ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК ЗА ПЕРВІСНОЇ ДОБИ 3 страница

хівка державного об'єднання. Вони збирали данину з підлег-
лих племен, їхнє основне заняття — військова справа. Хоч
скіфів Геродот вважав одним народом, їхній спосіб життя,
господарство доводять протилежне. Імовірно, скіфів-орачів
можна назвати прапредками українського народу.

Описуючи річки Скіфії, Геродот звернув увагу на те, що
в Борисфені (Дніпрі) місцеві жителі ловили, потім "солили
велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі річки
добували сіль, якою солили виловлену рибу. Кочові скіфи
жили в чотири- або шестиколісних кибитках, пересуваю-
чись степом разом з чередами худоби. У них запрягали
дві або три пари волів. Зверху кибитки накривали шкура-
ми так, що всередину не могли проникнути вітер, дощ чи
сніг. Кочівники розводили табуни коней, корів, овець.

В осілих скіфів дуже рано з'явилося ремесло. Про це
свідчать знахідки так званих царських курганів. На вазах
зображені воїни в шкіряному одязі. Скіфи оволоділи ви-
плавкою міді та заліза. Зброярі виготовляли невеличкі мечі,
дротики, наконечники списів і стріл. У могильниках архео-
логи знаходять золоті та керамічні речі грецького вироб-
ництва. Все це підтверджує широку торгівлю між скіфами
і греками. Перші вивозили хліб, солону рибу, конопляне
полотно, мед, віск, хутро, рабів, а ввозили різні вина, золото і
срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, тканини та
інші предмети розкоші. Інтенсивний торговий обмін між
Скіфією і Грецією став причиною руйнування родової об-
щини, заміни її землеробною, зміцнення місцевої знаті,
утворення державності скіфських царів.

Майже одночасно з заселенням Північного Причорно-
мор'я кіммерійцями і скіфами там розпочалася грецька
колонізація. Вона мала різні причини: перенаселення міст-
полісів, соціальна і політична боротьба, посилення торгово-
го обміну. Спочатку греки здійснювали на Чорному морі
піратські набіги. Так вони знайомилися з народами, які
заселяли його береги. Передумовою заснування міст-полісів
була взаємовигідна торгівля чи обмін товарами. Для цього

на узбережжі будували тимчасові торгові факторії. Най-
більша хвиля колонізації припадала на VIII ст. до н. е., у
Північне Причорномор'я — на VI ст. до н. е. На перше
місце з організації грецьких колоній у басейні Чорного моря
вийшло малоазіатське місто Мілет. З його ініціативи виник-
ло 75 таких поселень. Найвідоміші з них на півдні України
Березаль у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія, Пантікапей
(Керч), Tip над Дністром, Тірібака, Німфей, Кіммерик на
Керченському півострові, Херсонес (Севастополь), Феодосія.

Найвищого розквіту ці міста досягли у VI—IV ст. до н.е.,
перетворившись на великі політичні, виробничі, культурні
та торгові центри. Протягом століть домінували Ольвія,
Херсонес Таврійський і Боспора Кіммерійська. Навколо них
жили місцеві племена, які займалися сільським господар-
ством. Між місцевими поселенцями і грецькими містами
зростав обмін товарами. В Ольвію та інші поліси завозили
хліб, худобу, шкіри, хутро, солену рибу, сіль. З міст-колоній
та материкової Греції надходили металеві вироби, зброя,
тканини, мармур та мармурові вироби, теракоти, предмети
розкоші, витвори мистецтва. Найпопулярнішими товарами
були оливкова олія та вина, керамічна дахівка і посуд. Особ-
лива стаття експорту грецьких міст — ювелірні вироби.
Золоті та срібні вироби закуплялися багатими станами, мідні,
скляні, глиняні — менш заможними. Вироби з Ольвії архео-
логи знаходять на берегах Волги і Дністра. У цьому місті
проживало понад 10 тис. мешканців. Більшість з них були
ремісники. Оскільки Ольвія була незалежною державою,
то випускала власні мідні та срібні гроші. Монети чекани-
ли також Боспора, Німфея, Пантікапей, Херсонес та ін.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося
Боспорське царство, столицею якого став Пантікапей. До
цієї держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія,
Таманський півострів, значна частина чорноморського уз-
бережжя сучасної України. Перше місце в економіці Бос-
порського царства займало землеробство. Ним-займалися
тисячі невеликих власників. Крім них сільськогосподарську

