Система самоврядування за магдебурзьким правом

Керівництво містом

З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок(1339), Львів ( 1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-1497). Міста Лівобережної України отримають це право тільки в кінці XVI — XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625). Найбільшими українськими містами в цей час були: Київ, Львів, Кам’янець (10-20 тис. мешканців).

Розвиткові ремесла сприяло створення цехів (об’єднання вільних ремісників однієї або кількох спеціальностей), на чолі яких стояли виборні цехмістри. Ремісники, що не входили до жодного цеху, називалися партачами (переважно православні міщани).

Основними видами торгівлі були ярмарки (проводились кілька разів на рік), торги (кілька разів на тиждень), існувала також щоденна торгівля.

Провідною галуззю залишалося сільське господарство. Зростало велике феодальне (князівське та пансько-боярсько-шляхетське) землеволодіння - магнатське (зростало за рахунок дарувань великого князя, захоплення пусток, общинних земель). Зростання попиту на зерно в Західній Європі (друга половина XV ст.) сприяло появі багатогалузевого господарства - фільварку, яке відрізнялося відвотчинного тим, що залежність селянства виявлялася не в сплаті натурального чи грошового податку, а у вимушеній праці на панській землі з «тяглом» та обмеженні права переходу селян до іншого землевласника (кріпосному праві). Так відбувається процес закріпачення (кількість «непохожих» селян з року в рік збільшується).

Юридичне підґрунтя цього процесу складали:

1) рішення шляхти Галичини 1435 р., за яким селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп;

2) привілей Казимира IV (1447) - право суду над селянами у своїй вотчині;

3) «Устав на волоки» (1557) - реформа, за якою земля сільських громад поділялася на волоки, кращі землі віддавалися під фільварки, гірші - селянам;

4) Литовські статути (три редакції: 1529, 1566 та 1588 рр.) - завершили юридичне оформлення кріпосного права (за селянами зберігалося лише право на володіння майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися; селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком; встановлювався 20-річний термін розшуку селян-втікачів).

Після Люблінської унії 1569 р. польська шляхта, якій польські королі давали грамоти на так звані «порожні» землі, почала наступ на центральні українські землі. Так в Україні почали з’являтися латифундії польських шляхтичів.

Польська шляхта використовувала придбані землі для виробництва сільськогосподарських продуктів, особливо пшениці, яку вивозили в Західну Європу. Активно поширюється фільваркове господарство.

Від Люблінської унії найбільше постраждали українські селяни. Вони втратили право на землю, була збільшена панщина (дні відпрацьовування на поміщика).

У 1588 р. у Речі Посполитій був виданий Третій Литовський статут, який офіційно запровадив кріпацтво на українських землях.