Поняття імміграції на прикладі України.

Іммігра́ція (лат. immigro — вселяюся, в'їжджаю) — в'їзд грома-дян інших держав у країну на довгострокове перебування або постійне проживання. Як правило, зумовлена економічними або політичними причинами, рідше релігійними чи родинними міркуваннями.

Імміграція в Україну.Питання імміграції в Україні регулюються Конституцією і Законами України, а також іншими нормативно-правовими актами, що у сукупності становлять імміграційне законодавство України. Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначається спеціальним Законом України «Про імміграцію». Відповідно до положень зазначеного нормативно-правового акту імміграція — це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання, а іммігрант — особа без громадянства чи іноземець, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.

Квота імміграції в Україну — це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року. Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку. Квота імміграції формується за категоріями іммігрантів і за регіональним принципом (з урахуванням поточної демографічної ситуації) відповідно до пропозицій центральних та місцевих органів виконавчої влади, поданих до Державної міграційної служби України (ДМС).

Квота імміграції формується по таких категоріях іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США, зареєстровану у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

7) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми.

Пропозиції стосовно формування квоти імміграції повинні ґрунтуватися на результатах аналізу імміграційного процесу у попередньому календарному році та враховувати необхідність максимального обмеження квоти імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства з країн походження значної кількості нелегальних мігрантів, за переліком встановленому МЗС України.

Пропозиції до ДМС України щодо встановлення квоти імміграції на наступний календарний рік вносять: Мінкультури — стосовно діячів культури, імміграція яких відповідає інтересам України; Мінсоцполітики — стосовно висококваліфікованих спеціалістів та робітників, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України, та осіб, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; Мінекономіки разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями — стосовно осіб, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менш як 100 тис. доларів США; МОН — стосовно діячів науки, імміграція яких відповідає інтересам України; Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації — стосовно граничної кількості іммігрантів, які можуть бути прийняті протягом календарного року відповідним регіоном (за категоріями іммігрантів). Інші центральні органи виконавчої влади можуть подавати до зазначених у цьому пункті органів пропозиції щодо формування квоти імміграції за галузевим принципом.

Пропозиції стосовно осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України, а також тих, що раніше перебували в громадянстві України, та батьків, чоловіка (дружини) іммігранта, його неповнолітніх дітей готуються безпосередньо ДМС.

Квота імміграції встановлюється рішенням Кабінету Міністрів України за категоріями іммігрантів не пізніше ніж 1 березня поточного року. Проект рішення Кабінету Міністрів України про встановлення квоти імміграції на відповідний календарний рік розробляється і подається МВС до 31 січня поточного року.

Дозвіл на імміграцію — це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію. Дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції, встановленому постановою Кабінету Міністрів України. Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (іммігранти), поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень (провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначена «Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 р. № 1983.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;

5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України.

Отримання дозволу на імміграцію.Для отримання дозволу на імміграцію іноземець або особа без громадянства подає відповідну Заяву про надання дозволу на імміграцію. Рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають органи ДМС України.

Заява подається особисто. За наявністю поважних причин поштою або іншою особою (посвідченою нотаріально). При цьому заявник повинен особисто звернутись до територіального підрозділу ДМС України хоч би один раз. За неповнолітніх, недієздатних осіб подають їх законні представники.

Заява подається: до територіального підрозділу ДМС за місцем проживання — особою, яка тимчасово перебуває в Україні на законних підставах; до закордонного дипломатичної установи України за місцем постійного проживання — особою, яка постійно проживає за межами України.

Разом із заявою подаються такі необхідні документи:

-паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства (після пред'явлення повертається), та копія його сторінок;

-засвідчений у встановленому законодавством порядку переклад українською мовою сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними;

-три фотокартки розміром 3,5 х 4,5 сантиметра;

-документ про місце проживання (в Україні та за кордоном);

документально підтверджені відомості про склад сім'ї (копії свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, документів про усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо);

-документ, виданий лікувально-профілактичним закладом про відсутність у заявника хвороб, зазначених у пункті 5 частини п'ятої статті 9 Закону України «Про імміграцію» (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону). Особи, які постійно проживають за межами України, подають документ, виданий лікувальним закладом держави за місцем проживання, який підлягає легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами;

-довідка, видана компетентним органом держави попереднього проживання або її дипломатичним представництвом чи консульською установою в Україні, про відсутність судимості (крім осіб, зазначених у пунктах 1 і 3 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію». У виняткових випадках такі відомості можуть бути отримані ДМС чи територіальними органами і підрозділами шляхом надсилання відповідного запиту компетентним органам іноземних держав, з якими укладено договір про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах;

-квитанція про сплату державного мита або консульського збору, якщо за дії, пов'язані з наданням дозволу на імміграцію, законодавством передбачена їх сплата, або документ, який підтверджує наявність пільг щодо сплати.