продукцію постачали великі латифундії земельної аристо-
кратії, яка застосовувала працю рабів. Ці господарства ви-
рощували переважну частину товарного зерна, яке направ-
лялося в Грецію. Із зернових культур вивозили пшеницю,
просо, ячмінь. Поле орали важкими дерев'яним плугом,
запряженим кількома парами волів. При обробітку землі
використовували залізні мотики і серпи. Зерно перевозили
і зберігали у великих глиняних діжках, мололи на зерно-
терках (жорнах). Боспорці займалися також городництвом,
садівництвом, виноградарством. Розводили коней, корів,
овець, кіз, свиней, свійську птицю. Азовське море та річки,
що в нього впадають, сприяли промисловому рибальству.

Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ре-
меслі. При розкопках міст і селищ археологи виявили решт-
ки гончарних печей, уламки амфор, черепиці, ужиткового і
художнього посуду. У великих кількостях ремісники виго-
товляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено
чимало ювелірних прикрас. Як ніде у грецькому світі сла-
вилися каменярі, муляри, теслярі, столяри, малярі, штукату-
ри. Основний торговий партнер Боспорського царства —
Афіни. Туди щорічно вивозили половину збіжжя, призна-
ченого для експорту. В урожайні роки експорт досягав
5 млн пудів. В Афіни направляли також великі партії со-
лоної риби, худоби, шкур, хутра, рабів. З Афін у Північне
Причорномор'я привозили традиційні товари — вина, олив-
кову олію, художню кераміку, дорогі тканини, мармур, ви-
роби з коштовних каменів і дорогоцінних металів, розписні
вази, мистецькі вироби з теракоти. У царстві чеканили
власні монети, у тому числі золоті статери. У період розкв-
іту крім еллінських міст у Боспорське царство входили
деякі племена Північного Причорномор'я, серед них скіфи.

У IV—III ст. до н. е. у степах Північного Причорномо-
р'я відбулися суттєві зрушення. Скіфська держава зазнала
в 339 p. нищівної поразки від батька Олександра Маке-
донського Філіппа II. На півдні України з'явилася нова
грізна сила — сармати. Вони розбили скіфів, частину аси-

мілювали, а решту відтіснили в Крим. Усі ці події негатив-
но позначилися на економіці грецьких міст Причорномо-
р'я. Знесилені атаками варварів, вони змушені були відкуп-
лятися від них золотом. Занепав експорт збіжжя. До того
ж дешева єгипетська пшениця витісняла з середземномор-
ських ринків північночорноморських конкурентів. Насе-
лення міст розбіглося. Постійні напади варварів розладна-
ли фінанси міст-полісів, їхні золоті та срібні гроші заміни-
ли мідні.

У II ст. до н. е. Ольвія втратила свою незалежність,
ввійшовши до складу Боспорського царства. З того самого
часу Північне Причорномор'я стає об'єктом зазіхань з боку
Римської імперії. У І ст. до н. е. грецькі колонії стали її
васалами. Ольвія піднялась з погромів, яких зазнала протя-
гом минулих століть, але колишньої величі досягти не змог-
ла. У II—III ст. н. е. у місті пожвавилися будівництво,
зовнішня торгівля. Подібні процеси спостерігалися і в ціло-
му Боспорському царстві. Розвивались ті галузі економіки,
що й в попередні віки. Велася жвава торгівля з Малою
Азією, Єгиптом, Грецією, Італією, з сусідніми варварськими
племенами.

Однак загальна криза рабовласництва у II—III ст. н. е.
остаточно підірвала сили імперії. Криза позначилася і на
долі античних держав Північного Причорномор'я, економіч-
ний занепад яких розпочався в першій половині III ст. н. е.
Скоротилися торгові зв'язки, зменшилася товарність
сільського господарства і ремесла, і відповідно скоротились
прибутки міст, що зазнали великих фінансових труднощів.
Відбувалась поступова натуралізація всього господарства.
Проте в містах Північного Причорномор'я у соціально-еко-
номічному розвитку цього періоду проходили і позитивні
процеси. Праця рабів поступово витіснялася працею залеж-
них людей, подібних до колонів Римської імперії. Однак у
40-х роках III ст. н. е. в Північне Причорномор'я вторглись
готські племена і міста в результаті економічного послаблен-
ня не змогли захистити себе. Гуннська навала IV ст. н. е.

