права - це певна міра можливої поведінки суб’єктів правовідносин. Суб’єктивне право належить суб’єкту як його носія і відкриває перед ним певну правову можливість, використання якої залежить особисто від нього. Основним засобом забезпечення суб’єктивного права є покладання на іншу особу або осіб юридичної обов’язки.
Коли йдеться про свободу, мається на увазі заборона цю свободу заперечувати або обмежувати, звернене до невизначеного кола суб’єктів, зобов’язаних поважати цю свободу, тобто до будь-якого можливого порушника волі. Свободу іноді розглядають як область людської поведінки, яку держава зобов’язується не втручатися.
Обов’язки людини - це міра належної поведінки як по відношенню до іншої людини, так і по відношенню до держави та її органів. Суб’єкт може відмовитися від права, але не від обов’язків. Правомочна особа набуває блага, зобов’язана - відчужує, передає правомочній особі.
Кожне суб’єктивне право розпадається на кілька дрібних частин, які називаються правомочностями. Суб’єктивне право може складатися і з одного правочину - тоді вони збігаються. Причому слід звернути увагу на те, що всі права громадян, які вони набувають, вступаючи в різноманітні правовідносини, незалежно від ступеня значущості, способу виникнення, форм здійснення, видів і інших особливостей, є саме суб’єктивними, так як володіють головним родовою ознакою - приналежністю суб’єкту, наявності у нього домагань на можливість реалізації даного права.
Конституція, як нормативний акт найвищої юридичної сили закріплює основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина.
Але до основних прав належать не тільки ті права, які зазначені в конституції, їх перелік може бути розширений законом. Крім того, виділення особливої групи основних прав зовсім не означає, що інші права в чомусь збиткові і охороняються з меншою силою.
Основне право (свобода) - це встановлена державою та закріплена в її конституції можливість, яка дозволяє кожному громадянину обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому благами як в особистих, так і в суспільних інтересах.
Основний обов’язок - це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства та закріплена в конституції необхідність, яка приписує кожному громадянину певний вид та міру поведінки і відповідальність у разі його невиконання.
Сукупність суб’єктивних прав, свобод і юридичних обов’язків, які визначають правовий статус громадянина, утворює систему. Основу її складають конституційні права, свободи і обов’язки громадян. Хоча вони і різноманітні за своїм характером і змістом, але все виражають корінні зв’язки, які склалися між державою та її громадянами, і в цьому сенсі вони єдині, становлять нерозривне ціле. Це не виключає угруповання основних прав, свобод і обов’язків по одному або декількох напрямах.
Однією з перших класифікацій є поділ їх на права людини та права громадянина. Така класифікація спирається на ідеї школи природного права, які виділяли вдачі і свободи, що існували у природному стані, тобто до держави, тому що не залежать від нього і, навпаки, які проголошувалися державою. Перші називалися правами людини, а другі - правами громадянина.
У сучасній інтерпретації права людини - це соціальні можливості користуватися матеріальними і соціальними благами. Права людини - це такі права, які належать кожному члену громадянського суспільства, на відміну від привілеїв, розподілялися залежно від займаної індивідом місця на соціальних сходах. Сучасна демократична держава забезпечує захист усіх без винятку людей, незалежно від їх громадянської належності, якщо людина знаходиться на його території.
Права громадянина - це такі права людини, які оформлені юридично, визнані державою в її конституції і гарантуються державою виключно своїм громадянам.
Інший найбільш загальною класифікацією є поділ прав на негативні та позитивні. В основу даної класифікації покладено фіксація в них негативного і позитивного аспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно до особи, а у позитивному - як свобода вибору, а головне-здатність людини досягти своїх цілей.
У відповідності з цим негативні права визначають обов’язки держави та інших осіб утримуватися від тих або інших дій по відношенню до індивіда. Вони забезпечують автономію особистості від державного втручання в деякі найбільш значущі для людини сфери його життєдіяльності. Ці права вважаються основними. Держава визнає за особистістю певну сферу відносин, яка віддана на розсуд індивіда і не може бути об’єктом домагання держави. Негативні права - основа індивідуальної свободи. До цієї групи прав належать права особистої свободи (недоторканість особи й житла, таємниця листування тощо). Здійснення цих прав не залежить від ресурсів держави.
