ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ 4 страница

Надання землі для прожиття зросло після об'єднання в
IX ст. англо-саксонських королівств у єдину державу і ре-
форм короля Альфреда на зразок реформ Карла Мартел-
ла. Королівська влада дарувала феодалам і монастирям
імунітет, насамперед судовий. Прекарні відносини не по-
ширилися. Розвивався інститут комендації. Великим зем-
левласником стала католицька церква, володіння якої з'я-
вилися в англії наприкінці VI—VII ст. Процес феодалі-
зації уповільнювали збереження рабства до XI ст. і датські
завоювання, оскільки скандинавські поселенці зберігали
особисту свободу і громадське зевлеволодіння.

Завершення процесу феодалізації господарств в Англії
пов'язане з нормандським завоюванням у середині XI ст.
Це була експансія більш розвиненого французького феода-

лізму. Як наслідок, права короля декларувалися на всі землі,
вони надавалися на правах ленів, тоді ж склалися васальні
відносини та ієрархія власності. Відбулася уніфікація со-
ціального складу селян на дві головні групи — повнонаділь-
них вілланів і малоземельних коттерів. Матеріали першо-
го (1085—1086 pp.) перепису населення і землеволодінь в
історії Англії та усієї Європи, які отримали назву "Книги
Страшного суду", юридичне зафіксували панування феодаль-
них відносин у англійському суспільстві.

Повільнішим і своєріднішим порівняно з Західною Євро-
пою було встановлення феодального господарства у Візантії,
де зберігалася відносно міцна централізована влада. З завою-
ванням слов'янами Балканського півострова (VII—VIII ст.)
утвердилася селянська громада. Особливістю аграрного ладу
було співіснування приватної, генетичне пов'язаної з пізньо-
римською державної та громадської власності. Це усклад-
нювало процес формування великої феодальної земельної
власності, що інтенсивно відбувався в IX—XI ст. Держава
контролювала й розвиток. Умовна власність не набула особ-
ливого поширення. Залежність селян формувалася на грунті
приватноправового домовлення (продаж, дарування, патро-
нат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів, держав-
них дарувань земель разом з селянами. Земельна рента
як форма приватновласницького гноблення селян поєд-
нувалася з експлуатацією їх державою через податкову
систему.

У Північній Європі феодальні відносини склалися на
основі розпаду громадсько-родового ладу. Цей процес від-
бувався повільно і завершився у XII—XIII ст. Причиною
цього було збереження великої патріархальної сім'ї як со-
ціальної та господарської основи скандинавського суспіль-
ства. Інститут алоду не сформувався. Одаль — земля, на
якій вели господарство члени великої сім'ї, був спадковий
і не відчужувався. Важливим чинником господарської
перебудови у Х—XI ст. стали королівські дарування служ-
бовим особам права стягувати з певної території частини

доходів для прожиття. Сформувалася система підпорядкова-
них королеві тимчасових державних ленів, які відрізнялися
від західноєвропейських бенефіція та феода. Сеньйорія не
склалася. Власники ленів не мали імунітетних привілеїв і
здійснювали лише адміністративні функції від імені короля.
Селяни не підпорядковувалися приватній владі, залишалися
особисто вільними, зберігали право одаля на свої землі.
Реформи XIII ст. звільнили селян від військової служби в
ополченні та перетворили її на податковий стан. У XII—
XIII ст. набула поширення оренда, але вона не привела до
виникнення типових селянських наділів. Орендарі вважа-
лися особисто вільними, мали право вийти з наділу.

Отже, в V—Х ст. у країнах Європи формувалося фео-
дальне господарство на основі приватної власності феодала
на землю та залежності селян від феодала. Вирішальне зна-
чення мали відчуження алоду, перемога великого землево-
лодіння над дрібним, становлення між землевласниками і
селянами відносин панування і підпорядкування, а всере-
дині пануючої верстви — покровительства і служби. При-
скорили ці перетворення війни, зовнішня експансія, зако-
нодавча та податкова політика держав, санкція нею імуні-
тетної системи та придушення опору селян.

