Розвиток і становлення професійної орієнтації

Вибір професії - невід'ємна частина життєдіяльності лю­дини. Від вдалого вибору професії у значній мірі залежить її подальша доля, соціальне становище, міра розвитку природних обдарувань тощо. Правильний професійний вибір громадян по­значається і на економічній могутності держави. Проблема ви­бору професії, безумовно, виникає з суспільним поділом праці, але знаходить вона своє відображення у перших теоретичних та практичних посібниках лише у XIX ст.

Хоча перша праця, присвячена вибору професії, була ство­рена К.Бичіним (1410-1470 pp.) у XV ст., загально визнано, що систематична і послідовна теоретико-практична робота з про­фесійної орієнтації учнівської молоді бере свій початок від 1849 p., бо саме в цьому році у Франції побачила світ книга «Керів­ництво з вибору професії». Промислова Америка у цьому не на­багато відстала від Франції, оскільки у 1883 р. з'являється пра­ця професора Гарвардського університету Ф.Парсонса «Вибір професії», який і запровадив у науку термін «професійна орі­єнтація», що так широко використовується в наш час. У цьому ж 1883 році Ф.Гальтон запропонував використовувати тестові нипробування з метою професійного відбору.

Дещо пізніше, у 1897 році, в Росії, у Петербурзі, була вида­на книжка М.Кірєєва "Вибір факультету і проходження уні­верситетського курсу". У відомому "Каючомуся енциклопе­дисті" (1900 рік) був розділ, присвячений вибору професії, і виділено чотири типові варіанти вибору: 1) за сімейними тра­диціями (що було типово для тодішньої патріархальної Росії); 2) випадковий, необдуманий вибір; 3) вибір за покликанням; 4) ви­бір із розрахунку. У дореволюційній Росії видавалися журнали, де була інформація про професійні навчальні закла­ди ("Студентський альманах", "Адрес-календар").

Із появою названих праць на кінець XIX ст. у Франції, Англії, СІЛА та деяких інших країнах з'явилися служби проф­орієнтації. Найбільше визнання серед них здобула професійна система Ф.Тейлора, пов'язана з управлінням виробництвом та підвищенням ефективності праці.

Перші лабораторії з профорієнтації з'являються у 1903 році у Стразбурзі (Франція), але початком масової практичної проф­орієнтаційної роботи вважають 1908 рік, коли у місті Бостоні було відкрито перше бюро з професійної орієнтації молоді, ме­тою якого було надання допомоги підліткам у визначенні свого життєвого шляху. Аналогічне бюро виникло також у Нью-Йор­ку. Перед ним стояло завдання вивчення вимог, які ставляться перед людьми різних професій. Бюро працювало у контакті з вчителями, використовуючи різні тести і анкети й керувалося наступними положеннями: за значущістю вибір професії при­рівнювався до подружнього вибору; професію краще обирати, ніж сподіватися на щасливий або вдалий випадок; ніхто не по­винен обирати професію без ретельного роздуму, без опори на профконсультанта; молодь повинна ознайомитися з великою кількістю професій, а не братися відразу ж до «зручної» роботи або тієї, що випадково підвернулася; вибір професії протікає тим успішніше, чим уважніше профконсультант вивчить особ­ливості оптанта, чинники успішного вибору і світ професій.

Один із засновників цього бюро Ф. Парсонс виділив три ос­новні чинники успішності вибору професії: правильна самооцін­ка схильностей, здібностей, інтересів, намірів та можливостей; знання того, що потрібно для успішної діяльності за кожною з обраних професій; уміння співвіднести результати самооцінки із знанням вимог професій.

Там учні мали змогу порадитися у виборі професії, дізнати­ся про шляхи подальшої освіти і підготовки до майбутньої про­фесії. Такі бюро не обмежувалися окремими індивідуальними консультаціями, а проводили пропаганду доцільності зважено­го вибору професії за допомогою видання окремих профорієнта­ційних листків, брошур і т.д. Досвід діяльності таких бюро от­римав поширення як у самих США, так і в Фінляндії, Швей­царії, Іспанії, Чехії та інших країнах світу.