призвела до остаточної загибелі античних держави Північ-
ного Причорномор'я, яка збіглася з крахом усієї рабовласни-
цької системи господарства.

Первісна доба в історії світового господарства була
найтривалішою. Понад 2 млн років люди, пристосову-
ючись до змін природних умов, удосконалювали мате-
ріальне виробництво. Так, у період палеоліту і мезолі-
ту господарство мало привласнюючий характер. Люди
займалися переважно збиральництвом, полюванням, ри-
бальством. Внаслідок неолітичної революції відбувся
перехід від привласнюючого до відтворюючого земле-
робсько-скотарського господарства, стійкої осілості. По-
дальший розвиток виробництва поява та використан-
ня металевих знарядь праці зумовили виникнення пер-
ших цивілізацій.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Старо-
давнього Сходу і античного світу досягла свого розвит-
ку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях
від східного патріархального до класичного античного
рабства.

В економічному відношенні античне суспільство було
більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Схо-
ду раби займались переважно тяжкою непродуктивною
працею, то у античних країнах праця рабів застосову-
валась у матеріальному виробництві в усіх сферах гос-
подарства.

Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грун-
тувалася на сільському господарстві, ремеслах з галу-
зевою структурою. Техніка праці була ручною. Висо-
кого рівня розвитку досягли будівельна справа, архі-
тектура.

Якщо у країнах Стародавнього Сходу основними
джерелами рабства були війни та піратство, то у краї-
нах античного світу набуло поширення боргове рабство,

хоч і тут, особливо у Стародавньому Римі, війни зали-
шалися одним з важливих джерел поповнення армії
рабів.

У Стародавній Греції переважало міське, промисло-
во-торгове рабство. У Стародавньому Римі при наяв-
ності величезних земельних масивів панувало латифун-
дійне рабство. Господарство було замкненим, натураль-
ним, хоча в цей період уже зароджувалися торгово-гро-
шові відносини.

Головною формою економічних відносин між краї-
нами була експортно-імпортна посередницька морська
торгівля. Якщо у країнах Стародавнього Сходу і Ан-
тичній Греції домінувала зовнішня торгівля, то в
Римській імперії провідна роль належала внутрішній
торгівлі. Існували професійне купецтво, розвинена гро-
шова система, банківська справа, комерційне і боргове
лихварство.

Античне господарство втягнуло в свою економічну
орбіту й населення сучасної південної України. Північ-
ночорноморські міста-поліси як колонії спочатку Ста-
родавньої Греції, а згодом і Стародавнього Риму підтри-
мували економічні зв'язки з центрами античних дер-
жав та їхніми провінціями.

Вичерпавши свої можливості, господарство, засно-
ване на жорстокій експлуатації рабів, пережило себе і
тому зазнало закономірного краху. В Європі, як і в
усьому світі, зароджувалися нові феодальні відносини.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Перелічіть фактори, що зумовили перехід від привласню-
ючого до відтворюючого господарства в період первісної
доби.

2. Чим займалося населення трипільської культури?

3. Які ви знаєте країни східного рабства? Розкрийте його
особливості.

4. Які галузі виробництва розвинули стародавні греки?
Якого рівня досягли їхня торгівля, фінанси, кредит?

5. Як розвивалися економічні зв'язки населення Північно-
го Причорномор'я з грецькими містами-полісами, роз-
ташованими на території України?

6. Чому господарство Стародавньою Риму називають кла-
сичним?

7. Що вам відомо про римське сільське господарство, ре-
месло, внутрішню і зовнішню торгівлю?

8. Через які економічні причини зазнало краху античне
рабовласницьке суспільство ?

Частина II

ГОСПОДАРСТВО В ДОБУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Розділ 1. ГОСПОДАРСТВО ЄВРОПИ В V — XV ст.