Зрілі феодальні відносини (XI—XV ст.) практично в
усіх країнах Європи мали класичну форму і майже не
відрізнялися. На першому етапі їхнього розвитку (XI—
XIII ст.) панували феодальна земельна власність, що скла-
лася у трьох видах — королівська, світська, духовна. Ієрар-
хічна структура землеволодіння обмежувала права окре-
мого феодала на землю. Існувала власність верховна, сень-
йоріальна і підпорядкована васальна. Лише з часом ленні
володіння стали відчужуватися. Система майорату давала
можливість успадковувати землю старшому синові повністю або дві третини її.

Основними господарськими одиницями стали сеньйорії. Вони були різними за розмірами (від великих на кілька
тисяч наділів до найдрібніших на5—10 наділів).

Сеньйоріально-селянські відносини засновувалися на
надільній системі, що давала змогу селянинові мати само-
стійне господарство, а сеньйорові забезпечувала економіч-
ну реалізацію права власності на землю — земельну ренту.
Селянські наділи (манси у Франції, віргати в Англії, гуфи в
Німеччині) були спадковими, могли відчужуватися всере-
дині сеньйорії, а за згодою сеньйора — поза нею. За струк-
турою це були складні земельні комплекси. Будинок з при-
садибною ділянкою знаходився у селі. Орні наділи розта-
шовувалися посмужно, кожен складався з 3—4 ділянок.
Площа наділів була різною. З розвитком товарно-грошо-
вих відносин нерівність у забезпеченні селян землею зрос-
ла. У Франції розмір манса в середньому становив 4—6 га,
але розрив у земельній забезпеченості був 15 — 20-кратним.
В Англії, за "Книгою Страшного суду" (середина XI ст.),
половина вілланів мала ЗО—60, а наприкінці XVIII ст.—
7—7,5 акра орної землі. У Німеччині на колонізованих зем-
лях на схід від Ельби селяни отримували одну гуфу (в се-
редньому 16,8 га).

Загальні риси сеньйорії найбільш чітко і повно просте-
жуються на прикладі Франції. Сеньйорія розширилася те-
риторіальне, втягуючи у свою сферу колонізовані землі.
Доменіальні володіння збільшувалися за рахунок лісів, луків,
пасовищ, тоді як доменіальна оранка зменшувалася. Пан-
щина або зникла, або не перевищувала кількох тижнів на
рік. Використовували її переважно для сінокосу, як гужо-
ву повинність, часто оплачували харчами, сіном, грішми.
Поширився феодальний найм — примусова праця за пла-
ту, невиконання якої каралося сеньйоріальним судом. Пе-
реважали натуральна і грошова рента, остання становила
від третини до половини селянських доходів. Освоєння но-
вих земель сприяло поширенню так званих нових селян-
ських наділів, що надавалися на 1—9 років за великий
вступний внесок і фіксований чинш вартістю до половини
врожаю. У соціально-правовому відношенні селяни продов-
жували поділятися на тих, що перебували у особисто-спад-

ковіи залежності, та вільних від неї. Останні становили
більшість населення. Найбільше сервів було в провінціях

Центральної Франції (25—50 %).

Як своєрідна форма землекористування зберігалася гро-
мада. Була поширена система відкритих полів, коли після
збирання врожаю селяни перетворювали землі на пасови-
ська. У спільному користуванні були неподільні угіддя (альменда): ліси, луки, річки, озера.

