Оцінка загального стану хворого

Загальний стан хворого(status aegroti) – збірне поняття, що формується у лікаря в процесі обстеження з моменту їхньої першої зустрічі, збирання анамнезу і протягом усього спостереження. Остаточний висновок про загальний стан хворого лікар робить на підставі даних об'єктивного обстеження. Розрізняють такі стани хворого: задовільний, середньої тяжкості, тяжкий, вкрай тяжкий. У практично здорових осіб загальний стан оцінюється, як добрий.

Критеріями оцінки стану хворого служать такі показники: свідомість; положення; постава; хода; вираз обличчя; маса тіла; психічний статус.

Добрий стан характеризується ясною свідомістю, активним положенням, прямою поставою, упевненою ходою, осмисленим виразом обличчя, нормальною масою тіла, адекватною реакцією на оточуючих і свій стан. Зустрічається у здорових людей.ш

Задовільний станхарактеризується ясною свідомістю, активним або активним з обмеженням положенням, прямою поставою, упевненою або частково порушеною (специфічною) ходою, осмисленим виразом обличчя, з нормальною або надлишковою масою тіла, адекватною психічною реакцією на оточуючих і свій стан. Спостерігається при видужанні, в період ремісії при тривалих хронічних захворюваннях.

Стан середньої тяжкостіхарактеризується ясною свідомістю, зміною виразу обличчя і положення (часто вимушене), невпевненою ходою, частковим порушенням психічного стану, особливо по відношенню до свого стану (перебільшення або недооцінка скарг, симптомів захворювання, сумніви і невпевненість в лікуванні). Спостерігається в період загострення хронічних або гострих захворювань, при травмах, отруєннях.

Тяжкий станхарактеризується порушенням свідомості (потьмарена, ступор, сопор), зміною виразу обличчя (страждання, страх, байдужність), хворі займають пасивне або вимушене положення, відзначається зміна маси тіла (схуднення або ожиріння), змінюється психіка (неадекватні реакції на оточення, медперсонал, родичів). Хворі в тяжкому стані звичайно прикуті до ліжка, потребують стороннього догляду. Це стан характерний для декомпенсованих хворих із захворюваннями серця, нирок, ендокринних залоз і нервової системи, онкологічних і інфекційних хворих, а також після операцій, травм, поранень.

Вкрай тяжкий стан характеризується різким порушенням свідомості (сопор, кома), пасивним положенням, на обличчі вираз байдужості або страждання (обличчя Гіппократа), частковою або повною відсутністю контакту з оточуючими. Спостерігається при коматозних станах різної етіології, шокових станах, агонії.

Свідомість

Свідомість– вища, властива тільки людині, форма відображення дійсності, що представляє сукупність психологічних процесів, які дозволяють орієнтуватися в навколишньому світі, часі, оцінці власної особистості і забезпечуює послідовність, єдність і різноманіття поведінки людини.

Розрізняють ясну і порушену свідомість.

Критерії оцінки стану свідомості хворого:

– орієнтація в навколишньому оточенні і адекватність поведінки;

– сприйняття світу (характер відповідей на питання, адекватність відповідей, своєчасність відповідей);

– стан рефлексів (чуттєвих, сухожильних, больових) і реакція зіниць на світло (жвава, млява, відсутня).

Ясна свідомість(sensorium lucidum) характеризується правильною орієнтацією в просторі та адекватною поведінкою, своєчасними і розумними відповідями на запитання, збереженням всіх рефлексів.

В основі порушення свідомості лежать патологічні процеси, що викликають зміни в центральній нервовій системі (пригнічення або збудження).

Розлад мозкового кровообігу, обумовлений:

– недокрів'ям (у вигляді непритомних станів);

– крововиливом в мозок, що спричиняє тривалий коматозний стан;

– стисненням в результаті набряку мозку, підвищеного внутрішньочерепного тиску у вигляді прекоматозних станів;

– отруєннями екзо- і ендогенними речовинами (аміак, наркотичні речовини, алкоголь, азотисті шлаки);

– інфекційними процесами (ботулізм, менінгіт, правець);

– порушеннями обмінних процесів (гормональних, мінеральних, кислотно-лужних);

– механічними ушкодженнями (черепно-мозкова травма, переломи кісток черепа).

Розрізняють такі порушеня свідомості:

– з перевагою процесів пригнічення;

– з перевагою процесів збудження.