1.1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські
відносини

В історіографії господарство Середньовіччя характери-
зується такими загальними ознаками: панування приват-
ної власності, основою якої була земля у формі феода (умов-
но-службове спадкове надання), що дало назву системі гос-
подарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у
принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер,
ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася
на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю
на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста,
поземельна, судово-адміністративна і військово-політична
залежність селянина від землевласника; рентна форма екс-
плуатації феодальне залежного селянства; переважання
натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні гос-
подарські форми. Аграризація економіки зумовила назву

Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіч-
чя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі (V—
Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси фео-
дального господарства (період генези). XI—XV ст. — пері-
од зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої
колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньо-
му Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) за-
роджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки
індустріальної цивілізації.

Виникнення і розвиток господарства у європейських
країнах мали універсальні ознаки. Разом з тим в кожній
країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії,
Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву роман-
ського, сформувався на основі спадщини Римської імперії
та соціально-господарської системи германських племен.
В Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських краї-
нах перехід до феодальних відносин відбувався на основі
розкладу родоплемінних і общинних відносин.

Становлення феодального господарства яскраво просте-
жується на прикладі Франкського королівства (V—IX ст.),
що було створено германськими племенами франків на те-
риторії Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. за-
панувало над більшою частиною Західної Європи. У V —
на початку VI ст. за "Салічною Правдою" — збірником
звичаєвого права — у Франкському королівстві відбувався
процес перетворення землеробської громади, що складала-
ся з великих сімей (включаючи родичів до третього поколін-
ня), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство
малих сімей. Громаді належали територіальне верховен-
ство, колективна власність на всі землі. У спадковому ко-
ристуванні великих сімей, члени яких вели спільне госпо-
дарство, були наділи (парцели) орної землі, сади, виноград-
ники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право при-
ватної власності поширювалося на будинок з присадибною
ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною

власністю членів громади. Права відчуження (вільного роз-
порядження) "салічної землі" франки не знали. Вона успад-
ковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсут-
ності переходила до громади.

За "Салічною Правдою", франки були вільними члена-
ми громади з визначеними правами і обов'язками, але со-
ціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були
значними. До соціальної структури франкського суспіль-
ства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і
раби. У процесі колонізації Галлії частину земель, пере-
важно імперських, привласнили королі, дружинники, знать.
У громаді неминуче виникав дуалізм між колективною
власністю і парцелярними господарствами. Розпочалася
майнова диференціація, з'явилися заможні та незаможні
члени громад.

Одночасно зберігалася земельна власність церкви і гал-
ло-римського населення, значна частина якого перейшла
на службу до франкських королів. Не було відмінено ні
рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського
права. Отже, в аграрних відносинах Франкського королів-
ства доби "Салічної Правди" співіснували римська систе-
ма приватної власності, землеволодіння франкських гро-
мад, королів і знатних осіб.

Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок
успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками,
братами, онуками померлого. Спадковий наділ перетворю-
вався на алод — приватну власність невеликої сім'ї або її
членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася,
дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без доз-
волу громади. Остання з землеробської трансформувалася
на сусідську громаду — марку, господарські підвалини якої
визначалися приватною власністю на орні землі та колек-
тивною на угіддя, власною працею її вільних членів.

З утвердженням приватновласницьких відносин і зміц-
ненням алоду розпочалося відчуження землі. Посилилися
майнове розшарування, розорення дрібних галло-римських

і франкських землевласників, концентрація землі. Король
зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісни-
кам (графам), знатним особам з германо-галло-римських
родин землі з селянами, право на збирання державних до-
ходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння
франкської службової знаті.

Процес становлення залежного селянства в VII — на
початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновід пущених.
Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі
галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабів-
сервів, наділених землею. Невеликі земельні власники по-
ступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового роз-
витку набула рентна форма експлуатації селян, що зароди-
лася в маєтках пізньої Римської імперії. Грамоти Меровінгів
надавали церкві, світським землевласникам імунітет —
привілей здійснювати у своїх володіннях функції держав-
ної клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було
потрібно для примусу селян до виконання панщини, гро-
шового і натурального чиншу.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся пере-
ворот в аграрних відносинах, що прискорив процес ство-
рення феодального господарства. Його каталізатором ста-
ли війни з арабами, германськими та слов'янськими пле-
менами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскіль-
ки військова служба заважала селянам займатися сільсько-
господарською працею і розорювала їх, всенародне опол-
чення втратило своє значення. Головну роль почали відігра-
вати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах пануван-
ня натурального господарства основою матеріального за-
безпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл —
фактичний правитель (714—751 pp.) Франкської держави
при останніх Меровінгах провів військово-аграрну рефор-
му. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спад-
кову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві зе-
мельні дарування —'бенефіції — за умови виконання вій-
ськової служби і васальної присяги на вірність королеві-

сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм
васалам. Склалося бенефіціальне — умовно-службове, тим-
часове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріально-
васальних відносинах. Право власності на землю зберіга-
лося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або
зрада призводили до конфіскації бенефіція. Одночасно ре-
форма підготувала умови для руйнування порядків грома-
ди. Вона обмежувала права і обов'язки вільних членів гро-
мади: увільняла їх від військової служби, участі в суді, місце-
вому управлінні.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба
була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод
(лен) — феодальну систему — розвинену форму землеволо-
діння доби Середньовіччя.

Одночасно з зростанням великого землеволодіння фор-
мувалося феодальне залежне селянство. До нього крім
сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також
вільні франкські алодисти та дрібні галло-римські земле-
власники. Цьому сприяли як економічні, так і політичні
фактори: великі податки та примуси, борги, насильне за-
хоплення громадських земель і алодів» натуральне госпо-
дарство, що ставило селян у залежність від природних умов
і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Пере-
творення вільних селян на залежних і втрата ними прав на
землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів —
насильний продаж землі, виконання певних господарських
примусів на користь короля та його намісників. Стали по-
ширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім
змістом було відчуження алоду вільного дрібного земле-
власника на користь світського магната чи церкви, а потім
повернення його селянинові в пожиттєве користування як
прекарія ("землі, виданої на прохання"). Крім "прекарія
поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селя-
нин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Се-
лянські прекарії спочатку регулювалися договором, де за-

значалися строки користування землею і розміри чиншу.
Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися спла-
тою натуральної та грошової ренти, панщинзняними робо-
тами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберіга-
ли ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї як
користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста
свобода прекариста.

Звичайним явищем у Франкській державі стала ко-
мендація — подібний до патронату інститут особистої за-
лежності, коли селяни потрапляли під покровительство
короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста
залежність селян поширилася на їхні землі.

Протягом VIII—IX ст. нівелювалися майновий і соці-
альний статуси різних категорій залежного селянства. Од-
нак вони неповністю уніфікувалися. Селяни різного поход-
ження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками
щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які
отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів,
колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності
від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища
було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість
селян не була спадкове залежною. Їхні обов'язки зберіга-
лися доти, доки вони користувалися наділом у цій сень-
йорії та не були прикріплені до землі. Спроби Карла Велико-
го (768—814 pp.) заборонити відхід селян з землі не мали
успіху.

Темпи розвитку феодальних господарств визначалися
політикою франкської держави Каролінгського періоду.
Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була
зобов'язана знайти собі сеньйора. Дарування імунітетів, які
розширили судово-адміністративну владу сеньйора, набули
військово-політичного та територіального характеру. По-
сади намісників стали спадковими. Обмежувалися і скасо-
вувалися громадянські права вільних селян у політичному
житті. Військові реформи Карла Великого звільняли селян
від військової служби, крім власників 3—4 наділів. Інші

об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Регла-
ментувалися фізичні покарання залежних людей, їхні при-
муси.

Феодальне господарство утверджувалося в межах маєт-

ку-сеньйорії. Земля поділялася на домен, де господарював
сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії "класич-
ного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів).
Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила
до третини її загальної площі. Селяни відбували регуляр-
ну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень,
різну примусову роботу, платили натуральну ренту. В кінці
IX ст. у цих сеньйоріях було зосереджено не менше трети-
ни селян. Частіше зустрічалися сеньйорії з незначним до-
меніальним господарством, де переважали тваринництво й
земельна рента продуктами.

Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з
ринком грошовому чиншу належала незначна роль.