Завершилося феодальне підпорядкування селянства. Хоч
існували певні відмінності в становленні його різних кате-
горій, градація правового статусу зменшилася. Загальною
ознакою селян була особиста, земельна, судово-адміністра-
тивна, військово-політична залежність від власника землі.
Приватна юрисдикція остаточно витіснила державну. Пра-
ва феодалів значно розширилися. Було досягнуто всебічної
регламентації життєдіяльності селян. Контролювалися по-
головний чинш (обов'язок щодо особистості власника), по-
земельні примуси, успадкування майна і відчуження земель-
них ділянок, шлюби селян, постої військ і військові рекві-
зиції, міри маси і об'єму. Власники сеньйорій збирали ек-
страординарний податок — таллю, мали судові права щодо
вищої юрисдикції, змушували селян будувати замки, доро-
ги, платити сервітути — спеціальні внески за користуван-
ня луками, лісами, водними ресурсами, стягували торгові та
дорожні мита. Значного поширення набув баналітет — мо-
нопольне право феодалів на господарські об'єкти для пере-
робки сільськогосподарської продукції. Селяни платили
десятину на користь церкви і державні податки.

В історико-економічній літературі існують протилежні
точки зору щодо статусу селян у Західній Європі на першо-
му етапі (XI—XIII ст.) зрілого Середньовіччя. Тривалий
час панувало твердження, що доменіально-панщинна сис-
тема і серваж як форма особисто-спадкової залежності се-
лян різного походження були загальноєвропейським яви-
щем і свідчили про кріпосний стан селянства. Прихильни-
ки іншої точки зору, грунтуючись на нових дослідженнях

з історії аграрних відносин, вважають, що поняття кріпос-
ний", "кріпосництво" характерні для пізнього Середньовіч-
чя (кінець XV — середина XVII ст.). Вони означали при-
кріплення селян до землі, їхню спадкову залежність від
сеньйора, широке використання панщини, підтримку цих
норм центральною владою, тобто загальнодержавний ста-
тус. У європейських країнах у XI—XIII ст. з розвитком
товарно-грошових відносин доменіально-панщинна систе-
ма стала обмеженою, переважала натуральна та натураль-
но-грошова рента. Поземельний чинш становив 25—ЗО %
селянського врожаю. Переважну частину доходів забезпе-
чували сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася самостійність
селянських господарств, розширилися їхні права. Всі селя-
ни брали участь у майнових і земельних угодах, мали пра-
во успадковувати та продавати майно, примуси їх були фіксо-
вані. Звичайним явищем стало переселення селян у міста
або інші сеньйорії. Оскільки це був період політичної роз-
дробленості, сеньйори практично не могли повертати селян-
утікачів. Лише в Англії, на відміну від інших європейських
країн, сеньйоріальна структура характеризувалася повіль-
ним розпадом доменіально-панщинного господарства.

У XII—XIII ст. підвищився правовий статус, розшири-
лися права селян на володіння землею. Громади й окремі
сім'ї викуповували такі сеньйоріальні обов'язки, як обме-
ження в шлюбі, свободу відчуження й успадкування рухо-
мого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися талля,
розміри військового збору, торгові та дорожні мита, судові
штрафи. Отже, вони звільнялися від особисто-спадкової за-
лежності. Зміцнювалася їхня господарська самостійність.

В Англії наприкінці XI—XII ст. сформувалася універ-
сальна маноріальна система. Було вироблено правовий ста-
тус залежного селянства. Віллани і коттери визнавалися
спадково залежними від лордів і виключалися з сферикоро-
лівської юрисдикції. У документах поняття "віллан", "серв"
стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була пан-
щина з власним інвентарем і тягловою худобою. З 30-х

років XII ст. з'явилася нова тенденція, яка полягала у по-
ширенні системи оренди манорів, комутації (заміни) відро-
біткової ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з
можливістю збільшити прибутки за рахунок продажу то-
варів доменіального господарства відбулася так звана ма-
норіальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала ре-
гулярною, 3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спад-
кова залежність селян. Лорди захопили більшу частину
громадських земель. Однак у середніх і невеликих мано-
рах використовувалися феодальний найм, праця найманих
сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт,
зростання товарних відносин у останній третині XIII ст.
знову призвели до комутації панщини грошовою рентою.