В клініці внутрішніх хвороб найбільше діагностичне значення має пригнічення свідомості. В залежності від вираження процесів пригнічення розрізняють такі ступені порушення свідомості: потьмарена свідомість, ступор, сопор, кома.

Потьмарена свідомість (obnubilatio mentalis – затемнена, неясна свідомість, від лат. оb – перед, nubes – хмара) – стан оглушення, при якому хворий недостатньо добре орієнтується в оточенні, байдужий до свого стану, на запитання відповідає адекватно, але із запізненням. Спостерігається при інфекційних захворюваннях, ендо- і екзоінтоксикаціях.

Ступор (stupor, від лат. stupere – заціпеніння, нерухомість, завмирання) – стан нерухомості, остовпіння, порушення орієнтації в оточуючому середовищі.. Хворий на запитання відповідає із запізненням або відповідає не на всі запитання, рефлекси збережені, але трохи уповільнені. Спостерігається при контузіях, інтоксикаціях, отруєнні алкоголем або наркотичними речовинами, струсі головного мозку, психічних захворюваннях.

Сопор (sopor, від лат. sopire – присипляти, оглушати, сплячка, безпам'ятство) – стан глибокого сну, з якого хворого можна вивести тільки на короткий час сильним подразником (голосне звертання до нього, щипок), одержавши у відповідь однозначний звук, рух, погляд, хворий знову “засинає”, всі рефлекси збережені, але мляві. Спостерігається при запаленні мозку і мозкових оболонок, тяжких інфекційних захворюваннях (висипний тиф), тяжких отруєннях (алкоголем, наркотичними речовинами, снодійними засобами), черепно-мозкових травмах, а також на початковій стадії уремії і при тяжкій формі печінкової недостатності (гепатаргія). Сопор часто передує розвитку коми, тому може розглядатися як прекоматозний стан.

Кома (coma, від грец. coma – глибокий сон) – несвідомий стан, глибока сплячка, що характеризується непритомністю і повною втратою реакцій на зовнішні подразники та рефлексів, а також розладами дихальної та серцево-судинної систем.

В залежності від етіології коми бувають:

1) судинні:

– апоплектична кома(coma apoplecticum, apoplexia, від грец. удар, параліч)– стан, обумовлений крововиливом в мозок (геморагічний інсульт), тромбозом і емболією церебральних судин (ішемічний інсульт); характеризується гіперемією і асиметрією обличчя, гучним уповільненим диханням, звуженням зіниць (тривалість – від кількох годин до декількох діб).

– непритомність або зомління (від грец. syncope – виснажувати, розбивати, знищувати) – короткочасна втрата свідомості (1-2 хвилини) в результаті гострої анемії мозку (анемія, масивні кровотечі, аортальні вади, напади Морганьї-Адамса-Стокса при атріовентрикулярній блокаді III ступеня), характеризується раптовою блідістю, запамороченням, звуженням зіниць, холодним потом, пульсом малої величини.

2) ендотоксичні:

– діабетичні коми є загрозливим ускладненням перебігу цукрового діабету. В основі їх виникнення лежать порушення вуглеводно-жирового обміну, кислотно-лужної рівноваги, інкреторної функції підшлункової залози. Розрізняють такі різновиди діабетичних ком:

– кетоацидотична кома (coma diabeticum) обумовлена розвитком ацидозу внаслідок накопичення в крові кетонних тіл при невисокому рівні гіперглікемії; різким підвищенням глюкози в крові і характеризується блідістю шкірних покривів, запахом ацетону з рота, рідким глибоким гучним диханням Куссмауля, зниженням тонусу очних яблук, розширенням зіниць. Спостерігається при декомпенсованому цукровому діабеті.