-Документи, визначені пунктами 1-10 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію», додатково подаються відповідно до категорії іммігрантів.

У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи ДМС, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

Документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Копії цих документів, а також письмове підтвердження згоди на імміграцію та гарантії приймаючих осіб, передбачені пунктом 6 частини сьомої статті 9 Закону України «Про імміграцію», подаються нотаріально засвідченими. Документи, відомості за якими можуть змінюватися, можуть бути подані протягом шести місяців від дня їх видачі. Термін розгляду заяви: не перевищує одного року з дня її подання.

Відмову у видачі дозволу на імміграцію може бути винесено:

Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

· міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

· міграція в межах промислово розвинутих країн;

· міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

· міграція робочої сили з колишніх соціалістичних кра'їн у промислово розвинуті країни;

· міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у країни, що розвиваються.

Для промислово розвинутих країн наявність іноземної робочої сили з країн, що розвиваються, означає забезпечення рядові галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, без яких не можливий нормальний виробничий процес. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% усіх зайнятих у будівництві, третину — в автомобілебудуванні. У Бельгії смороду становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників.

Міжнародна міграція робочої сили, що існує в межах промислово розвинутих країн, значною мірою пов'язана з неекономічними факторами. Однак і для цих країн характерне таке явище як "відплив інтелекту", наприклад із Західної Європи до США.

В останні роки зростає міграція робочої сили між країнами, що розвиваються. Головним чином це міграція між новими індустріальними країнами та іншими країнами, що розвиваються. Ця міграція визначалася, в основному, економічними причинами — більш високим рівнем життя, заробітної плати в країнах — імпортерах робочої сили.

Існує міграція робочої сили з розвинених країн до країн, що розвиваються. В основному це потік кваліфікованих кадрів з країн Європи і Північної Америки до країн, що розвиваються. Заподій цієї міграції є як економічного, так і іншого характерові.

Одна з головних закономірностей сучасної міжнародної міграції полягає в значному та постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих практично всіх континентів.

3. Соціально-економічні наслідки міграції робочої сили.

Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні переваги як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають. Разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.

Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:

· внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

· іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

· при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;

· іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;

· іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислове розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.

Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні.

Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислове розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.

Але імпорт робочої сили має і "зворотний бік". Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ.

Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні — імпортері робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування.

Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке:

1. експорт робочої сили є важливим джерелом надходжень ВКВ у країну. За даними МВФ, середня норма прибутку від експорту товарів становить 20%, послуг — 50%, а від експорту робочої сили вона значно вища. Так колишня Югославія у 80-х роках XX ст. отримувала від експорту робочої сили тільки у вигляді переказів 3,5 млрд дол. США, а при повернені працівників з-за кордону — ще стільки ж;

2. експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціальної напруженості в країні;

3. безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо.

Водночас країни — експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це «відплив інтелекту», тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які так необхідні національній економіці.

4. Державне регулювання міграції робочої сили. Механізми контролю міграції.

Практично усі країни вживають заходів, що обмежують міжнародну міграцію, адже міграція приводить до росту сукупного обсягу виробництва, хоча розподіл економічних вигод від міграції далеко не рівномірний. Негативні обставини — фінансовий тягар, що іммігранти покладають на бюджет більш розвитих країн. Особливо чітко це виявляється, коли розвиті країни близько розташовані або навіть граничать з менш розвитими державами.

Проблеми, що несе із собою міжнародна міграція робочої сили, привели до створення широкої системи державного і міждержавного регулювання. Законодавства більшості країн, що регулюють в'їзд іноземців, насамперед встановлюють різницю між іммігрантами — людьми, які переїждж. в країну на постійне місце проживання, і неіммігрантами — людьми, що приїжджають у країну тимчасово і/або не претендують там на постійне місце проживання. Найбільш важливим з економічної точки зору є регулювання трудової імміграції.

Звичайно державне регулювання здійснюється через прийняття фінансованих з бюджету програм, спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Більшість країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Його зміст - держава не перешкоджає в'їздові тих категорій працівників, що потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд всім іншим. Перелік бажаних іммігрантів:

· працівники, готові за мінімальну оплату виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу, — будівельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;

· фахівці для нових і перспективних галузей — програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;

· представники рідких професій — реставратори картин, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування;

· фахівці зі світовим ім'ям — музиканти, артисти, учені, спортсмени, лікарі, письменники;

· великі бізнесмени, які переносять свою діяльність у країну та інвестують капітал і створюють нові робочі місця.

Проблемами трудової імміграції займаються державні інститути приймаючих країн, що діють на основі національного законодавства, а також підписаних двосторонніх і багатосторонніх угод.