У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості
в XII—XIII ст. Розвивалася сеньйоріальна система з доме-
ніальним господарством і відробітковою рентою. Зросла
роль судово-адміністративної та військово-політичної вла-
ди феодалів. Вирівнювалося становище різних категорій
селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше,
поділялися на тих, що були в особистій залежності спад-
ково, і залежних від сеньйора лише на час користування
наділами землі. Особливістю німецького села була значна
кількість челяді, яка жила на панському дворі, не мала
власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася
перебудова доменіального господарства: комутація пан-
щини, поширення оренди землі за плату, що збігалася з
розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни
звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень
щодо розпорядження землею. Форми залежності селян по-
ділялися між різними сеньйорами, і селяни мали кількох господарів.

З другої половини XII ст. активізувалася експансія на
заельбські слов'янські та пруські землі. За дорученням
власників землі спеціальні локатори вербували селян, які
отримували на колоніальних землях спадково-чиншові на-
діли. Чинш був фіксованим, збирався грішми або в грошо-

во-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився
на постійний земельний податок.

Звільнення селян від примусів особистого характеру,
фіксація ренти, розширення прав на спадкове користуван-
ня землею, зміцнення самостійності селянських господарств
і залучення їх до товарних відносин були властиві Північній
Італії, державам Піренейського півострова.

У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали
ознаки західноєвропейських. Зросли державні дарування
феодалам і церкві земель на умовах повної або службової
власності та імунітетних привілеїв. Доменіальні землі на-
давалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла
типова для Заходу ситуація, коли селянин був зобов'язаний
платити ренту одночасно різним сеньйорам. Однак не скла-
лася ієрархічна структура власності, не було баналітетних
платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу
були властиві маєткам Центральної Європи. У Чехії, Польщі,
Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізації при-
звели до зменшення королівських володінь і швидкого зро-
стання приватних сеньйорій. Приплив іноземних, насампе-
ред німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і
польських землях нових відносин між феодалами і селяна-
ми, які регулювалися правовими нормами, перенесеними з
Німеччини, звідки і походить назва "німецьке право". Ос-
новні положення традиційних "чеського" і "польського"
прав (посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступо-
vbo втратили силу. В Угорщині зросла кількість селян,
.Вільних від особисто-спадкової залежності, які користува-
|їлися фактичною свободою переходу. Зникати примітивні
бдідробітки. Як основні форми ренти утвердилися натураль-
ний і грошовий чинш.

Отже, у XI—XIII ст. в усіх регіонах Європи господарська
структура сеньйорії мала спільні ознаки. Зросли доменіальні
володіння за рахунок лісів, луків, пасовищ, зменшилася
панська оранка. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні

права. Селяни-власники наділів платили натуральну і гро-
шову ренти. Роль сеньйорії у загальній системі феодальної
експлуатації була більшою порівняно з державною юрис-
дикцією.

Протягом XI—XIII ст. в Європі зберігалося нечисленне вільне селянство, яке не належало ні до королівських, ні до
приватних сеньйорій (так звані державні селяни). Ці дрібні
землевласники: вільні люди короля у Франції, фрігольдери
в Англії, "вільні селяни" у Візантії, "імператорські" вільні
у Німеччині самостійно розпоряджалися землею, переселя-
лися з місця на місце, судилися тощо. Проте всі вони були
феодальне залежними через представників королівської
(князівської, імператорської) влади. За користування зем-
лею, відчуження її селяни платили податки та виконували
державні примуси значно менші, ник селяни сеньйорій.