– гіперосмолярна кома внаслідок різкого підвищення осмотичного тиску плазми крові при високій гіперглікемії і відсутності кетоацидозу;

– лактоцидотична кома обумовлена різким підвищенням в крові молочної кислоти;

– гіпоглікемічна кома (coma hypoglycaemicum) обумовлена різким та швидким зниженням рівня глюкози в крові (<2,5 ммоль/л); характеризується раптовим розвитком, відчуттям голоду, слабкістю, пітливістю, тремтінням в тілі, психічними і руховими порушеннями, підвищенням м'язового тонусу і тонусу очних яблук, сухожильних рефлексів, розвитком судом. Спостерігається при голодуванні, передозуванні інсуліну у хворих на цукровий діабет;

– печінкова кома, гепатаргія (coma hepaticum, від грец. hepar – печінка, а – заперечення, rgia – робота, бездіяльність) виникає внаслідок тяжкої недостатності печінки; характеризується попереднім нервово-психічним збудженням, що змінюється депресією та апатією, жовтяницею шкірних покривів з геморагічним синдромом і шкірною сверблячкою, “печінковим” запахом з рота, глибоким гучним диханням Чейн-Стокса, клонічними судомами, м'язовою фібриляцією. Спостерігається при гострій дистрофії і некрозі печінкової паренхіми, вірусних гепатитах, термінальній стадії розвитку цирозу печінки.

– уремічна кома, уремія (coma uremicum, від грец. uron – сеча, haima – кровь) обумовлена тяжким ступенем ниркової недостатності; характеризується блідістю шкірних покривів, набряклістю обличчя, запахом аміаку з рота, глибоким гучним диханням Чейн-Стокса, звуженням зіниць. Спостерігається при гострих хронічних захворюваннях нирок, еклампсії, гострому панкреатиті, недостатності наднирників і гіпофізу, анеміях, анафілактичному шоці.

– анемічна (coma anaemicum) або гіпоксична кома виникає внаслідок вираженої гіпоксії головного мозку, характеризується різкою блідістю шкірних покривів.

– астматична кома (coma asthmaticum) розвивається у разі важкого загострення бронхіальної астми та загрози зупинки дихання, обумовлена вираженою гіпоксією головного мозку, характеризується блідістю шкірних покривів з дифузним ціанозом.

3) екзотоксичні коми:

– алкогольна кома (coma alcoholicum) обумовлена отруєнням етиловим і/або винним спиртом і характеризується багряним ціанозом обличчя, запахом алкоголю з рота, гучним диханням, розширенням зіниць;

– отруєння наркотичними речовинами, грибами, лікарськими препаратами, промисловими отрутами, чадним газом, тривалим голодуванням. Характеризуються гіперемією обличчя, вираженим звуженням зіниць (“точкова зіниця”), нерівномірним гучним диханням Чейн-Стокса.

4) інші коми:

– менінгеальна кома (coma meningeale) характеризується червоним кольором обличчям, неправильним диханням Біота, ригідністю м'язів потилиці, нерівномірними зіницями (анізокорія). Коматозні стани також можуть бути обумовлені малярією, енцефалітом, туберкульозом, холерою, ревматизмом, тяжкою пневмонією;

– травматична кома(coma traumaticum) обумовлена травмою або струсом головного мозку, характеризується несвідомим станом протягом декількох годин, часто супроводжується блювотою, блідістю шкірних покривів, розширенням зіниць. При переломі основи черепа визначається “симптом окулярів” (крововилив в приорбітальний простір), кровотеча з носа та вух;

– епілептична кома(coma epilepticum) характеризується раптовим початком з криком і прикусом язика, клонічними і тонічними судомами, вираженим ціанозом обличчя, розширенням зіниць, мимовільним сечовипусканням;

– гіпертермічні коми(coma hyperthermicum) спостерігаються при сонячному і тепловому ударі;

– неопластичні коми спостерігаються при злоякісних новоутвореннях з метастазами в головний мозок;

– термінальна кома(coma terminale) обумовлена термінальним станом у хворих в стадії агонії.

До порушень свідомості з перевагою процесів збудження відносяться: сутінкова свідомість, делірій (марення), аменція, онейроїд, маячіння, галюцинації, амнезія.

Сутінкова свідомість (сутінкова потьмарена свідомість) – раптове потьмарення свідомості з подальшою амнезією – стан, при якому хворий дезорієнтований в навколишньому середовищі, не впізнає родичів, лікарів, іноді збуджений; при наявності загрозливих галюцинацій (представлень, що не відбивають дійсності) здатний до агресивних дій; характерна при епілепсії та інших патологічних станів.

Делірій або марення (delirium – безумство, марення) – стан дезорієнтації хворого в навколишньому середовищі в сполученні з яскравими зоровими і слуховими галюцинаціями.

Галюцинації – хібні відчуття (зорові, слухові), котрі виникають без відповідного зовнішнього подразника і сприймаються хворим як щось реальне; спостерігаються при психічних захворюваннях (шизофренія), білій гарячці та деяких інфекційних захворюваннях.