Звичайно в вирішенні проблем імміграції задіяно як мінімум три державних відомства: міністерство закордонних справ, що відає через своє консульське керування видачею в'їздних віз, міністерство юстиції в особі служби по імміграції або інші органи прикордонного контролю, що безпосередньо виконують визначений законом режим в'їзду, і міністерство праці, що наглядає за використанням іноземної робочої сили.

У більшості країн дозвіл на в'їзд іммігрантові видається на підставі підписаного контракту з наймачем про його працевлаштування і висновку міністерства праці про те, що дана робота, оскільки вимагає спеціальних навичок або з інших причин, не може виконуватися місцевими робітниками. У деяких країнах перед видачею дозволу на в'їзд потенційного іммігранта його роботодавець зобов'язаний дістати згоду міністерства внутрішніх справ і профспілок даної галузі.

Нормативно-правова база для імміграції в більшості приймаючих країн представлена величезною кількістю законів і підзаконних актів. Основні риси імміграційного законодавства наступні:

· Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн установлюють тверді вимоги до рівня організації і стажу роботи за спеціальністю. Мінімальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи або професійно-технічного училища, що повинно підтверджуватися відповідним дипломом.

· Обмеження особистого характеру. Зрозуміло, законодавство приймаючих країн висуває тверді вимоги до стану здоров'я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані представити довідку про стан свого здоров'я, завірений консульською установою приймаючої країни, або пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством у залежності від галузі промисловості, у якій вони мають намір працювати.

· Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, установлюють їхню максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки в цілому - частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей - частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; у рамках окремих підприємств - частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року.

· Економічне регулювання. Воно уводить певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів.

· Тимчасові обмеження. Законодавства більшості країн установлюють максимальні терміни перебування іноземних працівників на їхній території, після закінчення яких вони повинні або залишити приймаючу країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження свого перебування в ній.

· Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, законодавчо встановлює географічну і національну структуру імміграції.

· Заборони. Явні і приховані заборони наймати іноземну робочу силу звичайно містяться в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено. Явні заборони перерах. галузі або спеціальності, у яких працювати іноземцям не можна. приховані заборони установлюють перелік галузей або спеціальностей, у яких можуть працювати тільки громадяни даної країни, перекриваючи тим самим доступ до них іноземців. Заборонена нелегальна імміграція, що у більшості країн припиняється поліцейськими методами, але не завжди ефективно.

Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку імміграції. Вони можуть накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну або наймає них на роботу. Незаконне проникнення в країну вважається злочином. За його здійснення передбачаються депортація, грошові штрафи і/або тюремне ув'язнення.

Подібний злочин, зроблений повторно, карається повторною депортацією, великим грошовим штрафом і більш тривалими термінами ув'язнення. За незаконне посередництво або наймання на роботу нелегального іммігранта передбачається настільки великі штрафи, що вони можуть вести до руйнування деяких невеликих фірм і підприємств.

5. Стимулювання рееміграції.

В умовах тиску з боку профспілок, що бачать у напливі іммігрантів головну причину безробіття, уряди вживають активних заходів по стимулюванню виїзду іммігрантів назад на батьківщину. У числі традиційних державних заходів рееміграції наступні:

· Програми стимулювання рееміграції. Включає заходи для примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, що бажають повернутися на батьківщину.

· Програми професійної підготовки іммігрантів. Уряди окремих країн (Франція, ФРН, Швейцарія) розглядають програми професійної освіти іммігрантів. Одержавши освіту в розвинутій країні, іммігранти зможуть розраховувати на більш високооплачувану і престижну роботу, що і спонукає їх повернутися на батьківщину. Однак інтерес з боку іммігрантів до участі в таких програмах виявився досить низьким з тієї причини, що придбання спеціальності саме по собі не гарантувало одержання роботи з цієї спеціальності на батьківщині. Тому більшість іммігрантів воліли зберегти свої існуючі, нехай і низькооплачувані, роботи в розвитих країнах, чим реемігрувати і намагатися знайти кращу роботу на батьківщині.

· Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвиті країни укладають угоди з країнами-експортерами робочої сили про інвестиції частини переходів працівників на батьківщину і частини державних засобів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, що могли б стати місцями роботи для реемігрантів. Такі підприємства здобували форму кооперативів, спільних компаній, акціонерних товариств.

[1] Глоба́льне суспі́льство (англ. global society) — суспільство, яке охоплює усю земну кулю (від англ. globe — земна куля,global — світовий, той, що стосується земної кулі) і громадянами якого є всі жителі планети Земля. Поняття набуло поширення в другій половині XX ст., коли виникла потреба у дослідженні глобальних суспільних процесів, які впливають на розвиток людства в цілому. Суспільства окремих країн світу на противагу до глобального суспільства називаються локальними суспільствами. Слід звернути увагу, що основою для розвитку поняття глобального суспільства є ідеї єдинобожжя (християнство, іслам та іудаїзм), а також європейської та китайської безбожної матеріалістичної філософії (Геракліт, Платон, Аристотель, Конфуцій), зокрема ідеї рівності і єдності всіх людей перед богом, ідеї космополії, граду земного і граду Божого, ідея Піднебесної тощо.