У XIV—XV ст. у різних регіонах відбувся новий аграр-
ний переворот, що змінив господарську структуру феодаль-
них сеньйорій. Зміни були зумовлені сукупністю соціаль-
но-економічних причин. З перших десятиліть XIV ст. до
кінця XV ст. фактично всі країни Європи охопила демо-
графічна криза. Лише під час чуми 1347—1350 pp. загину-
ло 40 % населення Франції, третина в Англії, четверта час-
тина в Німеччині. На 40—60 % зменшилася чисельність
жителів міст в Італії. В середині XV ст. населення Європи
порівняно з серединою XIV ст. зменшилося на третину.
Спустошувалися орні землі, які заростали лісом і перетво-
рювалися на пасовиська. Зникали поселення, зокрема в
Англії — 23 % загальної кількості, в Німеччині — в серед-
ньому 20 %, в Італії — від ^10 до 50 % у різних районах.
Населення мігрувало до міст і приміських зон. Погіршували
становище війни, феодальні усобиці. Обсяг сільськогосподар-
ського виробництва різко зменшився. Загострилися вну-
трішні суперечності феодального маєтку, економічні мож-
ливості якого не задовольняли потреби феодалів і селян.

З розквітом міст і товарного виробництва господарський
розвиток сеньйорій підпорядковувався ринковим відноси-

нам. Потребували грошей хрестові походи. Різко збільши-
лися масові народні рухи проти посилення феодального
гноблення, за фіксацію примусів, збереження громадських
земель.

Шляхи перебудови господарства були різними в кожній
країні. У Франції головними господарськими формами ста-
ли цензива, оренда та найми. Цензива — умовне спадкове
володіння на основі виплати фіксованого грошового цензу
(чиншу) — давала змогу селянам без обмежень з боку сеньйо-
ра продавати, заповідати, закладати землю, давала макси-
мум господарських і правових можливостей. Доменіальні
землі передавалися в оренду на 3 — 9 років, що давало мож-
ливість швидко пристосовуватися до змін економічної кон'-
юнктури. Там, де такі землі зберігалися, їх обробляли най-
мані робітники. На півночі Франції переважала велика
селянська оренда, орієнтована на ринок, на півдні — дрібно-
селянська половинщина. Оренда забезпечувала до 80% до-
ходів сеньйорії. Частка її в загальній експлуатації селян
скоротилася. Зросли негосподарські джерела доходів за
рахунок збільшення загальнодержавних і місцевих податків,
нових привілеїв дворянства. Визначилася тенденція до
формування селянської земельної власності. Заможні се-
ляни скасували цензиви у збіднілих односельців.

В Англії процес сеньйоріальної перебудови відбувався у
кілька етапів. У першій половині XIV ст. комутація пан-
щини охопила дрібні та середні сеньйорії. Наприкінці XIV
— на початку XV ст. внаслідок несприятливих факторів: запустіння земель, нестачі робочих рук та їх дорожнечі після
І чуми почався короткий період "сеньйоріальної реакції", що
І-виявилася у рекомутації панщини і спробах прикріпити
Цївілланів до землі. У XV ст. комутація панщини стала по-
всюдною і остаточно завершилася. Біплани перетворилися
на копільгольдерів — землекористувачів на "строк життя"
за спеціальними документами, копії яких зберігалися в
місцевій церкві, з виплатою незмінної щорічної ренти. Спад-
кових прав на землю, як у Франції, англійські селяни

не домоглися. Домени передавалися цілком або частинами
в оренду переважно комерційного типу. Практикувалися
дрібноселянська термінова половинщина та наймана пра-
ця батраків. Зменшення орних земель сприяло розвитку
тваринництва, насамперед вівчарства, що не вимагало вели-
ких коштів і давало значні прибутки. Лорди, багаті селяни
почали зводити доменіальні землі в одну ділянку і обгоро-
джувати їх. Такі землі виходили з примусової сівозміни,
на них можна було господарювати самостійно. Як і у
Франції, роль манора в експлуатації селян зменшилася, а
значення державно-централізованих податків зросло.

