Поняття еміграції. Добровільна і вимушена еміграція. Депортація.

Емігра́ція (лат. emigratio — «виселення», «переселення») — вимушена чи добровільна зміна місця проживання людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни, де вони народилися і виросли в інші країни глобального суспільства[1] з економічних, політичних або релігійних причин.

«Еміграція» — виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов'язково передбачає перетинання державного кордону.[2] Саме́ поняття еміграції виникає зі встановленням та розвитком держави. Еміграція здійснюється з метою постійного — довготривалого або тимчасового — проживання в іншій країні та часто з відповідною зміною правового статусу, чим і відрізняється від цільових та туристичних поїздок, робочих відряджень за кордон тощо. У той же час еміграція не завжди пов'язана або тягне за собою натуралізацію[3], тобто зміну громадянства або підданства.

Еміграція може бути і добровільною, і вимушеною, але здійснення усіх процедур з виїзду (еміграції) із країни відбувається особою, яка виїжджає з країни, добровільно. Примусове (нерідко насильницьке) переселення чи виселення особи/осіб, здійснене представниками державних органів країни, звідки відбувається переселення, називають депортацією[4]. Масову кампанію депортації й геноциду французських й франко-акадських поселенців було проведена британцями при офіційній підтримці влади на території сучасної Канади. Депортація й геноцид торкнулися франкомовних жителів колишніх французьких територій (Акадія й Нова Шотландія) в Атлантичній Канаді, що перейшли під юрисдикцію Великобританії. Усього з 1755 по 1763 за наказом британського губернатора Чарльза Лоренса було депортовано понад 10 000 осіб, більше половини з яких загинуло в трюмах кораблів, що перевозили їх до в'язниць тих британських колоній у Північній Америці, які згодом створили США, і на Фолклендські острови. Спочатку кампанію було прозвано «Великий переполох». Термін «депортація» став застосовуватися пізніше.

Депортації народів широко застосовувались в СРСР, будучи своєрідним інструментом радянської демографічної й національної політики. Насильному переселенню у віддалені райони СРСР піддавалися як окремі особи, так і цілі народи, визнані офіційною владою соціально небезпечними. Почавшись у 1920-х роках з виселення терських козаків, депортації досягли максимуму в першій половині 1930-х років, коли в Сибір та на крайній Північ було депортовано мільйони селян з України, Білорусії, південних областей Росії.

З початком Другої світової війни у 1939–1940 роках примусового виселеня зазнало населення Західної України, Західної Білорусії та Прибалтики. У воєнні 1941–1944 роки у віддалені райони Сибіру були депортовані німці, а також представники народів, країни яких входили в гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, фіни).

Із відвоюванням Червоною армією території СРСР протягом 1944 року, за звинуваченням у колабораціонізмі з рідних земель було насильно виселено кримських татар, калмиків, інгушів, чеченців, карачаєвців, балкарців, ногайців, турок-месхетинців, понтійських греків. У серпні-вересні 1945 року депортації піддалися китайці, що перебували там, японці й російські емігранти.

Реабілітація депортованих народів в СРСР почалася з 1957-58 років, остаточно ж обмеження були скасовані 14 листопада 1989 року Декларацією Верховної Ради СРСР.

Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якого він є й жодному громадянинові не може бути заборонений в'їзд на територію своєї держави.

Відповідно до статті 7 Римського статуту міжнародного карного суду від 17 липня 1998 року «депортація або насильницьке переміщення населення» відноситься до числа злочинів проти людяності й тягнуть за собою міжнародну кримінальну відповідальність.