ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ 5 страница

У районах з античною спадщиною землю орали легким
безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником.
Ріллю розпушували граблями і бороною, траву косили ко-
сами, а врожай жали серпами. Молотили ціпами або за до-
помогою худоби, що копитами вибивала зерно з снопів чи
тягла спеціальний каток або молотильну дошку. Для різних
робіт застосовували лопату, сокиру, ніж.

Серед сільськогосподарських культур перше місце на-
лежало різновиду пшениці — полбі. Друге місце за пло-
щею і значенням займала пшениця: тверда яра, завезена зі

Сходу, і м'яка, як озима, так і яра, яку здавна сіяли в Серед-
земномор'ї. Жито, що спочатку вважалося бур'яном, протя-
гом V—Х ст. стало самостійним озимим злаком і поши-
рилося з південного сходу на північний захід Європи. По-
всюдно сіяли просо — найдавнішу злакову культуру. Ячмінь
і овес переважали на схід від річки Рейн. Врожайність була
низькою: сам-два, сам-три.

З технічних культур вирощували льон, коноплю, з бобо-
вих — боби, горох (з VIII ст.), сочевицю (з Х ст.). У VIII ст.
після завоювання арабами Іспанії європейці познайомили-
ся з рисом.

Господарські документи, зокрема франкський "Капіту-
лярій про вілли" (VIII ст.), німецький "Взірці опису цер-
ковних і королівських земель" (IX ст.), нараховують майже
100 садових й городніх культур різних сортів: яблуні, груші,
вишні, сливи, горіхи, шовковиця, айва, персики, каштани,
горобина, кизил, виноград, аґрус, ріпа, редька, хрін, огірки,
дині, гарбузи, квасоля тощо. Культивували лікарські рос-
лини, квіти. З Центральної та Південної Європи виноград
поширився до Одеру. Сади та городи мали присадибний
характер. Тваринництво втратило першорядну роль. Воно
було екстенсивним, худоба паслася на пасовиськах, пусти-
рях, в лісах, на полях після збирання врожаю, часто без па-
стухів. Розводили велику рогату худобу, волів як тяглову
силу. Кількісно переважали дрібні тварини: свині, кози, кури,
качки, фазани. Окремою галуззю стало конярство. Коней
розводили для верхової їзди, а з Х ст. із запозиченням зі
Сходу хомута — для землеробських робіт і перевезення
вантажів.

Важлива роль у забезпеченні прожиткового мінімуму
населення належала сільським промислам: полюванню, ри-
бальству. Полювання було також формою розваги феодалів.

У XI—XV ст. сільське господарство повільно прогресу-
вало у зв'язку з освоєнням нових земель, удосконаленням
знарядь праці та системи рільництва, підвищенням вироб-
ничого досвіду селян. Це зумовлювалося завершенням про-

цесу феодалізації, зростанням міст, що стали постійним
ринком збуту продуктів харчування та сировини, розвит-
ком товарного виробництва. Важливе значення мало по-
ліпшення демографічної ситуації у XI—XIII ст.

Освоювалися нові землі. Населення мешкало в селищах,
де природна родючість грунту за тодішнім рівнем агро-
культури забезпечувала прожитковий мінімум. На обжи-
тих територіях землі не вистачало, тоді як частина земель
не використовувалася. Агротехнічний розвиток зробив мож-
ливою їх колонізацію, хронологічні межі якої в Західній
Європі охоплювали другу половину XII — першу половину
XIV ст., в Центральній та Східній Європі — XII—XVII ст.

Розширювалися культивовані землі, збільшувалися двори
в обжитих поселеннях. Утворювалися поодинокі подвір'я
та хутори у важкодоступних місцях. Освоювалися необ-
житі землі і виникали нові поселення. Під час освоєння
земель вирубувалися ліси, проводилися осушувальні та іри-
гаційні роботи, будувалися дамби. Ініціаторами колонізації
були окремі селяни, громади, світські та духовні феодали,
королі. У ролі агентів з заселення необжитих земель ви-
ступали монастирі, частіше — спеціальні підрядники-лока-
тори. В Італії, Нідерландах велика роль у освоєнні земель
належала містам. Землевласник укладав договір з локато-
ром, який зобов'язувався знайти поселенців-госпітів, а за
свої послуги отримував у два-три рази більший наділ, ста-
вав старостою або суддею, будував млин, корчму тощо. В
цілому площа освоєних земель зросла у Франції на 15, в
окремих районах Англії — на 25—50 %, були освоєні всі
родючі землі заельбської Німеччини. У Польщі орні землі
в XIV ст. становили 25 % всієї території, тоді як у XI ст.—
16 %. Наприкінці XIII ст. завершилася слов'янська коло-
нізація басейнів Верхньої Волги і Оки, у XIV—XV ст. —
основних районів Заонежжя, Подвіння, Помор'я, була окуль-
турена земля Північно-Західної і Північно-Східної Русі.