В той же час у Англії було прийнято закон, який давав пра­во з дозволу Міністерства освіти відкривати установи, де учні молодше 17 років могли одержувати допомогу у виборі професії - порадою або довідкою часто практичного характеру (інформа­ція про стан ринку праці, про умови роботи за тієї чи іншою професією і т.д.). У 1911 році був виданий спеціальний цирку­ляр, що регулював спільну роботу бірж праці і шкільних уста­нов. У містах згідно циркуляру створювалися так звані коміте­ти з вибору професії і аналогічні шкільні комітети сприяння, які зверталися до учнів перед закінченням школи, а також до їх батьків з особливими листами, що мали вказівку про важливість вибору професії. При цьому школа пропонувала учню не втрачати зв'язку з нею після закінчення курсу навчання, а у деяких містах випускники протягом трьох років після школи знаходилися на обліку, їх відвідували вдома і на службі шкільні радники.

Професійна орієнтація на початку здійснювалася невипробуваними шляхами, а тому виникало багато труднощів. Профконсультаційні установи, в основному, користувались недостатньо розробленою методикою вивчення учня, що часто призводи по до неправильного визначення придатності молодої людини до тієї чи іншої професії. Разом з тим все ширше і ширше у профорієнтаційній роботі використовуються тестові методики, які постійно вдосконалюються на предмет валідності і надійності.

У Німеччині в 1922 році був прийнятий закон про систему професійної орієнтації й консультації і на його основі було ухвалено положення, що визначало принципи керівництва цією і системою. Згідно положення бюро профконсультації, створені мри біржах праці, повинні були: проводити планомірну підготовку до вибору професії, для чого підтримувати тісний зв'язок ні школою (на практиці ця робота починалася за 4-5 місяців до
ми пуску зі школи); давати поради й інформацію, що стосуються як вибору професії, так і її альтернативи; проводити психо­логічне обстеження; доповнювати рекомендації направленням на роботу або на професійне навчання.

Як наслідок, на кінець другого десятиріччя XX ст. про­форієнтаційною роботою було охоплено всю територію країни і практично на всі провідні групи професій були складені професіограми. У 20-х роках XX ст. професійною орієнтацією учнівської молоді починають серйозно займатися і в нашій країні.

Аналіз психолого-педагогічної літератури показує, що про­фесійна орієнтація в нашій країні проводилась у складній об­становці, долаючи великі перешкоди. Умовно її можна розпо­ділити на п'ять основних етапів:

1. Початок 20-х - кінець 30-х років - зародження і становления, пошук форм і методів профорієнтаційної роботи. В цей час іде усвідомлення і накопичення експериментального мате­ріалу.

Кінець 30-х - 50-ті роки - етап епізодичного функціону­вання, відхід у минуле нагромадженого досвіду і майже відсутність нового, відхід від вирішення цієї проблеми, незнач­на участь вчених і спеціалістів у профконсультаційному про­цесі.

2. Початок 60-х - 80-ті роки - активний пошук у вирішенні завдань профорієнтації, підвищена увага державних органів де цієї важливої проблеми виховання. У 1969 році виходить поста­нова про професійну орієнтацію молоді. У школах з'являються факультативи, гуртки за інтересами. З кінця 70-х на початку 80-х років організовується (впроваджується) Всесоюзна систе­ма профорієнтації.

3. З 1984 року по 1990 рік - теоретичне і організаційно-ме­тодичне забезпечення розвитку державної служби професійної орієнтації.

4. З 1990 року до сьогодні - удосконалення і пошук форм і методів професійної орієнтації у зв'язку з новими умовами гос­подарювання, потребами освітніх новацій, проведення струк­турних змін в освіті й науці, створення ефективної системи про­фесійної підготовки молоді. Насамперед, це поява профільних, гімназичних, ліцейних класів, організація занять за інтереса­ми у кімнатах творчих справ; проведення профдіагностики та профконсультацій, ведення психологами навчальних закладів профорієнтаційних карт, організація заходів, спрямованих на професійну освіту молоді.

Профорієнтаційна робота у 20~30-тіроки. У нашій країні діяльність профорієнтації почала розгортатися в перші роки XX ст. Так, московським Педагогічним музеєм вчительського будин­ку було зроблено ряд обстежень, що стосуються вибору професії. У процесі цієї роботи було вирішено з'ясувати, які професії при­вертають найбільшу увагу, що спонукає молодих людей обира­ти той чи інший трудовий шлях. З цією метою музей організо­вував у школах опитування учнів та добирав загальні відомості про них.