Амнезія – порушення пам’яті при черепно-мозкових травмах, атеросклерозі судин головного мозку, отруєнні.

В клінічній практиці, розподіл порушень свідомості на збуджене і пригнічене є умовним, тому що може спостерігатися присутність або чередування декількох видів порушеної свідомості. Наприклад, при гіпоглікемічній і печінковій комах (пригнічена свідомість з руховими порушенням), черевний тиф (пригнічена свідомість з наявністю делірія).

Положення хворого

Положення хвороговказує на тяжкість захворювання, а також може бути обумовлене специфікою захворювання. Розрізняють активне, пасивне і вимушене положення хворого.

Активне положення – це положення, яке хворий довільно може змінити (ходити, сидіти, лежати, стояти), хоча при цьому може видчувати неприємні відчуття, біль. Особливо важливо виявити здатність активно рухатися у лежачого хворого, що свідчить про збереження його свідомості. Однак, активне положення не завжди може бути критерієм тяжкості захворювання (наприклад, початкові стадії тяжких і невиліковних захворювань). Індивідуальна чутливість хворих при порівняно легкому перебігу може обмежувати їхню активність, і навпаки, особи, малочутливі і незвичні звертати на себе увагу, навіть при тяжкому захворюванні, довго зберігають активне або активне з обмеженням положення.

Пасивне положення – це положення, коли хворий через різку слабість, раптову гостру анемізацію або втрату свідомості, лежить нерухомо і не може самостійно змінити положення, нерідко вкрай незручне. У більшості випадків пасивне положення свідчить про тяжкий, часто несвідомий стан хворого, хоча можуть бути виключення (непритомні стани – короткочасна втрата свідомості). Пасивне положення займають хворі при тяжких інфекціях, інтоксикаціях з ураженням центральної нервової системи (висипний, черевний і зворотний тифи, міліарний туберкульоз, коматозні стани, хворі в агонії).

Заслуговують на увагу спостереження древніх клініцистів: тяжкі хворі перебирають руками край ковдри, ніби ловлять невидиму павутинку, облизують губи і часто тримають руки в ділянці статевих органів.

Вимушене положення – положення, яке займає хворий для зменшення або припинення неприємних відчуттів (болю, кашлю, задишки), тим самим полегшуючи свій стан. Іноді ці положення настільки специфічні і характерні, що при першому погляді можна визначити захворювання (менінгіт, правець, напад бронхіальної астми).

Розрізняють такі види вимушеного положення хворого: 1) стоячи; 2) сидячи: з упором рук; без упору рук; з нахилом тулуба вперед; навпочіпки; 3) лежачи: на спині; на животі; на боці (здоровому або хворому); 4) колінно-ліктьове; 5) збуджене.

Вимушене положення стоячи займають хворі при нападі стенокардії, який виник під час ходіння (раптові і сильні болі в ділянці серця, відчуття нестачі повітря, страху змушують хворого зупинитися і “перечекати” напад, що у спокої може зменшитися або припинитися); хворі з облітеріруючим атеросклерозом або ангіоспазмом судин нижніх кінцівок раптово зупиняються під час ходіння і зберігають нерухомість, стоячи до припинення болю; такі зупинки можуть повторюватись спочатку кожні 100-200 метрів, а при прогресуванням захворювання, цей інтервал зменшується, звідси і назва “перемежована кульгавість”. Рідше положення стоячи займають хворі при ураженні сечового міхура, простати.

Вимушене положення сидячи, ортопноє (orthopnoe, від грец. orthos – прямий, pnoe – дихання), обумовлене вираженою задишкою або нападом ядухи. Таке положення займають хворі на декомпенсовану серцеву недостатність або при нападі бронхіальної або серцевої астми.

Вимушене положення сидячи можуть займати хворі при:

– звуженні дихальних шляхів (стороннє тіло, спазм бронхів, стиснення пухлиною);

– різкому зменшенні дихальної поверхні легенів, внаслідок ураженням самих легенів (пневмонія), або стисненні легенів ззовні (масивна пухлина, пневмоторакс, гідроторакс, плевральні спайки), високому стоянні діафрагми в разі підвищення внутрішньочеревного тиску;

– вираженій серцевій декомпенсації (гострої і хронічної);

– частковому паралічі дихальної мускулатури.