Успіхи колонізації тісно пов'язувалися з досягненнями
в агротехніці. Повсюдно утвердилася трипільна система

рільництва, що порівняно з двопіллям збільшувала ріллю,
розширювала види культур у сівозмінах (озимі, ярі, пари),
при тих самих витратах давала змогу отримувати у півто-
ра раза більше продукції, зберігала врожай при стихійних
лихах, оскільки строки його садіння і збирання були різні,
розподіляла сільськогосподарські роботи більш рівномірно
протягом року. На менш родючих землях зберігалося дво-
пілля, у лісових районах — підсічна і перелогова системи.
З кінця XVI ст. виникли складні сівозміни. Після парів
сіяли кормові культури (буряк, вику), парове поле засівали
травами і використовували як пасовиська. Інколи взагалі
відмовлялися від парів, засіваючи поле кормовими, бобови-
ми культурами. Землю підживлювали гноєм, мергелем
(суміш вапняку, глини, піску), попелом, компостом, торфом,
за рахунок випасання худоби. Англійські агрономи ради-
ли залишати солому і спалювати або приорювати її. Інко-
ли використовували зелені добрива (люпин), котрі заорю-
вали перед посівом зернових. Встановлювалися норми ви-
везення гною, що став предметом купівлі-продажу. До при-
мусівселян входили вивезення мергелю на поля, збирання
гною на вулицях. Особливо цінувався послід птиці та овець.

Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряд-
дям став плуг, конструктивними деталями якого були
відвальна дошка, за допомогою якої розсувався і змішував-
ся грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо
кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували
для розорювання цілини та в доменіальному господарстві.
Легкий плуг без коліс — на наділах селян, ним також дро-
били землю. У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився лег-
кий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поши-
рилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і
конструктивнішою порівняно з плугом. Тягловою силою
залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впря-
гали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі викори-
стовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох
подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав на-

зву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною
тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотирира-
лову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після
оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною,
в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами,
катком. Урожай до XIV ст. продовжували збирати серпа-
ми, з XV ст. бобові, овес, ячмінь — косами. Почали будувати
криті токи і переносити молотьбу на зиму. Зерно віяли на
вітрі, м'якушем годували худобу. Для помолу зерна з XI
ст. поширилися нижньобійні водяні млини, з XIV ст. —
верхньобійні, а з XIII ст. — вітряки, запозичені зі Сходу.

Переважало зернове господарство. Полбу витіснила
пшениця, яка переважала у Франції, Італії, Англії. У Німеч-
чині, Росії на першому місці було жито. Широкого поши-
рення набули ячмінь, овес, що йшли на пиво, хліб, фураж.
Менше сіяли проса. Збільшилися посіви бобових (боби, го-
рох, квасоля, сочевиця, вика), що перемістилися з городів на
поля і використовувалися як продукт харчування та фу-
раж. З XV ст. у Західній- Європі вирощують гречку, а рис,
крім Іспанії та Сицилії, — в Італії. Новими культурами
для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх зале-
жала від сорту та району вирощування. В агрономічній літе-
ратурі нормальними вважалися врожаї для пшениці — сам-
п'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — сам-
чотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній
врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих долинах —
сам-шість, сам-вісім.

Зростання промисловості зумовило розширення посівів
технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, ма-
рени, шафрану, синильника, вайди.