Проте найбільшого розвитку профорієнтація молоді в нашій країні досягла після Жовтневої революції. У 20-х роках XX ст. з'явилися перші наукові дослідження вітчизняних авторів, присвячені з'ясуванню причин вибору тієї чи іншої професії.

Так, наприклад, у 1927 році А.А.Смірнов виділив наступні причини: сімейні традиції, територіальна віддаленість підприємства або навчального закладу від місця проживання, матеріальні інтереси, прагнення отримати вищий суспільний статус, при­клад старших і товаришів, безпосередня зацікавленість у самій професії.

Робота з профорієнтації, яка диктувалася індустріалізацією країни, масовою підготовкою кадрів, висунула важливу проблем у вибір професії окремою людиною. Профорієнтаційна робо­ти узгоджувалася з конкретним розподілом і спрямуванням підлітків на промислові підприємства та у професійні училища через спеціальні підприємства - профконсультаційні бюро, перше з яких було організоване в Ленінграді у 1927 році під керівництвом В.М. Бехтерева і займалося практичною діяльні­стю та проводило наукові дослідження. Співробітниками бюро Оула сформулювано низка принципів: проблема профконсультації розглядається як практично значуща робота у справі фор­мування і розподілу робочої сили; профконсультація розгля­дається не тільки як психотехнічне і соматичне обстеження, мне і як складна система, що охоплює ширше коло осіб, яка не обмежується віковими особливостями; вся практична профконсультаційна робота розглядається нерозривно пов'язаною з поглибленою науково-дослідною і методичною роботою, без якої вона втрачає базу. Аналіз цих принципів дозволяв виділити ряд Ідей, якими керувалися співробітники бюро.

По-перше, це спроба вирішувати проблеми профорієнтації за допомогою профконсультації і профвідбору, хоча навіть саме поняття «профорієнтація» авторами цих принципів ніде не ви­користане. І це не випадкове явище, а принципова позиція. І профконсультацію і профвідбір співробітники бюро вважали необхідними і достатніми для «створення» основи розподілу робочої сили. Оскільки і те й інше ґрунтувалося на діагностиці професійних здібностей, можна небезпідставно стверджувати, що вони прагнули вирішувати проблеми профорієнтації на основі діагностики особистості підлітка.

Друга важлива ідея - комплексний підхід до оцінки особи­стості. Ця прогресивна ідея, як і ідея діагностики, одержала свій розвиток в «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійної школи», де новостворюваним центрам профорієн­тації наказувалося «виявляти психофізіологічні особливості, здібності і схильності учнів до певних видів діяльності й роз­робляти на цій основі відповідні практичні рекомендації».

Третя, важлива ідея - єдність практики, теорії і методо­логії. Але ця ідея, на жаль, довгі роки не розвивалася.

В країні, крім бюро профконсультації, діяли профконсультаційні пункти, проводились перші наукові дослідження у цій галузі, видавались методичні матеріали з питань надання допо­моги у виборі професії.

Влітку 1928 року в Україні були створені перші Бюро про­фесійної консультації. Директивою Наркомпраці УРСР перед­бачалась організація таких бюро у великих індустріальних цен­трах республіки: Києві, Харкові, Одесі, Львові. У своїй діяль­ності щодо здійснення профконсультації та профвідбору бюро керувалось положенням, згідно з яким їх завданням було відпо­відне спрямування підлітків на ту чи іншу професію з ураху­ванням потреб промисловості, особливостей особистості та про­фесійних протипоказань. Робота профорієнтаційних бюро про­водилася в таких напрямках: а) досліджувалися професійні схильності учня; б) враховувалися фізичний розвиток та загаль­ний стан здоров'я; в) вивчалася шкільна успішність та ін.

