Історія розвитку інституту гарантії. Гарантія в зарубіжному та міжнародному праві
Поняття гарантії вперше з’явилося у вітчизняному законодавстві в Цивільному кодексі 1963 р. У Радянському праві гарантія відігравала роль «планового сурогату» інституту поруки і застосовувалася до відносин між господарськими організаціями. Гарантії було присвячено єдину норму Цивільного кодексу УРСР – ст. 196, яка навіть не містила визначення гарантії.
За змістом закону, на відносини з надання гарантії поширювалися положення щодо поруки, якщо інше не випливало з сутності відносин. В юридичній літературі гарантію було визначено як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов’язань, передбачене законом або договором зобов’язання, у силу якого вищестоящий орган організації-боржника відповідав перед організаціями-кредиторами повністю або в частині за належне виконання обов’язків боржником.
Попри той факт, що гарантія з’явилася як розвиток інституту поруки, між гарантією та порукою існувала ціла низка відмінностей. Так, О.С. Іоффе вказував на наступні відмінні риси гарантії:
1) гарантія застосовується лише у відносинах між організаціями, а гарантом може виступати тільки орган, вищестоящий для організації боржника. При цьому гарантія використовується:
― для тимчасового заповнення за рахунок банківської позики недостачі власних оборотних коштів;
― для отримання банківської позики підприємствами, які, як підприємства, що погано працюють, переведені на особливий режим кредитування.
2) на відміну від поруки, яка встановлюється лише договором, гарантія може випливати із закону або договору;
3) на відміну від поруки, яка може забезпечувати вимогу в повному обсязі і звичайно породжує солідарну відповідальність боржника і поручителя, гарантія, як правило, забезпечує вимогу тільки в межах недостачі власних оборотних коштів організації, що кредитується, і завжди породжує лише субсидіарну відповідальність гаранта за зобов'язанням основного боржника;
4) поручитель, що виконав зобов'язання, заміщує кредитора в його відносинах з боржником, тоді як у гаранта такого права немає[13].
На практиці суди розглядали гарантію саме як специфічний різновид поруки, до якого мають субсидіарно застосовуватися норми про поруку, якщо інше прямо не випливає з особливих відносин гарантії.
У зарубіжному праві інститути, схожі із гарантією, широко використовуються в комерційній практиці та розвинені як звичаї ділового обороту, не будучи прямо закріпленими в цивільному законодавстві. Прикладами можуть бути інститути portefort (у німецькому та швейцарському праві), garantie (у французькому праві), idemnity (в англійському та американському праві). Подібно до гарантії за українським законодавством, ці види забезпечення сконструйовані як окреме зобов’язання, що не залежить від долі основного договору, а гарант гарантує кредиторові компенсацію збитків у разі настання певної умови («гарантійного випадку»).
У ЦК України 2003 р. інститут гарантії зазнав докорінних змін і практично становить принципово новий цивільно-правовий інститут, який не має нічого спільного із гарантією за радянським законодавством. Положення про гарантію ЦК України багато в чому відтворюють зміст ст.ст. 368-379 Цивільного кодексу РФ про банківську гарантію, хоча і не є ідентичними.
Дата добавления: 2015-12-11; просмотров: 920;