Садівництво, городництво, виноградарство характеризу-
валися більш високим рівнем агротехніки порівняно з
рільництвом. У приміських районах вони набули промис-
лового значення. Сади та городи, які переважно належали
королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних
ділянок. У південних районах садово-городнє господарство

велося на іригаційних землях. З'явилися нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукро-
ва тростина, спаржа, артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне зна-
чення після рільництва, а в XIV—XV ст. у районах з не-
сприятливими умовами для вирощування зернових набуло
першорядного значення. Збільшилося поголів'я худоби,
співвідношення між великою і дрібною становило приблизно
1:5. У доменіальному господарстві переважала велика
рогата худоба, в селянських господарствах через нестачу
кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худобу перево-
дили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тва-
ринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове. Для
того щоб розширити кормову базу, з XIV ст. під пасовища
відводили луки, які обгороджували, засівали травами, вису-
шували, дренажували. Велася селекційна робота.

Серед промислів важливого значення набуло розведен-
ня риби. Практикувалася багаторівнева система ставків.
Удосконалювалися пристрої для скидання води.

З XIII ст. у сільському господарстві зароджувалася спе-
ціалізація окремих регіонів, країн, областей. На півночі
Франції панувало рільництво, на півдні переважала по-
лікультура: зернове господарство поєднувалося з виногра-
дарством, садівництвом, розведенням маслин, тваринницт-
вом. У північно-східній Англії основою господарства було
землеробство, в північно-західній домінуючим стало вівчар-
ство. В середині XIV ст. кількість овець досягала 12 млн.
У Нідерландах розвивалося експортне стійлове м'ясо-мо-
лочне скотарство, вівчарство. Італія, Іспанія стали района-
ми садово-городніх господарств, виноградарства, вирощуван-
ня маслин.

У сільському виробництві в V—VIII ст. панівна роль
належала індивідуальним господарствам у межах грома-
ди-марки. У період зрілого феодального господарства зрос-
ло значення сеньйорії. Однак вона не стала великим ви-
робником, оскільки грунтувалася на дрібному селянському

господарстві. Доменіальне господарство не тільки виробляло
продукцію, а й присвоювало значну частину праці селян.
Починаючи з XI ст. більш інтенсивно протягом XIV—
XV ст. зростало значення селянських господарств. Домені-
альне господарство зберегло свою роль у тваринництві, лісо-
вих промислах, вирощуванні технічних культур, городни-
цтві, орієнтованих на ринок. Для землекористування харак-
терними були черезсмужжя панських і селянських земель
і єдині для всіх примусові сівозміни, асортимент культур,
строків посіву та збирання врожаю. У Південній Франції,
Середній і Північній Італії, Іспанії селяни користувалися
компактними ділянками, що обгороджувалися або обкла-
далися кам'яними стінами від худоби. У заельбській Німеч-
чині, Чехії, Польщі з переходом на німецьке право запро-
ваджувався лановий порядок, коли орні землі, раніше роз-
кидані хаотично, зводилися в компактні поля, а селяни отри-
мували лан землі (16,8 га). У районах з переважним роз-
витком тваринництва більше значення мали луки і па-
совища.

У період генезису феодального господарства внаслідок
недостатнього розвитку товарно-грошових відносин сільське
господарство мало натуральний характер. З IX ст. спочат-
ку в районах Середземномор'я, а далі в усій Європі сільське
господарство ставало товарним. У XI—XIII ст. більшу час-
тину сільськогосподарської продукції продавали феодали.
Це була продукція переважно селянських господарств, що
надходила до господарсько-адміністративних центрів сеньй-
орій як натуральна рента. В XIV—XV ст. селяни почали
активно торгувати продукцією власного господарства.

Господарське піднесення зумовило появу агрономічної
літератури. Ще в Х ст. у Візантії була укладена енциклопе-
дія "Геопоніка". Вона давала рекомендації щодо всього
циклу сільськогосподарських робіт, вирощування окремих
культур. У XIII — на початку XIV ст. література пропагу-
вала раціональні методи господарювання, але була відома
лише феодалам.

В цілому загальний рівень розвитку агрокультури і
сільськогосподарської техніки зростав повільно. Прогрес не
охопив усіх районів Європи. Зберігалися первісні системи
рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни,
удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні
землі при посівах ярих — раз на три роки. Селянські на-
діли практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з
коренем, а лише зсапували верхівки. Не вистачало кормів, і,
як наслідок, у селянських господарствах бракувало худо-
би. Руйнівний вплив мали війни.