Положення сидячи навпочіпки часто займають хворі при загостренні виразкової хвороби, особливо при пенетрацї виразки шлунку або дванадцятипалої кишки. Положення навпочіпки з нахилом тулуба до колін зменшує больові відчуття в черевній порожнині, що обумовлене зменшенням тиску на сонячне сплетіння.

Вимушене положення лежачина спині частіше займають хворі при «гострому животі» (перитоніт, перфорація виразки шлунка і дванадцятипалої кишки, шлунково-кишкова кровотеча, гострий апендицит, гострий холецистит). Хворі нерідко згинають нижні кінцівки в колінних суглобах, досягаючи тим самим зменшення напруження м'язів черевної стінки.

Вимушене положення лежачи на спині (майже з повною нерухомістю) займають хворі при суглобній формі гострого ревматизму, коли найменші рухи викликають нестерпні болі в суглобах; вимушене положення на спині займають хворі при колагенозах (склеродермія, дерматоміозит), а також ослаблені хворі зі збереженою свідомістю.

Вимушене положення лежачи на спині можуть займати хворі на правець, у яких при найменшому зовнішньому подразнику раптово виникають тонічні судоми довгих м'язів спини, в результаті тіло хворого вигинається, хворі лежать на спині із закинутою головою та викривленим назад, у вигляді дуги, хребтом, торкаючись ліжка 2-3 точками (потилицею, тазом, п'ятами). Таке вимушене положення одержало назву опістотонус(від грец. opisthotonus, opiste – сзади, tonus – напруга) (мал.19). Опістотонус може спостерігатися при менінгітах, отруєннях стрихніном, істерії, епілепсії.

		Мал 19. Вимушене положення опістотонус у хворіх на правець

Вимушене положення лежачи з високим узголів'ям характерно для хворих на декомпенсовані вади серця та серцеву недостатність.

Вимушене положення лежачи на животі займють хворі на пухлину голівки підшлункової залози, гострий тромбоз селезінкової вени, виразкову хворобу шлунка (з а також при травмі

або туберкульозі хребта, пролежнях на спині і сідницях.

Вимушене положення на хворому боці займають хворі з ураженням органів дихання, насамперед плеври. Наприклад, хворі з пневмонією, масивною пухлиною легенів, випітним плевритом займають положення на хворому боці для зменшення задишки за рахунок зменшення тиску і забезпечення гіпервентиляції здорової легені.

При порожнинних утвореннях в легенях (абсцес, туберкульозна каверна, бронхоектази) положення на хворому боці, крім перерахованих вище причин, затримує виділення мокротиння із порожнини, що зменшує кашель.

При сухому плевриті положення на хворому боці зменшує біль за рахунок обмеження тертя листків плеври. При гострому апендициті хворі нерідко лежать на правому (хворому) боці із зігнутою в кульшовому і колінному суглобах правою ногою, що зменшує біль в ілеоцекальній ділянці черевної порожнини внаслідок зниження натягу брижів запального апендикса.

Вимушене положення на здоровому боці займають хворі при переломі ребер, міжреберній невралгії, оперізуючому лишаї, а також хворі на серцево-судинні захворювання, перебіг яких супроводжується гіпертрофією міокарда.

Це положення характерне для хворих на цереброспінальний менінгіт, воно зменшує больовий синдром, обумовлений ригідністю потиличних м'язів внаслідок запалення мозкових і спінальних оболонок.

Вимушене колінно-ліктьове положення (“поза магометанина на молитві”) є характерним для хворих на випітний перикардит, пухлину голівки підшлункової залози, виразкову хворобою при локалізації виразки на задній стінці шлунка.

Вимушене збуджене (неспокійне) положення – хворий знаходиться в безперервному русі: увесь час перевертається в ліжку, то сідає, те знову лягає, катається по підлозі, бігає. Спостерігається у хворих із сильними болями, особливо при нирковій, печінковій, кишковій кольках.