На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують обов’язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті чи інші блага, сприяти практичному здійсненні індивідом належних йому прав і свобод. Це, наприклад, право на освіту, матеріальне забезпечення за віком, через хворобу, у разі втрати годувальника, право на гідний життєвий рівень та ін. Здійснення позитивних прав неможливо без наявності у держави достатніх ресурсів.
Прийнято вважати, що забезпечення негативних прав і свобод є маловитратним, не залежить від ресурсів держави, потребує лише наявності застосовується по мірі необхідності правозахисного механізму, тоді як реалізація позитивних прав (фінансова допомога незаможним, право на безкоштовну освіту, охорону здоров’я) лягає важким, а часто і непосильним тягарем на державний казну. Більшість негативних прав може здійснюватися без прямих витрат з боку держави, проте насправді держава несе непрямі витрати на утримання, наприклад, правоохоронної і судової системи, підтримку громадських організацій, політичних партій та ін. При більш глибокому розгляді виявляється, що забезпечення негативних прав обходиться державі, мабуть, дорожче, ніж позитивних.
За формою здійснення виділяються колективні та індивідуальні права і свободи. Існують права і свободи, які можуть реалізовуватися тільки індивідуально (право на життя та особисту недоторканність, право на визначення своєї національної належності); виділяють також ті вдачі, які можуть бути реалізовані як індивідуально, так і колективно (свобода слова, право звертатися в державні органи); і, нарешті, права і свободи, володіння і користування якими можуть бути тільки колективними (право на мітинги, демонстрації).
Історія становлення прав і свобод людини знає три покоління. Ця класифікація відображає результат тривалого історичного становлення еталонів і стандартів поведінки, які є нормою сучасного суспільства, підвищення рівня цивілізації, досягнень в галузі культури і добробуту.
Перше покоління характеризується виключно цивільними і політичними правами, оскільки вони були закріплені в конституціях і законодавчих актах XVII-XVIII ст. Це і недоторканність особистості з її процесуальними гарантіями, і виборче право, свобода слова, друку тощо.
Хоча спочатку Конституція США 1787 р. не містила переліку прав людини, згодом у 1789 р. були запропоновані 10 поправок до неї, які склали Білль про права, ратифікований у 1791 р. В ньому були закріплені такі права, як свобода совісті, право носіння зброї, недоторканність особи і житла, право на швидкий публічний суд, заборона вторинного обвинувачення по одному і тій же справі і виборче право.
Іншим правовим актом цього періоду була Декларація прав і свобод людини і громадянина 1789 р., прийнята під час Великої французької революції. Декларація закріплювала мета всякого політичного союзу в захисті прав людини. Такий підхід з’явився революційним переворотом у суспільній свідомості: індивід, раніше цілком підлеглий державі і залежний від нього, набував автономію, право на невтручання держави у сферу свободи особи і отримував гарантії державного захисту у випадку порушення його прав і свобод.
До прав другого покоління належать економічні і соціальні права, які в період ранніх буржуазних революцій розглядалися тільки як похідні цивільних і політичних прав. Вони стали проголошуватися в конституціях різних держав лише наприкінці XIX - початку XX ст., оскільки для їх реалізації потрібні конкретні акції держави. Це права і свободи, що гарантують перш за все інтереси тих, хто працює за наймом, - право на працю, соціальне забезпечення, освіту, користування досягненнями культури тощо. Дані права сприяли перетворенню держави в соціально орієнтоване, означали історично інший рівень взаємовідносин держави та особистості, що характеризується в першу чергу конкретними соціально-економічними обов’язками держави перед громадянами. Ця закономірність сучасного державного розвитку знайшла своє втілення у конституціях ФРН, Іспанії, Франції та ін.
Забезпечуючи міжнародно-правові гарантії здійснення соціально-економічних прав, Загальна декларація прав людини (1948), а також Міжнародний пакт про економічні, соціальних і культурних правах (1966 р.) закріпили права: на працю і вільний вибір роботи; соціальне забезпечення; відпочинок і дозвілля; захист материнства і дитинства; освіту; участь у культурному житті суспільства та інші вдачі другого покоління.
До третього покоління багато вчених відносять «колективні» або «солідарні» права, такі як право на розвиток, мир, на здорове навколишнє середовище, право на комунікацію, право народів на самовизначення, право народу на здійснення влади, про яких стало можливим говорити лише в 70-х роках XX ст.