[2] Держа́вний кордо́н — лінія і уявна вертикальна поверхня, що проходить через цю лінію, визначає межі державної території, — суходолу, вод, надр, повітряного простору — тобто межі розповсюдження державного суверенітету. Державний кордон — це також політична й економічна межа, лімітована державним ладом, національною відособленістю, митним контролем, правилами зовнішньої торгівлі та іншими критеріями. Першим позначенням кордону вважається встановлення у Давній Греції прикордонної колони між Пелопоннесом і Аттикою. Деякі державні кордони позначені тільки знаками; на них немає митного контролю та вони не охороняються. Такі "кордони без кордонів" існують між країнами Шенгенської зони.

[3]Натуралізація — процес надання іноземцю громадянства певної країни уповноваженими на те органами. Розрізняють два види натуралізіції: за законом та за заявою.

[4]Термін депортація виник в карному законодавстві Франції в 18-19 століттях для позначення особливих видів заслання. Уперше депортація політично неблагонадійних у Гвіану була встановлена Законом про підозрілих 1791 року. Депортація, у тому числі й довічна, передбачалася кримінальним кодексом Франції 1810 року й полягала в посиланні й довічному перебуванні поза межами континентальної території, у місцях депортації, визначених законом від 23 березня 1872 року. Цей закон передбачав створення центрального табору депортації на острові Ну й укріпленого місця (фортеці) для депортованих на півострові Дюко (Нова Каледонія). Депортація використалася не тільки для покарання карних злочинців-рецидивістов, але й для розправи з революціонерами (в 1872 році захоплені комунари були депортовані на острови Новокаледонійского архіпелагу). В історичному значенні депортації у Франції не застосовується з 1880 року. Проте застосовувались інші види заслань — транспортація (комплексне покарання у вигляді каторжних робіт у Гвіані й інші заокеанські території Франції) і релегація (додаткове покарання у вигляді заслання, що застосовувалася до найнебезпечніших рецидивістів після від'їзду ними покарання у в'язницях метрополії)

[5] Курди (курд. Kurd/ کورد/ Кöрд) — народ, що мешкає переважно в горах Тавр і Загрос в області Курдистан (південний схід Туреччини, захід Ірану, північ Іраку, північний схід Сирії), а також в Азербайджані, Вірменії та інших країнах. Велика курдська діаспора існує в країнах Європи. Курдська мова належить до північно-західної підгрупи іранських мов, індоєвропейської сім'ї мов. Курди переважно мусуль-мани-суніти, хоча в Ірані є і курди-шиїти. Курди не мають своєї державності. У Туреччині вони піддаються дискримінації за мовною ознакою (турецька влада не визнає існування курдської мови і забороняє її публічне вживання). Тривалий час курди Туреччини та Іраку вели збройну боротьбу за незалежність (в Туреччині — під проводом Абдули Оджалана). В Іраку Саддам Хусейн подекуди застосовував проти курдів політику геноциду (25 тисяч курдів загинули внаслідок іракської хімічної атаки 1984 року, 1991 року близько 1 мільйона курдів були змушені залишити свої оселі). Проте іракським курдам вдалося вибороти широку автономію, а після скинення С.Хусейна вони грають активну роль у керівництві країною. У Туреччині курди займають важливі пости в уряді та мають великий вплив в бізнесі. Багато курдів, завдяки вдалому поселенню на сході країни зробили великі достатки на контрабанді.

[6] Конфе́сія (лат. confessio — визнання) — особливість віросповідання в межах певного релігійного вчення, а також об'єднання віруючих, послідовників цього релігійного віросповідання. Інша назва — релігійна деномінація (англ. religious denomination). Термін конфесія часто вживається для опису різних християнських церков, наприклад,Православ'я, Католицизму і багатьох варіантів Протестантизму. Цей термін також використовується і для опису гілок Юдаїзму (ортодоксали, консерватори, реформатори та реконструктори), та зрідка для гілок Ісламу (суніти та шиїти).

[7] Асиміляція (від лат. assimilatio — уподібнення) — процес, у ході якого етнічна, расова, соціальна, конфесійна чи інша меншість сприймає цінності, норми поведінки, культуру більшості тощо. Термін широко застосовується в етнографії, етнології, етно-психології, соціології, культурології, соціальній психології та іншіх соціогуманітарних дисциплінах.

[8] Двомо́вність (білінгві́зм) — реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, — двомовна (білінгв), а сукупність відповідних умінь — двомовність (білінгвізм).