Поняття система. Функціональна система людини

Відповідно до раніше позначеної проблеми нас цікавить питання самоуправління людини в процесі життя. Розгляд людини як об'єкта дослідження в цьому аспекті пропонує, з огляду на думки кібернетиків, філософів, теоретиків і практиків, досліджувати її як систему.

Незважаючи на широке поширення поняття "система" дотепер не існує загальновизнаного її визначення. Приводяться різні визначення від одного з перших авторів теорії систем Л.Берталанфі [4] і С.Бира [5] і ін., що підтверджують необхідність з метою дослідження розглядати власне систему як феномен, як явище.

По нашою оцінкою найбільш відповідне визначення (з метою СМ) дано академіком П.К.Анохіним: "Системою можна назвати тільки такий комплекс вибірково залучених компонентів, у яких взаємодія і взаємовідношення здобувають характер взаємного сприяння компонентів отриманню фіксованого корисного результату [3]. Це визначення було дано стосовно до функціональної системи, що інтегрує нейрофізіологічні процеси головного мозку в реалізації поведінкового акту людини.

Їм була запропонована схема функціональної системи людини (Рис 3.2).

Рис.3.2 Функціональна система людини (за П.К.Анохіним)

ОА –обстановочна аференція, ПА – пускова аференція

У процесі аферентного синтезу (рис 3.2) відбувається одночасна обробка різноманітної інформації, що надходить з навколишнього світу і зберігається в пам'яті. У результаті на основі того, що було зроблено в минулому з задоволенням або вирішенням саме цієї домінуючої в даний момент потреби приймається рішення про корисний результат у даній ситуації. Формується акцептор результату дії, зосереджує у собі всі аферентні ознаки кінцевого результату, з приводу якого було прийняте рішення. Акцептор результату дії виконує подвійну функцію: по-перше, це нейрофізіологічний апарат прогнозу, приречення того сукупного образу, моделі, що могли б будучи реалізованими, задовольнити даної потреби. По-друге, саме завдяки його допомозі, стає можливим порівняння з поточними і підсумковими значеннями дійсно реалізованого результату, і, отже, він виконує оцінну функцію, завдяки якій є початковим джерелом поточного регулювання. Через акцептор результатів дії здійснюється «зв'язок» центральної нервової системи з процесом дії. З одного боку, як наслідок аферентного синтезу виробляється необхідний набір еферентних порушень, що забезпечує наступну реалізацію необхідних дій, - програма дій. З іншого боку, проводиться спостереження за фактично реалізованою дією й оцінкою їхньої достатності з можливою наступною передачею додаткових аферентних сигналів у механізми аферентного синтезу. Отже, стадії діяльного акту включають - дії центральної нервової системи (стадії рішення й оцінки), а акцептор результатів дії – механізм, «відділяючий», цю стадію від стадії «виконання». Програма дій – це попередньо розроблена в аферентному синтезі разом з моделлю результату система майбутніх мікродій, реалізація якої повинна привести до бажаного результату. Цей результат – м'язова дія. Програма дій регламентує визначені в просторі і часі дії рухового апарату й органів життєзабезпечення організму. Еферентні збудження відповідно до цієї програми приводять конкретні групи м'язів у стан визначеного скорочення в необхідній послідовності. Робота рухового апарата супроводжується відповідними змінами в різних системах життєзабезпечення організму (дихальній, кровообігу і т.д.). Реалізація програми дії призводить до доцільної зміни положення функціональних особливостей людського тіла. Аферентний синтез створює представлення про майбутній результат і ідеальну модель «виконавчої» системи, що дозволяє цей результат одержати.

Формування на рівні нервової системи моделі всіх ознак і властивостей майбутнього корисного результату, у зв'язку з яким і заради якого розвивалися процеси аферентного синтезу — це і є ціль [3]. Ціль це варіант задоволення вихідної потреби, обраної з деякої безлічі альтернатив, сформованих на основі спеціальних знань. Потреба є причинний системостворюючий фактор, а ціль – функціональний фактор. При формуванні цілі враховуються компроміси: по-перше, між бажаним і можливим, по-друге, між пропонованими до використання засобами й умовами, у яких приблизно може бути реалізована обрана модель. Перший компроміс – вирішення «проблеми вибору». Вибір відбувається на основі відомих оцінних критеріїв, які є в пам'яті і приводять у виборі до якогось відносного оптимуму. Другий компроміс, складає суть проблеми використання можливостей. При різних варіантах вибору засобів визначальними стають умови їхнього використання як сукупність реальних обмежень. Умови – визначальний фактор у вирішенні першого компромісу. Отже модель результату залежить від обраних засобів, а вибір засобів залежить від здатності скористатися ними. Варіант моделі може бути обраний у рамках компромісу між засобами, методами й умовами. Компроміси визначаються емоційно – оцінною діяльністю можливої реалізації даної потреби і минулим досвідом. Ціль, можна представити, як сукупне представлення деякої моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідну потребу при наявних реальних можливостях, оцінюваних за результатами минулого досвіду. Ціль залежить від потреби і є її прямим наслідком. Однак, варто враховувати, що потреби можуть бути соціальні і духовні і, отже, осмислена діяльність людини припускає деяку трансформацію потреби через її усвідомлення.