На німецьких землях на захід від Ельби в XIV— першій
половині XV ст. тривало руйнування доменікально-панщин-
ної системи. Селяни за умови сплати ренти розпоряджали-
ся своїми наділами, визначали напрям спеціалізації, торгу-
вали продуктами свого господарства. Значно посилилася
майнова диференціація. Окремі селяни мали 4—7 повно-
надільних господарств. При цьому 40—60 % селян у різних
районах Німеччини були малоземельними або зовсім не
мали наділів.

Поширилися великоселянська оренда і дрібноселянська
половинщина. Власниками грунтів ставали мешканці міст.
У села активно проникав лихварський капітал. З другої
половини XV ст. аграрний розвиток визначала "сеньйорі-
альна реакція". Відновлювалися доменіально-панщинне
господарство і особисто-спадкова залежність селян. Пору-
шувалися права орендарів і традиційних власників наділів,
яких з спадкових землекористувачів переводили в термі-
нові. Зросли сеньйоріальні примуси селян, спроби встано-
вити кріпосний статус деяких з них. Особливо ця тенден-
ція поширилася на схід від Ельби. На цих землях почали
створюватися фільварки — багатогалузеві господарства,
засновані на відробітковій ренті та орієнтовані на ринок.

Своєрідністю аграрних відносин у Центральній і Пів-
нічній Італії було перетворення на землевласників багатої
торгово-промислової верхівки міст. Замість парцелярного

і спадкового селянського землекористування переважними
його формами стали половинщина і оренда за фіксований
натуральний або грошовий чинш. Міська сеньйорія обме-
жувала права орендарів, збільшувала їхні особисті приму-
си, регламентувала торгівлю. Лише на півночі Італії на-
прикінці XV ст. поширилася комерційна оренда, що грун-
тувалася на найманій праці.

В Іспанії господарське і судово-політичне значення
сеньйорій зберігалося. Однак повсюдно звільнилися селя-
ни від спадкової залежності. Селянські платежі та приму-
си замінювалися грошовим внеском.

У скандинавських країнах лени стали спадковими, зросла
господарська роль феодальних маєтків. Чисельність вільних
селян-власників зменшилася. Більшість селян стали тим-
часовими орендарями землі. Нестача робочих рук, сприят-
лива економічна ситуація (розширення балтійського екс-
порту сільськогосподарських культур), слабкість міст, сильні
політичні позиції феодалів зумовили зростання панщин-
ної системи, поземельних платежів і державних податків.
Розпочалося обмеження права переходу селян.

Посилення феодальної реакції, зародження кріпосницьких
тенденцій були характерні для країн Центральної Європи та
Росії. У Чехії, Угорщині, Польщі феодали почали розширю-
вати або започатковувати доменіальні господарства, зросла
торгова активність маєтків, орієнтованих на ринок. У кінці
XV ст. у Чехії відробітки досягали 12 днів на рік, у Польщі
— один день на тиждень з лану, а в деяких селах — 2—3 дні.
У загальнодержавних масштабах поширювалися норми крі-
посного права. У Польській, Чеській державах перехід селян
дозволявся лише за умови сплати всіх примусів і податків
або якщо селянин замість себе залишив іншого. Вісліцький
(1347 p.) і Петрковський (1496 p.) статути у Польщі узако-
нили перехід одного селянина-кмета на рік із села без дозво-
лу землевласника. В Угорщині запроваджувалися заповідні
роки, коли селянам заборонявся перехід, встановлювалися
І певні строки розшуку і повернення селян.