Постава

Постава (positio corporis) – звичне положення тіла при стоянні, ходінні, сидінні. Постава визначається станом м'язового тонусу, органів статики, центральної нервової системи, кровопостачанням, самопочуттям і настроєм хворого та характеризує загальний тонус організму. Крім того, на поставу впливає професія (у кадровиків – “військова” постава, у шевців і швачок – сутулість) і конституціональні особливості – у гіперстеніків завдяки підвищеному тонусу мускулатури, міцності зв'язкового апарата і малорухомості суглобів спостерігається пряма постава, а у астеніків, в силу протилежних особливостей, ознакою звичайної постави вважається опущена голова, в'яло звисаючі плечі і руки, згорблена спина (мал..22)

Млява постава(positura atonia) – звисаючі плечі, утруднена хода, мляві рухи свідчать про важкий фізичний і психічний стан. Фізіологічна млява постава зустрічається у астеніків, у людей похилого віку, при важкій фізичній праці; в патології спостерігається при захворюваннях нервової, опорно-рухової та ендокринної систем, а також при травмах. У хворих з ураженнями хребта постава стає сутулою.

Хода

Хода (ingressus) – сукупність особливостей пози і рухів при ходьбі. Індивідуальні особливості ходи складаються з величини кроку, швидкості ходьби, положення тулуба і голови, співдружніх рухів рук і залежить від стану опорно-рухового апарату, нервової системи, а також, від конституціонального типу, темпераменту, виховання, професії (хода військових, моряків, танцюристів). Хода здорової людини тверда, упевнена, пряма, не викликає особливої напруги.

В залежності від стану опорно-рухового апарата і його іннервації, місцевих больових відчуттів, ураження внутрішніх органів, спостерігається ряд специфічних ход, що мають симптоматичне і діагностичне значення.

Спастична хода (ingressus spasticus) – характеризується дрібними кроками з утрудненим згинанням ніг в колінних суглобах і чіплянням носками за підлогу; обумовлена підвищенням тонусу м'язів при ураженні пірамідних шляхів, центральному нижньому парапарезі.

Геміплегічна хода (ingressus hemiplegicus) хода косаря (від латинського терміну – описувати коло) характеризується значним відведенням ураженої ноги вбік, не відриваючи п’яти від землі, внаслідок чого вона при кожному кроці описує півколо, що обумовлено підвищеним тонусом разгиначів гомілки і підошовних згиначів стопи (нога ніби подовжується); при цьому відповідна рука зігнута в лікті і приведена до тулуба; спостерігається у хворих на центральний геміпарез в результаті перенесеного мозкового інсульту.

Паретична хода (ingressus pareticus) або млява – характеризується повільним рухом з утрудненим підняттям і волочінням атонічних ніг; виникає внаслідок парапарезу нижніх кінцівок.

“Півняча хода” (ingressus gallinaceus) (степпаж, перинеальна) характеризується високим підняттям ноги, викиданням її вперед і різким опусканням з ляпанцем об підлогу; обумовлена парезом або параличем м'язів, що розгинають стопу (відвисла стопа), і спостерігається при ураженні малогомілкового нерва.

Атактична хода (ingressus atacticus) (штампуюча, що припечатує, від грец. ataktos – безладна) характеризується надмірно високим підняттям ніг при ходьбі, викиданням їх уперед; досягши підлоги, нога продовжує шукати опору, щоб зберегти рівновагу хворі широко розставляють ноги і ходять з опущеною головою, постійно контролюючи зором грунт під ногами. Така хода обумовлена розладом координації і ураженням провідних шляхів глибокої чутливості (задні стовпи спинного мозку, периферичні нерви) і спостерігається при спинній сухотці, поліневритах, сенситивній атаксії.

Мозочкова хода (ingressus cerebllaris)абоп'яна – різновид атактичної ходи, характеризується широким розставлянням ніг при ходьбі (як би розкиданням їх), розгойдуванням тулуба, балансуванням піднятими руками; обумовлена порушенням координації мозочка і його зв'язків з корою і підкорковими структурами, а також ураженням вестибулярного апарата; спостерігається при ураженні мозкового кровообігу, розсіяному склерозі, меньерівскому синдромі, алкогольному сп'янінні, масивній крововтраті, нервовому стресі, тяжких лихоманках.

“Лялькова хода” (ingressus pupae), ахейрокінез (acheirokinesis s.Parkinsoni) (подібно манекену, ляльці-автоматові) характеризується швидкими дрібними ковзними кроками без синхронних рухів рук, які часто наполовину зігнуті в ліктьових сугробах, застиглим положенням тулуба і голови (частіше нахиленими вперед) з явищами утруднення першого кроку (пропульсія) та зупинки або поворотів (ретропульсія); обумовлена ураженням екстрапірамідних шляхів, коли формується загальна м’язова ригідність при перенесеному епідемічному енцефаліті, паркінсонізмі, церебральному атеросклерозі.