Характеризуючи схему П.К. Анохіна, варто звернути увагу на "новинки", які по-новому характеризують функціональну систему людини.

Перша з них: під системою розуміється взагалі не сукупність (взаємодіючих) компонентів, як це робить П. Берталанфі [4], а сукупність ("комплекс") "вибірково-залучених". Отже, не всі компоненти об'єкта можуть стати елементами системи, а спеціальним образом обрані з якоїсь причини. Показується, що при прийнятті рішення про які-небудь дії в головному мозку відбувається складний процес "вирішення" - аферентний синтез. [3] Ці підходи ми будемо використовувати в наших подальших дослідженнях.

На цьому етапі, на думку П.К.Анохіна, на рівні окремих нейронів відбувається "одночасна обробка з одночасною взаємодією" чотирьох основних компонентів: домінуючої на даний момент мотивації, обстановочної аферентації, що відповідає даному моменту, пускової аферентації і пам'яті" [ 3]. Домінуюча на даний момент мотиваціяявляє собою бажання, деяку потребу, яка відчувається організмом перед початком дії. При цьому вона не є інформацією, використовуваною при прийнятті рішення, а є умова існування самого процесу "вирішення" і наступного прийняття рішення.

Таким чином мотивація, що домінує, або потреба, грає "зовнішню", імперативну роль стосовно процесу прийняття рішення, причому її перевага така, що вона стає причиною всіх майбутніх процесів, що спонукують " [22].

Пам'ять - важливий компонент аферентного синтезу "У стадії аферентного синтезу з пам'яті витягаються не тільки загальні аферентні риси тієї або іншої зовнішньої ситуації, але й ознаки тих результатів, що колись виходили при подібних мотиваційних і емоційних станах" [22]. Звертання до пам'яті в процесі "вирішення" дозволяє проаналізувати весь "запас" наявних там даних по виникаючим ситуаціям. При цьому враховуються оцінні ознаки, що мають відношення до необхідності реалізації виникаючої потреби. Отже, уся сукупність засобів реалізації подібної потреби, використаних у минулому, при необхідній співвідносності емоційно-оцінних критеріїв їхнього використання в цьому минулому, важливі при аналізі досвіду, що зберігається в пам'яті. У такий спосіб (ми надалі це розглянемо докладніше), людина сприймає реальність проектуючи її через свій досвід, через свою психіку.

Випливає однак помітити, що не весь досвід використовується при прийнятті рішень, а лише той, що відповідає потребі в конкретній ситуації. В.В.Налімов пояснював це тим, "що розуміння здійснюється через виникнення фільтра, який звужує ... зміст у ситуації..." [34]. У цьому він знаходив можливість людини розуміти безглузді фрази.

Під обстановочною аференцією розуміється деяка сукупність зовнішніх умов, що впливають на прийняття рішення ..., тобто для процесу прийняття рішення необхідна інформація про вихідну потребу, навколишню дійсність і пам'яті представлення про способи реалізації потреби й умови, у яких ці способи можуть бути реально використані.

Під пусковою аференцією розуміється умовний сигнал (пусковий фактор), який означає можливість початку дії.

Таким чином, у процесі аферентного синтезу стає відомо, що потрібно і як, якими засобами потребу можна задовольнити. За П.К.Анохіним це відбувається у відділах головного мозку, суб'єктивно сприймаючих і утворюючих зовнішню потребу людини в чому-небудь і використовують при її реалізації попередній досвід з пам'яті.

Друга "новинка" П.К.Анохіна. Він звертає увагу на те, що в системі взаємодія і взаємини здобувають характер взаємодії компонентів. "Взаємодія, взята в її загальному вигляді, не може сформувати систему з безлічі компонентів. А отже, і всі формулювання поняття системи, засновані тільки на "взаємодії" і на "упорядкуванні" компонентів, виявляються самі по собі неспроможними [2].