Робота з профконсультації проводилась, в основному, з підлітками, яких направляли у ФЗУ і на виробництво, і поляга­ла в ознайомленні підлітків та їх батьків з різними професіями. При цьому використовувалися шкільні характеристики із відо­мостями про особливості розвитку, риси характеру, про успішність та соціально-побутові умови індивіда. Також дослі­джувався рівень розвитку підлітків, їх спеціальних здібностей згідно вимог різних професій та перспектив попиту на певні професії; проводилось медичне обстеження, визначалися про­фесійні протипоказання, узгоджувалися фізичні особливості з вимогами професій та умовами праці. Широко застосовувались індивідуальні бесіди з підлітками, під час яких враховувалися індивідуальні особливості особистості щодо вибору тієї чи іншої професії. Згодом питаннями профорієнтації починають займа­тися підприємства, встановлюючи контакти зі школами, акти­візуючи роботу серед молоді. В деяких містах з'являються ка­бінети професійної орієнтації.

Наукові засади профорієнтації в нашій країні розробляли Л.В.Луначарський, С.Т.Шацький, П.П.Блонський, А.С.Мака­ренко, В.О.Сухомлинський та інші. Вони допомогли створити і психолого-педагогічну основу для подальшого розвитку шляхів здійснення професійної орієнтації школярів. Уже в 20-х роках XX ст. було зрозуміло, що одних розмов про ту чи іншу про­фесію недостатньо для того, щоб учень достеменно її пізнав. Щоб пізнати професію в усіх її проявах, реально оцінити свої шанси в опануванні нею, потрібно на практиці випробовувати свої сили у певній галузі діяльності. Серед тих, хто перший вказав на місце суспільно корисної, продуктивної праці учнів у психолого-педагогічній системі профорієнтаційної роботи серед школярів був А.В.Луначарський. Він вважав, що основи професійної орієнтації повинні закладатися в змісті освіти, а без міцного фундаменту ніякі надбудови у вигляді організаційних форм чи методів профорієнтації не можуть бути міцними та ефективними.

П.П.Блонський, міркуючи про проблеми вибору про­фесії в суспільстві, відстоював необхідність забезпечення максимальної свободи особистості. Основні причини, які спонука­ють молоду людину обрати для себе ту чи іншу професію, підмічає він у статті «Вибір професії», це, по-перше, те, що дана професія, даний вид роботи їй подобається, і по-друге, те, що вона здібна до цього. Інтереси і здібності - два основні фактори професійного самовизначення учня, якщо не враховувати вплив об'єктивних та суб'єктивних факторів, які існують і не залежать від волі особистості. П.П.Блонський вважав, що загальноосвітня школа має знайомити учнів з різноманітними професіями, розкривати їхню сутність, суспільну значимість та умови оволодіння ними. Для реалізації на практиці розробленого змісту профорієнтаційної роботи він пропонував використовувати учнівські заняття за інтересами.

У підході С.Т.Шацького школа зобов'язана сформувати у випускника уявлення якщо не про всі існуючі професії (фізично це, мабуть, неможливо), то про всі групи професій і про ти­пові в кожній з груп. Всебічний розвиток особистості передба­чає надання кожній дитині можливості розвивати свої природні дарування в пропорційній мірі, але до тих пір, поки окремі з них яскраво не виділяються на фоні інших. Тому навчання, ви­ховання і розвиток тісно пов'язані між собою і впливають на вибір майбутньої професії.

А.С.Макаренко хоча і не завжди вживав термін «профорієн­тація», проте вибір професії своїми вихованцями ставив у центрі уваги - як в теоретичних роботах, так і в практичній діяльності. Він проаналізував соціальне замовлення як один із факторів впливу на вибір випускниками майбутньої професії, розглядав поєднання навчання з продуктивною працею як один із принципів систематичної роботи з професійної орієнтації ви­хованців. Велике значення мала система трудового виховання А.С.Макаренка, що базувалася на створенні колективного сільськогосподарського та промислового виробництв, які дава­ли товарну продукцію.

В.О.Сухомлинський теж вказував на значення праці у роз­витку особистості, оскільки саме в ній людина реалізує свою духовну сутність, самостверджується, пізнає свої сили, здібності, обдарування. Тоді праця стає улюбленою. Кожна ди­тина, вважав він, має бути «зайнята своєю цікавою справою», досягаючи гармонії праці й широких інтелектуальних інтересів. Важливо, щоб вихованці могли не тільки знайти себе у певній професії, а також повністю розкрити свої задатки та розвинути власні здібності. А тому обрана праця повинна бути для них « не тільки улюбленою справою, а й сприятливим полем для пос­тійного самовиховання та самовдосконалення».