1.3. Середньовічне місто, розвиток ремесла

Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку про-
йшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно
відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії
панувало натуральне господарство. Виробники в основно-
му задовольняли власні потреби та потреби свого феодала.
Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремес-
ла та сільського господарства. Останньому належала провід-
на роль.

Досягнення промислового виробництва практично не
були успадковані "варварськими" народами. Виготовлен-
ня зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному вироб-
ництві мало допоміжне значення. Поступово сформувала-
ся домашня промисловість — систематичне виробництво
певними групами сільського населення товарів на замов-
лення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності
належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'яви-
лися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали
земельні наділи, за які платили феодалу чинш або викону-
вали певні повинності. Однак основним засобом існування
для них залишалась реміснича діяльність.

Відомі три організаційно-виробничі центри селянського
ремесла: замок сеньйора, село, господарства окремих селян,
у яких виготовлялася більша частина продукції. Ремісників-

професіоналів було небагато, а тому левову частку промис-
лових товарів залежні селяни продукували для себе і своїх
сеньйорів. Внаслідок аграризації та натуралізації еконо-
міки європейські міста занепали. Вони залишилися адміні-
стративними, політичними та культурними центрами. У VIII
—Х ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався
період урбанізації — відродження античних міст (Рим, Неа-
поль, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових
міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання їхньо-
го господарського значення. Головною причиною цього було
економічне піднесення, що призвело до занепаду натураль-
но-господарських форм виробництва. Сеньйоріальне ремес-
ло вичерпало себе і феодальне помістя не могло розв'язати
свої промислові проблеми.

Успіхи сільського господарства зробили можливим існу-
вання частини населення, яке могло не займатися сільсько-
господарським виробництвом. Ремісники переводилися на
оброк. Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг
у торгових містечках біля стін замків і монастирів. Посту-
пово ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відок-
ремлення ремесла від сільського господарства, розвиток
товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів
ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню
їх сприяли хрестові походи, які активізували розвиток захід-
ноєвропейської торгівлі.

Крім старих римських центрів, середньовічні торгово-
промислові міста перебували під владою феодалів, які були
зацікавлені у їхньому виникненні на своїх землях, через те
що мита і податки з них приносили немалі прибутки. Сис-
тема феодальної земельної власності міцно прив'язувала
торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста
певною мірою повторювали структуру феодального помістя.
Значну частину площі міста займав замок з господарськи-
ми і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував
у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і

слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як
правило, належала церкві. Багато міських жителів працю-
вали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські
ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. В дещо
кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від по-
винностей.

Феодали мали певні обов'язки. Вони повинні були за-
хищати місто, його жителів від посягань інших сеньйорів
або зовнішніх ворогів. У Х ст. це було нелегко. Набіги нор-
манів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише
добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У
XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає і феода-
ли втрачають своє значення як захисники міст. Це призве-
ло до надзвичайного загострення протиріч між міщанами і
феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися наприкінці
XI—XIII ст. в ході так званих комунальних революцій,
внаслідок яких міста добилися незалежності та самовряду-
вання. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які
мали власні управління (виборний муніципалітет на чолі з
мером), суд, фінанси, військове ополчення. Виникли міське
і ринкове право. Всі повноправні міщани були вільними,
користувалися майновими і політичними правами. Міста
мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької
власності, встановлювалися ярмаркові правила.

Західноєвропейські міста були невеликими за розміром
та населенням, оточені високими мурами, валами, ровами,
наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі зна-
ходилася ратуша — адміністративний осередок. Тут про-
ходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а та-
кож публічні страти злочинців. Від центральної площі на
всі сторони розходилися головні дороги. Місто не мало ка-
налізаційних споруд, нечистоти виливали прямо на вулиці.
Все це призводило до спалахів епідемій чуми, холери, які
часто спустошували міста. Набагато більше мешканців жило
за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого
нападу населення рятувалося за фортечними мурами і ра-

зом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісни-
ки, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, апте-
карі, друкарі).

Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеч-
чини в XI—XII ст. досягли значного розквіту. Збільши-
лась чисельність міського населення, розвивалися ремесла
і торгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних
тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і
торгівлі. Збагачувалося купецтво.

Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформу-
вав цеховий лад у містах. Ремісничі об'єднання зростали в
запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху
виробнича, але важливе значення вони мали у військовій,
оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише
за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравець-
кий, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень пев-
ного профілю, які розташовувалися по всьому місту. Час і
від часу члени цеху збиралися в церкві або ратуші, вирішуй
ючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій ста-
тут. Документ узаконював, регламентував не тільки вироб-
ничі, духовні, а й моральні засади життя ремісничого ко-
лективу.

Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку обо-
ронного муру або вежі. Разом з купцями та іншими стана-
ми ремісники демократично управляли містом. Адмініст-
рація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі
селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили
за фортечними мурами надійний притулок. Ті з них, хто
пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними
жителями міста. Герцоги часто робили спроби повернути
своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно.
Міста успішно протистояли таким авантюрам феодалів,
ревно зберігаючи свої права і вольності.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини.
Майстри пригнічували підмайстрів, ремісників. Для того
щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба

було пройти стаж учнівства (3 — 7 років), скласти склад-
ний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували поза-
цехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб
уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво
продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція
повинна була мати певні параметри. Для запобігання кон-
куренції інших міст треба було заповнити міський ринок
доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризь-
ких пекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа.

Цехова регламентація була економічно раціональною в
XIII—XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку
міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної про-
дукції, але згодом почала стримувати піднесення продук-
тивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробницт-
во, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний
прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що
призвело до застою в розвитку науки і техніки.

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст.
Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних реміс-
ничих спеціальностей. В інших містах Франції та Німеч-
чини їх було значно менше.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними
економічними районами і не залежали від ввезення сиро-
вини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається
процес обміну між окремими районами. В кожній країні
поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина,
олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього об-
міну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому спри-
яли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони
носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них
продавались певні групи товарів — худоба, зерно, коні, ви-
роби ремісників тощо. Кількість ярмарків на рік в тому чи
іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на
певні товари. Багато з таких ярмарок переросли місцеві
масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так, уже

в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції)
відбувалися 6 разів на рік. Сюди приїжджали купці з
Північної і Центральної Франції, Італії. На початку XII ст.
вони перетворилися на важливі пункти європейської міжна-
родної торгівлі.

У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV
—XV ст. Наприкінці XIII ст. тут нараховувалось більше
3500 міст, в яких проживала п'ята частина всього населен-
ня. В основному це були малі містечка до тисячі жителів,
які об'єднували селянські округи в радіусі 10—ЗО км. Були
в Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис.
чоловік. Через ці міста проходили торгові шляхи між
Південною і Північною Європою.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об'єдну-
ватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають
Швабський і Рейнський союзи міст.

З середини V і до другої половини IX ст. візантійські
міста, так само як і західноєвропейські, переживали зане-
пад. Набіги слов'ян, болгар, арабів значно поглибили труд-
нощі перехідного періоду від античності до Середньовіччя.
Однак міста не зникли.

З другої половини IX ст. розпочалося економічне підне-
сення візантійських міст. Цьому сприяла зростаюча потре-
ба в предметах розкоші не тільки серед місцевої, а й серед
романс-германської та слов'янської знаті. Візантія зали-
шалася чи не єдиним постачальником цих товарів для всієї
Європи.

У зміцненні та розвитку міст були зацікавлені імпера-
тори, їхня політика була спрямована на отримання подат-
кових платежів з торгівлі та ремесла, які дуже часто стано-
вили єдину статтю доходів центральної влади, визначали
силу і могутність Візантії. Ця політика знаходила підтримку
серед місцевої знаті, яка значну частку своїх прибутків отри-
мувала з державної скарбниці.

Піднесення міст збіглося з сприятливими внутрішніми
і зовнішніми умовами: припинилися місцеві смути, набіги

слов'ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою
перепоною для успішного розвитку морської торгівлі зали-
шалося арабське піратство.