У його функціональній системі нейрони за певних умов втрачають частину своїх ступенів свободи, і обмеживши них займають визначені і конкретні відносини друг до друга, фокусуючи цим свої функціональні можливості в одну "точку". Таким чином, вони взаємодіють спеціально і цілеспрямовано, обмежуючи ступінь свободи компонентів маючи причину і зміст.

І третя новинка П.К.Анохіна - введення у визначення поняття системи "системостворюючого фактора" [3].

"Доти, поки системологі не сформулювали точно такий фактор, що радикально обмежує ступені свободи, що беруть участь у даній безлічі компонентів, усі розмови про систему і про її переваги перед несистемним підходом будуть настільки неплодотворні, як дотепер була неплодотворною в конкретній дослідницькій роботі і в самій загальній теорії систем [3].

Зі сказаного можна зробити висновок, що людина не тільки біосоціальна, але і функціональна система, що реалізує в процесі життєдіяльності визначені функції - збору, збереження, витягу, обробки інформації (інформаційна функція), аналізу цієї інформації й прийняття рішення (функція прийняття рішення) і т.д. Це і дало підставу класикам кібернетики С.Біру [5], У.Р.Эшбі [66, 67] і ін. порівнювати мозок людини з комп'ютером.

Тим часом, теорія функціональних систем П.К.Анохіна створює лише одну з позицій для системного підходу до вивчення людини. Що ж в принципі відрізняє людину від тварини?

Відмінність, на наш погляд, добре показав П.Тейяр де Шарден, пропонуючи розглянути центральний феномен - рефлексію. Він намагається розкрити суть парадокса людини і дійде висновку, що є тільки один засіб – рішучо усунути із сукупності людських вчинків усі другорядні і двозначні прояви внутрішньої активності і розглянути центральний феномен – рефлексію... .

З його погляду, "рефлексія - це надбана свідомістю здатність зосередитися на самому собі й опанувати самим собою як предметом, що володіє своєю специфікою, стійкістю і своїм специфічним значенням, - здатність уже не просто пізнавати, а пізнавати самого себе; не просто знати, а знати, "що знати" [58]. Він відзначає, що в людині з'явився "живий елемент", що дозволяє усвідомлювати свою організацію, що «рефлектуюча істота в силу самого зосередження на самому собі раптово стає здатною розвиватися в новій сфері ... Коли в живій істоті інстинкт вперше побачив себе у власному дзеркалі, увесь світ піднявся на одну ступінь». У дійсності це виникнення нового світу. Абстракція, логіка, обміркований вибір і ... Уся ця діяльність внутрішнього життя - не що інше, як порушення знову утвореного центра, що спалахує в самому собі [58]. На думку П.Тейяра де Шардена рефлексія формує особистість, з виникненням якої з'являється здатність ”до безтурботної індивідуальної еволюції” і відбувається підйом свідомості [58].

Цю думку розділяють інші[1]:

- "рефлексія - це спостереження, якому розум піддає свою діяльність і спосіб її прояву, внаслідок чого в розумі виникає ідея цієї діяльності" (Дж.Локк );

- "рефлексія - це не що інше, як увага, спрямована на те, що закладено в нас" (Г.В.Лейбніц);

- "рефлексія - це діалог із собою" (Е.Бруннер);

- "за межі природного спонукання людина виходить за допомогою рефлексії, що порівнює спонукання з засобами його задоволення"... (М.Гегель);

- "рефлексія припускає і базується на співвідношенні, на поділі функцій дії й аналізу дії..." рефлексія не просто відображає, а активно трансформує, препарує, структурує, переструктурує зміст рефлективного типу і т.д..

Дуже серйозне значення додавав рефлексії в самоуправлінні людини Г.П. Щедровицький: «Рефлексія — це представлення у свідомості того, що і як я роблю. У цьому змісті рефлексія є протилежність абстрактному мисленню, оскільки вона, саме вона, вичерпує зміст діяльності. Рефлексія гранично конкретна. У відношенні рефлексії не годяться критерії правильності і неправильності. … про рефлексію ми говоримо, що це — моє представлення, а це — ваше. У кожного своє бачення, своя точка зору. Рефлексія найтіснішим образом залежить від досвіду людини і від того кута зору, під яким вона бачить кожну ситуацію. Рефлексія сугубо суб'єктивна. Вона суб'єктивна і повна переживань. … як ми живемо і як ми діємо, задається саме рефлексією. Рефлексія організує наш простір і час. Саме рефлексія організує зрештою наше бачення власного життя, створює структуру нашої життєдіяльності. [57].