У 1921 р. при Центральному інституті праці (ЦІП) була відкрита психотехнічна лабораторія, яка активно займалася питаннями професійної орієнтації молоді. Цими ж питаннями займалися у той час Всеукраїнський інститут праці у Харкові, лабораторія з вибору професій при психофізіологічному відділі Казанського бюро НОП, Московський інститут профзахворю­вань й інші організації. Велику дослідницьку роботу щодо про­блем профорієнтації проводила секція психофізіології праці Московського державного психоневрологічного інституту.

У1929 р. при Наркомпраці РРФСР була створена міжвідом­ча рада з профорієнтації, а в 1930 році в Москві при ВЦРПС створюється Центральна лабораторія з профорієнтації та проф­відбору, яка відіграла позитивну роль під час направлення дітей на навчання до фабрично-заводських шкіл (ФЗЩ). Згодом подібні центри та лабораторії були створені в Харкові, Казані, Ташкенті та інших містах. До 1932 р. в країні налічувалося 54 профконсультаційних бюро, які мали певний досвід робота. Але ці установи знаходилися у компетенції різних наркоматів, тому в їх діяльності не було узгодженості, а міжвідомча рада з проф­орієнтації не забезпечувала необхідної взаємодії і координації в такій важливій роботі.

Підводячи підсумки першого етапу становлення теорії і практики професійної орієнтації в СРСР, приходимо до виснов­ку, що в 20-30-х роках XX століття вітчизняною психолого-педагогічною наукою було закладено основи для наукового вив­чення обдарованості дитини, розроблено підходи до формуван­ня змісту, організаційних форм і методів профорієнтаційної роботи, зроблено перші, але важливі кроки в плані складання професіограм для найпростіших професій. В практику роботи загальноосвітньої школи активно впроваджувались сільськогос­подарський та індустріальний ухили, учням надавались мож­ливості вивчати дисципліни за вибором, навчально-виховні зак­лади надавали великого значення професійній орієнтації учнів як при вивченні основ наук, так і в позакласній роботі. Разом з цим, соціально-економічні умови в країні деформували профорі­єнтаційну політику, яка проводилась в освітніх закладах. Ува­га педагогів, працівників профорієнтаційних служб концент­рувалась в основному на виробничих та сільськогосподарських професіях, в яких країна відчувала гостру потребу. У зв'язку з цим, професійна орієнтація поступово зникає в роботі вчителів-предметників і пов'язується виключно з трудовим навчанням. Вилучення з навчального плану загальноосвітньої школи тру­дового навчання нанесло відчутний удар по системі профорієн­таційної роботи серед учнівської молоді, яка на кінець 30-х років склалася в країні. Повний крах наступив у зв'язку з прийнят­тям постанови ЦК ВКП(б) «Про педагогічні перекручення в системі Наркомпросу» від 4 липня 1936 року. Як наслідок, лік­відовуються центри профорієнтації молоді, піддаються ревізії теоретичні розробки вчених, психологів і педагогів, у справі вибору професії залишається єдиний фактор - суспільна по­треба.

Профорієнтаційна робота у ЗО-50-mi роки. Робота з підго­товки учнів до життя і вибору професії була активізована відпо­відно до рішень XVIII з'їзду ВКП(б) (1937 p.), але подальшому її розгортанню перешкодила Велика Вітчизняна війна.

У післявоєнний період в школах країни розгорнулася робо­та у напрямку посилення зв'язку навчання з життям та пра­цею.

Аналіз практики роботи загальноосвітніх шкіл 40-х - 50-х років показує, що проблеми професійної орієнтації розробля­лися у контексті підготовки школярів до професійної трудової діяльності. На цьому етапі інтенсивно впроваджувалася кон­цепція виховної профорієнтації. Цей період характеризується підвищеною увагою держави, працівників освіти до трудової підготовки школярів. У центрі та на місцях йшла науково-дос­лідницька й практична робота щодо визначення її цілей, задач і змісту, розроблялися форми та методи організації, з'являлася навчальна та методична література. В цілому процес йшов по висхідній, накопичуючи досвід, складалась система трудової підготовки школярів, ланками якої були: трудове навчання, суспільно корисна та виробнича праця, позакласна та поза­шкільна робота, професійна орієнтація.

