Іс­торія розвитку астрономії

Певні астрономічні знання потрібні були людям від початку становлення цивілізації. Пастухам для того, щоб орієнтуватися у безкрайніх степах, визначати бодай при­близно час, коли можна переганяти стада і отари з рівнин у передгір’я і восени назад. Хліборобам – щоб знати, ко­ли надходить пора сівби та інших рільничих робіт.

Стосувалося це також мешканців Давнього Єгипту, які заселяли береги ріки Ніл п’ять–сім тисяч років тому. Уна­слідок випадання у верхів’ї Нілу дощів вода цієї могут­ньої ріки щороку виходила з берегів, перетворюючи велику площу в озеро (в околицях теперішнього Каїра вода пі­діймалася на 8 м). І траплялося це 4000 років до н. е. через сім днів після першої появи на ранковому небі зорі Сіріус. Однак, не знаючи причини, що призводила до розливу ріки, давні астрономи (це були жреці) за спостере­женнями зоряного неба могли попереджувати населення країни про момент настання повені.

Потрібною була астрономія і мореплавцям, хоча дуже тривалий час вони намагалися плавати так, щоб не втра­чати з очей берега.

На світанку цивілізації в людей виникла потреба ви­мірювати час, мати певні методи його обліку. Так вини­кали календарі з добами, місяцями і роками. Ці одиниці лічби часу дала людям природа, бо ж тут було викори­стано зміни дня й ночі, фаз Місяця і пір року.

Певну роль у розвитку астрономії зіграла астрологія – псевдонаука, яка за положенням світил на небі, зокрема планет, намагалася прогнозувати долю окремої людини чи цілої держави в майбутньому. Колись життя людей бу­ло переповнене війнами, стихійними лихами, спустошливи­ми пошестями, гинули сотні тисяч людей. Чому ж одного року в країні був мир і достаток, іншого – засуха, не­врожай, голод і війна з сусідами? Відповідь на це питання, як здавалося давнім людям, можна було знайти на небі. Вона нібито залежить від того, де перебуває та чи інша планета. Не дивно, що ці світила майже у всіх народів мали імена богів; їх вважали „тлумачами” волі богів людям.

Для віщування долі певної людини астролог повинен був визначити, в якому сузір’ї була та чи інша планета в день народження цієї людини. Для цього потрібно було мати теорію, яка б давала змогу обчислювати положення планет серед зір на десятки років наперед або назад. Тому втой час, коли інші природничі науки тільки зароджувалися, астрономи, завдяки працям давньогрецького вченого Гіппарха (II ст. до н. є.) і александрійського астронома Птолемея (II ст. н. є.), ці завдання вже могли розв’язувати. Зауважимо, що таку теорію розроблено, виходячи з фальшивих уявлень про те, нібито Земля перебуває неру­хомо в центрі світу. Так проявляється відносність руху.

Уже Гіппарх дійшов висновку, що в світі зір відбува­ються певні зміни. І щоб полегшити наступним поколінням астрономів їх виявлення, він увів поняття зоряних вели­чин: найяскравіші зорі назвав зорями першої величини, найслабкіші – шостої. Списки зір (зоряні каталоги), складені Гіппархом, Птолемеєм, а згодом і арабськими астрономами, зіграли важ­ливу роль у подальшому розвитку уявлень про особливості будови нашої зоряної системи – Галактики.

Справді революційною була публікація у 1543 р. праці видатного польського астронома Миколи Коперника (1473–1543), в якій він виклав свою геліоцентричну модель світу. Невдовзі Йоганн Кеплер (1571–1630), опрацювавши двадцятирічні спосте­реження датського астронома Тіхо Браге (1546–1601), сформулював три закони руху планет. Завдяки працям Ісаака Ньютона (1643–1727) розпочався розвиток небес­ної механіки, була створена теорія руху великих планет, а в 1846 р. на підставі математичних розрахунків фран­цузького астронома Урбена Левер’є (1811–1877) було відкрито планету Нептун.

Від часів італійського вченого Галілео Галілея (1564– 1642), який першим сконструював телескоп-рефрактор і за його допомогою виявив супутники Юпітера, гори на Місяці, фази Венери, розклав Молочний Шлях на окремі зорі.

За світилами спостерігають за допомогою телескопів, по­тужність яких щоразу зростає. Проте головним об’єктом вивчення була Сонячна система. Початок досліджень Га­лактики поклали праці англійського астронома Вільяма Гершеля (1738–1822).

У 1924 р. американський астроном Едвін Хаббл (1889– 1953) довів, що так звані еліптичні та спіральні туманно­сті насправді є позагалактичними об’єктами, такими ж, як і наша Галактика, зоряними системами, перший їх класи­фікував. У 1929 р. він визначив, що цей світ галактик роз­ширюється. З 1963 р. відомо, що в галактичному світі є потужні джерела радіовипромінювання – квазари. А з початку 80-х років ХХ ст. розробляють теорію роздування Все­світу на ранніх стадіях його розвитку.

Найслабшим місцем дотепер є проблема формування галактик, зір і планет. У свій час німецький філософ Іммануїл Кант (1724–1804) висловився досить оптимістич­но: „Дайте мені матерію, і я збудую світ”. У 1902 р. анг­лійський астроном Джеймс Джінс (1877–1946) розробив критерій гравітаційної нестійкості, згідно з яким, про­тяжні газово-пилові комплекси при певних співвідношеннях температури і густини в них розпадаються на окремі уламки, з яких у процесі гравітаційного стискування фор­муються зорі (або у випадку первісної речовини у Всесвіті – галактики). Тут, однак, є певні труднощі. Зокрема, при обговоренні питання про походження Сонячної систе­ми поряд з уявленням про формування Сонця і планет з єдиного уламка газово-пилової туманності існує гіпотеза про їхнє походження з речовини, що залишилася тут після спалаху зорі.