Найбільшими містами Візантійської імперії були Кон-
стантинополь і Фесалоніки. В Х ст. ремесло і торгівля в
цих містах переживали бурхливе піднесення. Особлива роль
в економічному житті тогочасного світу належала Констан-
тинополю. Він був не тільки столицею Візантійської імперії,
а й ремісничим, торговим і фінансовим центром тогочас-
ної цивілізації. Завдяки своєму сприятливому місцерозта-
шуванню на перехресті найважливіших торгових морських
і сухопутних шляхів Константинополь міцно утримував
лідерство у міжнародній торгівлі. Сюди приїжджали купці
з віддалених країн Сходу і Заходу, придунайських країн,
Балканського півострова, Північної Африки і Русі. В містах
та їхніх околицях розташовувалися цілі колонії іноземних
купців: італійців, арабів, євреїв, сирійців, русинів і багатьох
інших.

Якщо в Західній Європі більшість майстерень перебува-
ла у приватній власності вільних ремісників, то в Констан-
тинополі були також державні майстерні: монетний двір,
зброярні, майстерні з виготовлення предметів розкоші, до-
рогих тканин тощо. Вироби константинопольських майстрів
славились далеко за межами Візантії. Ремісники самі ви-
готовляли і продавали свої вироби.

Головним виробником у візантійському місті залишав-
ся дрібний самостійний ремісник, який мав невелику май-
стерню, що одночасно слугувала крамницею для продажу
виготовлених у ній товарів. Він працював з 2—3 помічни-
ками. У великих державних, церковних і феодальних май-
стернях працювало багато ремісників. У них, як правило,
існував поділ праці. Державні майстерні виробляли про-
дукцію не на ринок, а на потреби імператорського двору та
армії.

Значна частина візантійських ремісників і купців була
об'єднана у корпорації. Поза корпораціями залишалися

майстри, що були не в змозі придбати майстерні й змушені
були працювати просто на вулиці. Корпорації беруть свій
початок з пізньоримських часів, але в епоху Середньовіччя
вони зазнали значних змін. У Х ст., з піднесенням еконо-
мічного життя, вступ до них був значно обмежений. На
відміну від цехів у Західній Європі корпорації скоріше за-
хищали інтереси не ремісників, а держави. Керівники цих
організацій не вибирались, а призначались державними
посадовими особами.

Корпорації перебували під пильним контролем держа-
ви. Регламентувалася навіть господарська діяльність. Ре-
місник чи купець могли займатися лише одним видом ви-
робництва чи торгівлі. Ціни на хліб, рибу і м'ясо були суво-
ро фіксовані, заборонялося створювати запаси товарів з ме-
тою спекуляції. Обмежувалась діяльність іноземних купців,
їм дозволялося зупинятися в спеціально відведених місцях
не більше ніж 3 міс. Контроль держави за виробництвом і
торгівлею гальмував їхній розвиток.

Значних втрат візантійське ремесло і торгівля зазнали
під час хрестових походів. Було зруйновано і пограбовано
багато міст, а після взяття хрестоносцями в 1204 p. Констан-
тинополя економічне життя в ньому занепало. Візантій-
ські феодали заохочували італійських купців до завезення
товарів з Європи і вивезення сільськогосподарської про-
дукції зі своїх маєтків. Це підірвало економічну могутність
Візантії, було однією з причин загибелі Візантійської імперії.

У XIV—XV ст. в Європі виникла нова, вища форма ви-
робництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам
прийшли більш організовані великі робітничі майстерні.
Хоча там все виконувалося вручну (мануфактура — ла-
тинського походження, означає ручна праця), але у процесі
виробництва було застосовано поділ праці. Якщо кустар
сам виконує всі операції з виготовлення товару, то у ману-
фактурі над цим самим завданням працюють десятки ро-
бітників. Поділ праці у виробництві дав змогу значно збіль-
шити випуск товарів, поліпшилася їхня якість. Головною

фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші тек-
стильні мануфактури відомі у містах Північної Італії та
Нідерландів. Усі операції з виготовлення суконних тканин
(очищення, прядіння, ткацтво, фарбування вовни) ви-
конувалися в майстернях або вдома. Такими були так звані
розсіяні капіталістичні мануфактури, їхні власники, заку-
пивши сировину, віддавали її найманим робітникам. Гото-
ву продукцію вигідно продавали на світових ринках.