Умовно в розвитку трудової підготовки у цей період можна виділити три етапи. Перший, початок 50-х pp. - 1958 p. Після майже двадцятирічної перерви трудова підготовка знову вхо­дить в життя школи. Другий, 1959-1966 pp. Різке розширення трудової підготовки, введення в ІХ-ХІ класах виробничого на­вчання. Його відміна у 1966 р. трудова підготовка понесла ве­ликі збитки, її позиції стали слабкими. Третій, 1967-1987 pp. - поступове, цілеспрямоване формування системи трудової під­готовки.

Починаючи з 50-х років значно зросла увага до проблеми профорієнтації, склався і певний організаційно-методичний підхід. Всі зусилля, матеріальні засоби, випуск літератури були спрямовані в основному на поліпшення організації роботи проф­орієнтації і вдосконалення методики профорієнтації шко­лярів.

Керівництво країни приймає рішення про впровадження політехнічного та трудового навчання у загальноосвітній школі.

У 1954—1955 pp. в I—IV класах вводиться навчання ручній праці. Його мета - сформувати у дітей найпростіші трудові навички та уміння, виховання працелюбності. Навчальна програма перед­бачала роботу з папером та картоном, глиною або пластиліном, догляд за рослинами і тваринами, технічне моделювання. За­няття проводяться у спеціальних класних приміщеннях та май­стернях. З 1954 року в V-VII класах вводяться практичні за­няття у навчальних майстернях, які були спрямовані на форму­вання знань та вмінь щодо обробки деревини та металів, електро­монтажу; розвиток технічного мислення, конструкторських здібностей, виховання добросовісного відношення до праці.

У цей же час вводиться також курс «Основи виробництва» для учнів VIII-X класів. У міській школі учнів знайомили з технологією, технікою та організацією промислового виробниц­тва, їх адаптацією до праці на підприємствах. Основний час відводився на практику, учні закріплювалися за робочими місцями на підприємствах і брали участь у випуску продукції. У сільській школі учні оволодівали курсом «Основи сільського господарства», який передбачав особливості вивчення рослин­ництва і тваринництва, основи сільськогосподарського маши­нознавства та основи електротехніки.

У 50-ті роки проводилась значна робота щодо забезпечення умов для трудового навчання. У школах створювалися навчальні майстерні, науково-дослідні ділянки, кабінети машинознав­ства, автосправи, електротехніки. З'являлася література з тру­дового навчання. З 1957 року став видаватися журнал «Політех­нічне навчання » (пізніше «Школа та виробництво»).

Профорієнтаційна робота у 60-80-ті роки. 1959-1966 роки можна назвати етапом «великого стрибка». Він був не досить вдалим і значно дискредитував трудову підготовку. В кінці 50-х років кількість випускників середніх шкіл стала перевищува­ти кількість абітурієнтів, які зараховувалися у вузи. Частина випускників мала йти на роботу і адаптуватися до праці на ви­робництві. У грудні 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і подальшим розвитком системи народної освіти». Висувалась вимога поєдна­ти навчання основам наук із суспільно корисною, виробничою працею. Практичне навчання і виробнича праця, як правило, були організовані на підприємствах. їх кваліфікаційні комісії проводили атестацію учнів старших класів. Формально впро­вадження виробничого навчання йшло задовільно, але установ­ка на обов'язкову професійну підготовку учнів старших класів була нездійсненна, оскільки не враховувала можливостей і школи, і виробництва, не було достатньої кількості програм та навчальних посібників, планування виробничого навчання на місцях проводилось без урахування потреб у кадрах підприємств та інтересів учнів. У1966 році виробниче навчання було відміне­но. У старшій школі (ІХ-ХІ класи) воно проводилося лише у формі практикумів.

