Прийоми та засоби юридичної практичної діяльності

Прийоми і засоби, що використовуються в юридичній практичній діяль­ності, об´єднуються поняттям професійної юридичної техніки, яка охоплює:

• прийоми і засоби інтелектуальної діяльності — прийоми професійно­го мислення, понятійний апарат, засоби аналізу й обробки інформації;

• прийоми і засоби предметної діяльності — технічні засоби пошуку, обробки і зберігання інформації, засоби зв´язку (наприклад, документи, ре­чові докази, інформаційно-пошукові системи і т. ін.), правила і прийоми їх використання.

Різноманітні прийоми і засоби юридичної практичної діяльності можна об´єднати в такі групи:

• процедурні — методики, рекомендації, програми, нормативно-правові акти і т. ін., що включають найбільш оптимальні алгоритми здійснення юри­дичної практичної діяльності, її видів та окремих юридичних дій;

• пізнавальні — наукові (теорії, гіпотези, концепції), нормативні (пра­вові принципи, презумпції, визначення та обмеження, що містяться в законі) або прагматичні конструкції (тактичні або інші рекомендації) — системи відповідних юридичних знань або логічно пов´язаних блоків інформації;

• вербальні — понятійний апарат юриста, поширені та визнані мовні обороти і стилістичні прийоми, засоби аргументації і формулювання думки юриста, результатів діяльності;

• регулятивні — правові приписи, в тому числі обмеження, стимули, їх юридична сила (обов´язковість) і офіційність;

• інформаційно-технічні — комп´ютерна техніка, інформаційно-пошу­кові системи, програмні засоби і т. ін.;

• організаційно-технічні — копіювачі, засоби зв´язку і передачі інфор­мації і т. ін.

Використання пізнавальних, вербальних та інших прийомів і засобів про­фесійної юридичної техніки забезпечує:

• синтез широти і варіативності мислення з конкретністю і визначені­стю викладення і формулювання висловлювань (усних і письмових);

• повноту осмислення проблеми, аналіз альтернативних, у тому числі протилежних, варіантів її вирішення, несуперечливість, безпрогальність, обґрунтованість та аргументованість висновків, логічну послідовність ви­кладення, зв´язок між положеннями висловлювань;

• стислість, зрозумілість і компактність висновків та суджень, ясність, простота, доступність і, разом з тим, образність мови їх викладення.

Визначальне та загальне значення серед усіх прийомів і засобів інтелек­туальної діяльності має правильне використання юридичних термінів як словесних позначень певних правових та інших понять.

Юридичні терміни (наукові, нормативні, практично-професійні) є осно­вою, засобами, елементами і формами як мислення, так і формулювання при­писів у нормативно-правових, індивідуально-правових актах і договорах, змісту правових документів, усних висловлювань юристів. Невдалі форму­лювання, неточне вживання термінів, неправильні посилання та інші термі­нологічні помилки породжують додаткові запити, суперечки, необхідність додаткового тлумачення і роз´яснення.

Від загальновживаних (буденних), загальнонаукових, спеціально-науко­вих або професійних термінів юридичні терміни відрізняються офіційністю, формальною визначеністю, обов´язковістю використання, закріпленням у законах та інших нормативно-правових актах та правових документах.

Юридичні терміни мають особливий сенс, зміст і обсяг, тому що познача­ють юридичні поняття, які, у свою чергу, виражають природу, структуру і зміст права, правових норм, юридичних конструкцій і т. ін.

Правильне використання юридичної термінології передбачає необхідність для позначення одних і тих же правових понять використовувати тривалий час єдині терміни, що набули визнання в юридичній науці, юридичній прак­тиці, закріплення в нормативно-правових актах.

Предметом, засобом і формою закріплення результатів юридичної прак­тичної діяльності є правові документи (нормативні й індивідуальні акти, до­говори, заяви, скарги, протоколи, довідки тощо), а також усні висловлюван­ня юристів та інших суб´єктів (консультації, ради, виступи в судах та інших організаціях, опитування свідків, допит правопорушника і т. ін.), що зумов­лює особливі вимоги до професійної мови юриста, її стилю, використання мовних засобів і дотримання правил їх вживання, а також знання загально­го документознавства та особливостей юридичних документів.