Інакше кажучи, рефлексія представляє інтеграційний механізм психіки, що реалізує функцію пізнання і дозволяє здійснювати свідоме самоуправління.

Механізм рефлексії в людини дозволяє, таким чином, бачити в ній не тільки біосоціальну, функціональну, але й автоматизовану систему. Як ця "система" живе і здійснює життєдіяльність і діяльність. Розуміння життєдіяльності, на наш погляд, вимагає з'ясування.

Визначення поняттю «життя» фахівці (біологи, соціологи, психологи й ін.) різних напрямків, що вивчають життя людини, дають із врахуванням професійної спрямованості. В.І.Вернадський з цього приводу писав: "Положення життя в науковій світобудові нам зовсім не ясно. Встановилася в науковій літературі традиція обходити це питання і надавати його повністю філософам і релігійним побудовам».[7].

"Життя - вічний прояв реальності або часу?" - задавав він питання. Його бентежило походження життя, людини. "Невідомо, чи є життя тільки земним планетарним явищем, або ж воно повинна бути визнана космічним вираженням реальності яким є простір - час, матерія й енергія".

Керівник інституту життя М.Маруа під життям розуміє: "Життя - неповторна гра природи. Вона - наслідок процесів самоорганізації, що протікають у ній..." "У життя, - він зауважує, - є своя політика, що я б назвав політикою збереження, скорення, самовираження й еволюції" [32].

Міркуючи про розуміння біологічного і соціального сенсу життя, смерті, він дійде висновку про необхідність комплексного підходу до вивчення людини, її розвитку і її майбутнього. "Оскільки людина виступає об'єктом наукового пізнання в єдності його біологічних і соціальних якостей, тобто не тільки як індивід, але і як особистість, її дослідження повинні, я вважаю, включати також соціологічні, поведінкові і гуманітарні підходи і методи. Проблема життя не може бути виключена зі специфічних людських відносин і оцінок" [32].

Ми в посібнику, з огляду на об'єкти дослідження - спрямовану індивідуальну життєдіяльність людини як системи, визначення життя зв'яжемо зі змістом життєвого шляху конкретної людини, зі світом її індивідуальних цінностей, життєвих цілей, місії її життя.

Можна погодитися з Л.Фейєрбахом, що "зміст життєвого шляху складається в самореалізації індивідів. Способи самореалізації індивідів і є формою об'єктивізації змісту їхнього життя" [46].

Отже, життя - складне, багатогранне явище (біологічне, соціальне, психологічне), продукт життєтворчості людини.

Діяльність - робота, заняття в якій-небудь області, «специфічна людська форма відношення до навколишнього світу, споглядання якої складає його доцільну зміну і перетворення в інтересах людей...містить у собі ціль, засоби, результат і сам процес [57]. «Діяльність - специфічно людська, регульована свідомістю активність, що уражається потребами і спрямована на свідомість і перетворення зовнішнього світу і самої людини» [1]. Як було відзначено, під діяльністю розуміється процес здійснення реального життя людини в навколишньому середовищі - це її суспільне буття у всьому різноманітті його форм. Через діяльність людина впливає на себе, на природу, речі, інших людей. При цьому стосовно себе, речей він виступає як суб'єкт, а стосовно людей - як особистість, суб'єкт, індивід. Під діяльністю можна розуміти систему, що має своя будову, свої внутрішні переходи і перетворення, свій розвиток.

Діяльність кожної окремої людини взаємозв’язана і взаємозалежна з займаним нею місцем у соціальній ієрархії, від сформованих умов і неповторних індивідуальних обставин. Поєднуючи поняття життя і діяльність у життєдіяльність, під останнім будемо розуміти - "особливу форму" руху людини на визначеному етапі свого розвитку і реалізації життєдіяльних функцій. Відповідно до предмету дослідження в даній роботі нас цікавить управлінський аспект людського життя і діяльності. У цьому випадку, ми надалі не зможемо обійтися без звертання до наробітків Г.П.Шедровицького, О.С.Анісімова (загальна теорія діяльності), І.С. Ладенко (школа інтелектики), Л.Н.Леонтьєва (теоретична й експериментальна розробка проблеми діяльності в психології), які запропонували діяльний підхід до вивчення життєдіяльності людини, її організації і здійснення. Це буде зроблено в розділі 6.