У Східній Європі з другої половини XII ст. на північно-
східних і північно-західних землях Київської держави вна-
слідок її феодального роздроблення утворилися самостійні
феодальні державні утворення, що розвивалися в умовах
залежності від Золотої Орди. З XIV ст. найбільш економіч-
но і політичне сильним стало Московське князівство, яке
об'єднало руські землі в єдину державу. Протягом XII—
XV ст. на цих землях інтенсивно формувалося вотчинне
землеволодіння на основі князівських дарувань, займанщини,
закупів землі. На межі XII—XIII ст. склалася система
кормлінь, коли князь делегував збирання державних по-
датків і примусів світським феодалам за виконання обо-
в'язків намісників, судово-адміністративних, фіскальних
функцій. З часом право на кормління стало спадковим,
територія поширення їх перетворилася на вотчини. Помітної
ролі набуло умовне помісне землеволодіння типу західно-
європейського бенефіція. Рівень сеньйоріальних прав вот-
чинника був меншим, ніж у Західній Європі. Найбільшого
розвитку імунітетні привілеї досягли у другій половині XII
— першій половині XV ст. Поєднувалися всі три форми
земельної ренти, однак переважала натуральна. Грошовий
чинш пов'язувався з судово-адміністративними правами
феодалів. Значні землі перебували в "чорному" землево-
лодінні. В історико-економічній літературі воно трактуєть-
ся по-різному: як селянська власність, що заперечує існу-
вання феодальної державної власності на землю; як влас-
ність, поділена між державою і громадою, як корпоративна
(сукупна) власність феодалів у особі государя, який мав певні
права на чорносошних селян з їхніми правами на володін-
ня землею. Наприкінці XV ст. чисельність чорносошних
селян помітно зменшилася.

У другій половині XV ст. в господарському розвитку
визначилися дві протилежні тенденції: з одного боку, в
умовах товарно-грошових відносин зросли умовне землево-
лодіння та відробіткова рента, з другого — зміцнювалися
економічні позиції селянства, обмежувався імунітет вотчин-

ників з одночасним зростанням державних податків. По-
силилася особиста залежність селян. У 1497 p. був вида-
ний Судебник Івана III, що обмежив перехід селян тижнем
до Юрьєвого дня (26 листопада) і тижнем після нього за
умови виконання всіх примусів і сплати комірного за ко-
ристування двором і господарськими будівлями.

Така спрямованість еволюції аграрних відносин у Німеч-
чині, Північній і Центральній Європі, Росії зумовлювалася
розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків збуту сіль-
ськогосподарської продукції, слабкістю міст, колонізацій-
ними можливостями, які в умовах нестачі робочих рук
ускладнювали організацію феодального господарства. У
Німеччині цьому сприяла ії економічна та політична роз-
дробленість.

Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального
господарства зменшилося економічне значення доменіально-
го сеньйоріального господарства і зросла роль селянського.
Розширилися майнові та правові можливості селян. Однак
ці зміни не свідчили про знищення феодальної експлуата-
ції. Феодали залишалися монопольними власниками землі.
Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залеж-
ності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйо-
ріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні по-
датки. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли се-
лянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам
в організації господарства. У країнах на схід від Ельби
прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських
відносин почали витіснятися кріпосницькими тенденціями.

1.2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на
рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було
панівною формою європейської економіки протягом V —
XV ст. Його еволюція тісно пов'язана з розвитком фео-
дальних відносин.

На територіях, що належали до Римської імперії, зберег-
лася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади,
виноградники, маслинові гаї, кращі породи свійської худо-
би, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варвар-
ських племен порівняно з античним було примітивнішим.
У салічних франків практикувалося орне землеробство з
підсічно-вогневою та перелоговою системами рільництва.
Останні дві переважали у зарейнських германських пле-
мен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним
і включало чотири етапи обробітку землі: підготовку ділян-
ки, вирубування лісу, випалювання, посів безпосередньо в
золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної влас-
ності, обмеженості земельних угідь, виникнення правових
нормативних кодексів користування природними угіддя-
ми, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими
знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина
площі реалізувалася як рілля, а друга залишалася під па-
рами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування,
сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В докумен-
тах VIII—IX ст. з'явилися перші згадки про трипілля.

У період генези феодального господарства у всіх країнах
Європи фактично використовувалися однакові сільськогос-
подарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широ-
колопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими борону-
вали землю глибиною до 7 см і підрізали кореневу систему,