Отже, протягом V—IX ст. у Франкській державі сфор-
мувалася класична форма феодального службового земле-
володіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне
господарство франків, що грунтувалося на алодіальній влас-
ності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. Швидкому
утвердженню їх (порівняно з іншими країнами Європи)
сприяла асиміляція римської господарської спадщини. В
Італії, Іспанії римські господарські структури переважали
над варварськими. Однак феодалізація господарств у цих
країнах ускладнювалася тривалими вторгненнями германсь-
ких племен та реконкістою — відвоюванням Піренейсько-
го півострова в арабів.

У Німеччині господарство феодалізувалося в VII—XI ст.
За германськими "Правдами" у VII—VIII ст. панував алод,
одночасно існувало церковне і світське землеволодіння.
Особливістю аграрної еволюції було більше значення "внут-
рішньої" феодалізації громади-марки. Поширилися різні
форми відчуження алоду: заповіт, дарування, обмін, продаж
всередині марки. Поглиблювалася майнова та соціальна

нерівність. Одні сім'ї бідніли, інші збагачувалися, перетво-
рюючись на дрібних і середніх землевласників. У їхніх
руках зосереджувалися права на громадські угіддя.

Приєднання в IX ст. території Німеччини до Каролінг-
ської імперії сприяло синтезу громадського і романізова-
ного господарства. Активізувало його утворення Німець-
кої держави на початку Х ст. Це зумовило аграрний пере-
ворот, прискоривши розпад громади і швидке зростання
великих земельних володінь. Король дарував землі, імуні-
тетні привілеї феодалам. Характерною для Німеччини була
така форма феодальної власності, як фогство. Фогти (до-
слівно захисники) — світські особи, які виконували в імуні-
тетних церковних маєтках судово-адміністративні та фіс-
кальні функції. Поступово їхні посади стали спадковими,
вони привласнювали церковні землі та доходи. Структура
феодальної сеньйорії мала деякі особливості, їй були влас-
тиві роздробленість і дискомпактність, розпорошеність у ба-
гатьох селах.

Складалася феодальна залежність вільних членів гро-
мади. Відчуження алоду, прекарні угоди призводили лише
до їхньої поземельної залежності, перетворення на надільних
селян з виплатою земельної ренти. Поступово встановлю-
валась особиста залежність вільних членів громади від зем-
левласників. На початку XII ст. у Німеччині сформували-
ся феодальне землеволодіння, визнане спадковим і непо-
дільним, та сеньйоріально-селянські відносини.

В Англії, яка належала до Римської імперії з І ст. н. е.,
рабовласницька система власності не сформувалася. В англо-
саксонський період (V—XI ст.) домінувала селянська вільна
сусідсько-територіальна громада-марка. Значні за розміра-
ми спадково-сімейні наділи-гайди на 120 акрів (48 га), ко-
лонізаційні можливості, примітивна агрокультура, взаємо-
допомога забезпечували тривале (порівняно з Франкською
державою) збереження громадської власності. Англійський
фолькленд — наділ, яким володіли за "народним правом",
не став "класичним" алодом, вільно відчуженою власністю,

оскільки певні права на землю зберігала громада. Більшість
населення становили вільні селяни — керли. Невільне на-
селення — раби та залежні літи з завойованого кельтсько-
го населення — використовувалося як челядь або "сиділо"
на землі, відробляючи оброк і панщину її власникові. Про-
те поступово алодизація землі, вичерпування колонізацій-
них можливостей, соціально-економічна диференціація на-
селення, збагачення родоплемінної (ерлів) та службової
(тенів) знаті, які мали від п'яти до сорока гайдів землі, ро-
били неминучим формування великого землеволодіння і
перетворення дрібних власників на залежних селян. Вирі-
шальне значення мали королівські дарування (з VII ст.)
монастирям, ерлам, тенам земель з вільним населенням —
боклендів (земля, придбана за грамотою) з правами на зби-
рання доходів, фіску, суду, стягування штрафів. Фактично
король дарував не землю, а владу над вільними селянами,
право імунітету. Між власником бокленду 1 населенням
встановлювалися особисті відносини залежності. Селяни
зберігали право фолькленду на землю, але одночасно фео-
дал мав на неї право бокленду. Поступово фолькленди змен-
шувалися, утворювалися помістя — манори, зростали при-
муси селян.