Розв'язанню багатьох педагогічних аспектів професійної орієнтації учнівської молоді сприяє заснування в 1967 році НДІ трудового навчання і профорієнтації, співробітники якого зо­середили свої зусилля на пошуках оптимальних шляхів підви­щення рівня організації профорієнтаційної роботи в школах, удосконалення форм і методів трудового виховання та профе­сійної орієнтації учнів загальноосвітніх шкіл. Потрібно сказа­ти, що в тісному зв'язку з московськими вченими працювали їхні українські колеги. Завдяки спільним зусиллям розв'я­зується ціла низка педагогічних питань організації професій­ної орієнтації школярів. Так, Ю.К.Бабанським і Є.М.Павлютенковим були запропоновані оригінальні методики вивчення особистості школяра. С.Я.Батишев, М.М.Скаткін, Є.О.Клімов, Б.О.Федоришин отримують цінні результати в процесі дослід­ження психолого-педагогічних основ підготовки школярів до вибору професії. П.Р.Атутов, Д.А.Сметанін, Д.О.Тхоржевсь-кий і Г.Є.Левченко вирішують проблеми підготовки учнів до вибору професії в процесі трудового навчання. Відомі спільні напрацювання названого вище інституту з інститутом педаго­гіки АПН України. Лабораторія трудового виховання і профорі­єнтації була створена в 1986 році, що помітно активізувало дос­лідницьку роботу стосовно удосконалення форм і методів про­фесійної орієнтації учнів: інтенсивно обговорювалися теоре­тичні питання й відшукувалися конкретні шляхи і прийоми практичної роботи і т.п.

В кінці 70-х років система трудової підготовки почала відроджуватись і набувати нових обертів. На перше місце виходило трудове, допрофесійне та професійне навчання, яке перед­бачалося навчальним планом і мало великі можливості для реа­лізації цілей трудової підготовки. З 1980/81 навчального року вводяться нові програми, зміст трудового навчання стає дифе­ренційованим з урахуванням місцевих особливостей. В цей пері­од значно розширюється участь школярів у суспільно корисній праці. Основною формою організації праці учнів стають трудові об'єднання: учнівські бригади, табори праці та відпочинку та ін. Невід'ємною частиною роботи більшості шкіл, НВК, дитячих позашкільних закладів стала професійна орієнтація. А саме, інформація учням про професії, можливості професійної підго­товки, працевлаштування. Накопичувався досвід консультуван­ня школярів з питань вибору професії. У більшості середніх шкіл були створені кабінети профорієнтації. Випускались довідники про професії, література з питань змісту та методики профорієн­таційної роботи. Підвищення рівня профорієнтації та всієї робо­ти з трудової підготовки сприяло введенню у 1978 році у штати відділів з трудового навчання посади інспектора з трудового на­вчання, виховання та профорієнтації учнів.

Профорієнтаційна робота у період з 1984 по 1990 рік. Шкільна реформа 1984 року мала меті покращення трудової під­готовки учнів. Вважалося, що призначення трудової підготов­ки у неповній середній школі полягає в тому, щоб підвести учнів до вибору шляху отримання повної середньої освіти, професії, якою вони будуть оволодівати у Х-ХІ класах, профтехучили­щах, середніх спеціальних навчальних закладах. До закінчен­ня повної середньої школи учні повинні оволодіти професією, їх потрібно підготувати до вибору місця роботи або шляхів про­довження освіти. Передбачалось також введення загальної про­фесійної підготовки (з VIII класу), значне збільшення часу на трудове навчання, обов'язкову суспільно корисну, виробничу працю. Були введені в дію перероблені типові програми трудо­вого навчання у I-IV та V-VII класах, підготовлені програми професійного навчання у старших класах. Була розроблена ти­пова програма курсу «Основи виробництва. Вибір професії», який вводився у VIII-IX класах.

В період з 1984 року і до нашого часу можна виділити три етапи, які визначилися подіями, що відображали в різний час політику держави щодо трудової підготовки дітей: 1984-1988 pp. - реалізація шкільної реформи; 1988-1992 pp. - Всесоюзний з'їзд працівників освіти і реалізація його рішень до початку розпаду СРСР; з 1993 р. до нашого часу - перехід України до ринкових відносин.