Права народів не є правами індивідів і не можуть бути реалізованими окремою особою, а належать колективу людей, що утворюють народ або націю. Тим не менш, це право не заперечує можливість кожного індивіда, що входить у склад того чи іншого народу, використовувати свої права та свободи (свободу слова, друку, зборів), висловлювати своє ставлення до того чи іншого питання. Думка більшості, виражена таким чином і складає волю усього народу. Сукупність реалізованих кожним окремим особою, що входять до складу народу, характер і являє собою колективне право - право народів· У прийнятій в 1981 р. Організацією африканської єдності Африканської хартії прав людини і народів закріплений ряд прав народів (право на самовизначення, право на вільне розпорядження своїми природними багатствами і ресурсами, право на розвиток тощо.).
Наприкінці XX ст. стали говорити про появу прав «четвертого покоління», це так звані «нові» права, які з’явилися в результаті трансформації традиційних прав або як відповідь на нові реалії суспільного життя. До них стали відносити право на евтаназію, на можливість створювати сім’ю людьми однієї статі, на відмову від військової служби, а також права різних категорій осіб: хворих на Снід, сексуальних меншин, осіб з фізичними або психічними вадами та ін. Перелік «нових» прав рухливий, він може розширюватися за рахунок впливу глобалізації, природних і техногенних катаклізмів, науково-технічного прогресу. Можливо, через деякий час можна буде вже розглядати права жертв тероризму, техногенних аварій, клонованих людей тощо.
Деякі вчені припускають можливість появи п’ятого чи шостого покоління прав людини, аргументуючи тим, що перелік прав людини, що потребують захисту, неминуче буде розширюватися. Це, наприклад, права, пов’язані із експериментами у сфері генетики людини, відкриттями в галузі біології.
Більш конкретною класифікацією прав і свобод особистості у порівнянні з попередніми класифікаціями є їх підрозділ у відповідності зі сферами життєдіяльності людини. Виходячи з цього, традиційним є поділ прав і свобод людини і громадянина на особисті (громадянські), політичні, соціально-економічні та культурні.
Особисті (громадянські) права - це природні, основоположні, невід’ємні права людини, які визначають ставлення особистої свободи до державної влади. Вони покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. До цієї групи прав зазвичай відносять право па життя, свободу та особисту недоторканність, право на захист честі і доброго імені тощо.
Політичні права і свободи найбільш повно виражають суть взаємовідносин між державою і людиною. Вони забезпечують участь громадянина в інститути публічної влади, але розрізняються за способом залучення особистості до її здійснення. До них відносяться виборчі права, свобода спілок та асоціацій, свобода слова, думок, друку.
Соціально-економічні права і свободи забезпечують задоволення матеріальних потреб індивіда і гарантують свободу участі в господарсько-економічній сфері життя суспільства.
Об’єктами соціальних прав виступають відносини окремої особистості до інститутів соціально-громадської системи, наприклад до сім’ї, шлюбу, трудової діяльності, культури. Ці права гарантують людині право на працю, справедливу заробітну плату, житло, підтримання мінімального прожиткового рівня, забезпечення гідного життя самого громадянина та його сім’ї.
Дана група прав визначає обов’язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, необхідних для підтримання людської гідності.
Культурні права і свободи мають своїм призначенням задоволення духовних потреб людини і покликані гарантувати духовний розвиток особистості. Вони включають у себе право на освіту, на доступ до культурних цінностей, свободу художньої і технічної творчості та деякі інші.
Обов’язковою умовою взаємовідносин держави і людини з приводу його прав виступають юридичні обов’язки, без яких неможливі ні правова держава, ні реалізація самих прав і свобод людини. Створення й підтримання гармонійних відносин у суспільстві вимагають не тільки поваги держави до прав людини, але і виконання громадянином певних обов’язків, а в деяких випадках і його відмови від здійснення своїх прав. Однак обсяг конституційних обов’язків значно менше, ніж прав і свобод. У більшості закордонних конституцій закріплюються обов’язки батьків по утриманню неповнолітніх дітей та забезпечення отримання ними початкової освіти, а також обов’язки громадян щодо збройного захисту власної держави.
Дата добавления: 2016-02-20; просмотров: 1051;