До особливостей юридичної мови належать: її офіційний характер, логічність, завершеність і послідовність викладення; навмисна стриманість; відсутність емоційної забарвленості; максимальна точність викладення; фор­малізація мови; ясність та простота формулювання юридичного припису або судження, висновку; економність, лаконічність висловлення думки; від­сутність різко вираженої індивідуалізації стиля. Мовні засоби використову­ються юристом при виконанні ним професійних функцій: при складанні різноманітних постанов та обвинувальних висновків, договорів й угод, при схваленні рішень і вироків.

Основними функціями мови є конструктивна (формулювання думок), комунікативна (функція спілкування, повідомлення), емотивна (виражен­ня ставлення до предмету промови і безпосередня емоційна реакція на ситу­ацію), а також функція впливу на адресата, реалізовані через мовлення як зовнішній прояв мови, послідовність одиниць мови, що організується за її законами і відповідно до потреби інформації, що висловлюється, конкретне говоріння або конкретний письмовий текст. Це потребує певних знань і вмінь використання всіх можливостей професійної юридичної мови. Культура мов­лення юриста передбачає правильність мови або вміння точно, без помилок передавати іншим думки в усній та письмовій формі, а також багатство мови або різноманітність словника і граматичних конструкцій, виразність, до­ступність і логічність мовлення, володіння офіційно-діловим стилем і т. ін.

Особливе значення має культура мови при складанні текстів правових документів як зовнішньої форми вираження правової і професійної інфор­мації, що забезпечує її тривале існування у часі, можливість використання широким колом осіб.

Текст правового документа має певні реквізити, структуру побудови інформації, стиль її викладення.

Реквізити — відомості, які містить правовий документ (нормативно-пра­вовий акт, індивідуальний договір, протокол, постанова і т. ін.), необхідні для визнання його дійсним: найменування акта (документа), час і місце його прий­няття, найменування суб´єкта, який склав акт або документ, зміст питань, що розв´язуються, підписи тощо. З цим пов´язане, зокрема, застосування типо­вих форм правових документів, які виражаються у формулярах або зразках актів-документів, що створюються практикою і наукою, інколи закріплюються в нормативних актах у вигляді типових бланків, таблиць, схем і т. ін.

Заголовок правового документа як його зовнішній формальний реквізит є первинною одиницею його змісту, складником пошукового образу докумен­та, слугує основним засобом правильного вибору стилю викладення, почат­ковим етапом ознайомлення зі змістом документа, важливим інструментом їх обліку і систематизації.

Вступ (преамбула) — самостійна органічна частина правового документа, що є важливим доповненням до його основної частини. Він відображає мету і зав­дання правового документа, соціально-політичну обстановку, що примусила його підготувати або видати, є зв´язком для всіх структурних елементів документа.

Якщо правовий документ є об´ємним і складним за побудовою, то його звичайно розбивають на блоки інформації із загальним смислом і змістом — частини, розділи, глави та ін., які мають об´єктивну основу і зумовлені ха­рактером, змістом і структурою ситуації, що розв´язується та описується. Структура правового документа є джерелом інформації про його зміст, сприяє повному і точному його виявленню, спрощує користування їм, його система­тизацію, проведення посилань, допомагає швидко орієнтуватися у змісті ви­кладеного матеріалу.

В юридичній практиці навіть невеликі за обсягом правові документи, як правило, не містять суцільного тексту, а поділяють на пункти, статті, абза­ци та інші елементи, що характеризуються єдністю і відносною завершені­стю змісту, становлять його основні осередки, клітини.

Основною клітиною нормативно-правового або індивідуально-правового акта є правовий припис, що містить загальне або індивідуальне правило по­ведінки будь-яких суб´єктів.

У юридичній практичній діяльності як офіційні не використовуються пра­вові документи, текст яких неможливо прочитати внаслідок пошкодження, які написані олівцем або мають підчищення чи дописки, закреслені слова чи інші незастережені виправлення. Навпаки, вони повинні бути написані або надруковані ясно і чітко, числа і рядки мають бути позначені словами, назви юридичних осіб, нормативно-правових актів тощо вживаються без скорочень і з зазначенням їх реквізитів; прізвища, імена та по батькові громадян повинні бути написані повністю, із зазначенням місць їх проживання тощо.