У1984-1988 роках були розроблені орієнтовний перелік професій, за яким організовується підготовка учнів у загально­освітніх школах; низка інших нормативних та інструктивних документів, методичних рекомендацій як галузевого, так і міжгалузевого характеру щодо забезпечення порядку оплати праці працівників у народному господарстві, організації тру­дового навчання, суспільно корисної, виробничої праці шко­лярів на базі середніх професійно-технічних училищ, про ство­рення робочих місць для школярів на виробництві, про надан­ня кваліфікації випускникам середніх загальноосвітніх шкіл, про вдосконалення роботи з професійної орієнтації школярів, про кадрове забезпечення трудового та професійного навчання школярів та ін. Одним із найважливіших документів, що за­безпечував реалізацію шкільної реформи 1984 року, був Типо­вий навчальний план середньої загальноосвітньої школи, який передбачав виділення на предмет «Трудове і професійне навчан­ня* обов'язкової кількості годин, а також передбачались годи­ни на суспільно корисну, виробничу працю та трудову практи­ку учнів.

Реалізація означених документів забезпечувала вихід про­блем організації трудового навчання і виховання, професійної орієнтації та трудової діяльності дітей за межі школи і сприяла досягненню значних успіхів. Але разом з тим у реалізації ре­форми були і серйозні недоліки, а саме, на місцях нерідко по­спішали з введенням нових програм, що призводило до форма­лізму, не сприяло якісному покращенню трудової підготовки.

Другий етап характеризувався перебудовою та непередба­ченими змінами у політичній, економічній та соціальній сфе­рах, що було пов'язано з розпадом СРСР. До керівництва в усіх ланках влади прийшли нові лідери, у яких були свої, не завжди послідовні підходи до розвитку галузей народного господарства, не виключаючи освіту. Процеси перебудови, введення нових законів про державне підприємство, підприємницьку діяльність, кооперацію вплинули також на матеріальне, кадрове та фінансове забезпечення трудового навчання і виховання, тру­дової діяльності. Почалася відмова підприємств від співробіт­ництва зі школами, від участі у вирішенні питань трудової підготовки, профорієнтації школярів, працевлаштування ви­пускників, організації робочих місць для праці підлітків у вільний від навчання час і т.д.

Профорієнтаційна робота у період з 1990 року до сьогодні. У 90-х роках актуальність проблеми професійного трудового ста­новлення підростаючого покоління, його професійної підготов­ки і підвищення ефективності праці молоді суттєво зростає в зв'язку з переходом країни до ринкової економіки.

У 1990 році вийшло Положення про професійну орієнтацію учнів загальноосвітньої школи, розроблене науково-дослідним інститутом трудової підготовки і профорієнтації АПН СРСР, яке охоплювало усі сторони профорієнтаційної роботи у школі.

Новий Державний базисний план понизив статус трудово­го та професійного навчання, відносячи його до шкільного ком­поненту загальної освіти учнів. Це призвело до того, що він по­ступово став зникати з навчальних планів загальноосвітніх зак­ладів. 31992 року структурою базисного навчального плану вже передбачалася варіативна частина, яка визначала мінімальну кількість годин на суспільно корисну працю та трудову підго­товку учнів.

Перехід до ринкових відносин загострив проблеми щодо зайнятості населення і збільшив чисельність молоді, яка не працює і не навчається. У цей період в значній кількості з'яв­ляються нові освітні заклади: ліцеї, гімназії, школи-комплекси, авторські школи, коледжі і т.д. Головним напрямком їх діяльності стає елітна освіта і орієнтація на продовження на­вчання у вищих навчальних закладах. Спостерігається початок процесу соціального та економічного розшарування в суспільстві, що впливав на розшарування і в системі освіти. Економічні ре­форми, загальний спад виробництва негативно вплинули на ситуацію з забезпеченням школярів учнівськими робочими місцями, на зв'язок підприємств із загальноосвітніми заклада­ми. Відсутність ефективної допомоги щодо забезпечення тру­дової зайнятості неповнолітніх, в організації їх навчання з боку державних органів, призводять до негативних педагогічних та соціальних наслідків.

Тому на сучасному етапі необхідно виробити державне відно­шення до таких проблем, формувати певну політику, яка по­винна ґрунтуватися на ефективному об'єднанні дій служб зай­нятості, освіти, праці, молодіжних та суспільних організацій, інших соціальних сфер та інститутів, спрямованих на законо­давче та нормативне, правове забезпечення трудової і професій­ної підготовки осіб, їх професійного становлення, а також на розширення та укріплення існуючої матеріально-технічної бази, розробку науково-методичних основ, підготовку відпові­дних кадрів.