Танцююча хода характеризується поворотами або нахилами тулуба і голови убік, поштовхоподібним вертикальним переміщенням тулуба, вигадливими позами; обумовлена деформуючою м'язовою дистонією, повільними тонічними гиперкінезами м'язів тулуба і кінцівок при торсионній дистонії, гепатоцеребральній дистрофії, енцефаліті та інших нейроінфекціях, інтоксикаціях, післяпологовій травмі, атеросклерозі.

Качина хода (ingressus anatinus) (хитка) характеризується повільними невпевненими маленькими кроками “вперевалку”, утрудненим підніманням ніг, що компенсується нахилом тулуба в протилежну сторону (вбік фіксованої ноги на землі); обумовлена гіпотонією або атрофією м'язів тазового пояса при міопатії, підвивиху кульшового суглоба, остеодистрофії Реклінгаузена, остеодистрофії кульшового суглоба, залишковому поліомієліті.

Істерична хода Тодда характеризується вигадливими рухами ніг (хворий то волочить ногу за собою, то підтаскує її руками “як неживу”, ніби підмітаючи нею підлогу); обумовлена псевдогеміплегією.

Лисяча хода характеризується постановкою підошов на одну лінію; обумовлена ураженням лобової частки головного мозку (пухлина, травма, крововилив).

Ходульна хода характеризується відсутністю згинання ніг в колінних суглобах, що спостерігається при уродженій двосторонній клишоногості.

Горда хода характеризується відхиленням верхньої частини тулуба назад при ходьбі для збереження рівноваги при вагітності, асциті, масивній пухлині черевної порожнини.

Обережна хода характеризується повільними невпевненими кроками з нерухомим тулубом; обумовлена місцевими болем при люмбаго, спондильозі, артралгіях, аникілозуючому артрозі.

Стареча, сенільна хода (ingressus senile) характеризується дрібними шаркаючими кроками з невпевненими і некоординованими рухами рук у хворих з вираженим церебральним атеросклерозом.

Кульгавість (claudicatio) – порушення ходи, що характеризується асиметричним рухом ніг, спостерігається при захворюваннях суглобів нижніх кінцівок (вивих, анкілоз). Перемежована ішемічна кульгавість (claudicatio ishemica inermittens), амиотрофія Шарко-Мирии – періодичне виникнення при ходьбі парастезій в гомілках, що змушує хворого зупинятися; характерна для облітеріруючого атеросклерозу судин нижніх кінцівок.

Обличчя хворого

Обличчя хворого (facies, від лат. fare – казати) надає лікарю дуже цінні діагностичні і прогностичні дані, розкриває переживання хворого. Вираз обличчя часто віддзеркалює душевний і фізичний стан хворого. На вираз обличчя впливає вік, стать, конституціональний тип. В молодому віці обличчя рухливе, виразне, відвертіше, у зрілому віці – більш спокійне, стримане, у похилому віці риси обличчя «застигають», обличчя втрачає свою виразність. Риси обличчя чоловіків більш крупніші, відрізняються вторинними статевими ознаками (борода, вуса), а в жінок, навпаки, більш дрібні, м'які риси обличчя.

Досить чіткі відмінності обличчя спостерігаються при різних конституціональних типах:

– обличчя нормостеніка характеризується пропорційністю всіх рис;

– обличчя астеніка – вузьке, довге, з різко окресленими, кутастими лініями, худе, бліде (сполучення довгого носа з гіпоплазією нижньої щелепи і перевагою верхньої частини обличчя);

– обличчя гіперстеніка – широке, м'яке, із заокругленими лініями і одночасно чітким малюнком чола, носа, губ, підборіддя (переважає нижня частина обличчя);

Специфічні зміни обличчя можуть бути проявом різних захворювань. Наприклад, невідповідність біологічного і паспортного віку: хворі на ревматизм, вроджені вади серця, гіперфункцію щитовидної залози можуть виглядати молодше, а хворі на виразкову хворобу, онкологічні захворювання, гіпофункцію щитовидної залози, навпаки, старше паспортного віку.

Невідповідність статевих ознак (жіночі риси обличчя в чоловіків, і навпаки) вказує на ендокринні порушення.