Соціальна психологія та правосуддя

Дотичні проблеми соціальної психології та правосуддя. Юриспруденція розвивається у тісному взаємозв’язку із різними соціальними науками. У метафоричному розумінні зал суду є своєрідним соціальним світом у мініатюрі, на який поширюється соціально-психологічні ефекти та феномени людського мислення, соціального впливу та взаємодії. Існує чимало проблем, які мають стосунок як до соціальної психології, так і до юриспруденції. Розглянемо окремі дієві чинники в залі суду, які досліджувалися: покази свідків, характеристики обвинувачуваного та настанови судді. Існує чимало проблем, які мають стосунок до соціальної психології та правосуддя. Наприклад: 1) вплив соціальних норм та культурних традицій на правові акти; 2) вплив культурних уявлень про розподіл ролей між чоловіком та жінкою стосовно виховання дітей на рішення суду про розлучення, зокрема з ким буде залишатися дитина; 3) справедливість та ефективність змагальної системи правосуддя (коли представники сторін активно відстоюють свої інтереси) у порівнянні до системи правосуддя, де більш активну роль відіграє суд; 4) тощо. В кримінальних справах психологічні фактори можуть впливати на правові дії: арешт, розслідування, висунення обвинувачення, договір, вирок, дострокове звільнення. Соціальна динаміка в судовій залі має дуже важливе значення.

Переконливість показів свідків. У попередніх темах „Соціальне мислення: переконання та судження”, „Соціальні впливи: переконання людей” розглядалися питання переконливості різних джерел інформації. Зокрема зауважувалося про кредитність комунікатора, а також дієвість впливу різних способів передачі інформації, наприклад візуальної. Соціальний психолог Е.Лофтус[92] у своїх експериментах 1974-1979 рр. з’ясувала, що люди схильні вірити візуальній інформації. Особливо це стосується випадів, якщо хтось свідчить, що сам бачив щось власними очима. Хід експерименту. Першу групу студентів ознайомлювали з гіпотетичним випадком розбійного нападу, де були всі неспростовні докази, але не було показів свідків. За визнання провини голосувало менше чверті студентів. Другій групі студентів надали аналогічну інформацію та на додачу покази одного свідка, який буцімто впізнав обвинуваченого. У цьому випадку за визнання провину голосувало понад 70 %. Третя група студентів мала можливість вислухати дискредитацію адвокатом показів свідка. Виявляється, останній мав хворобу очей, тому не міг без окулярів добре розгледіти нападника. Більша половина студентів все рівно проголосували за визнання провини.(Рис.2). Враження, яке справили на студентів живі покази свідка є очевидним.

Рис. 2. Кількість суджень щодо провини підозрюваного у трьох групах

Експерименти показали, що обвинувачувальний вирок більш імовірний, коли є покази свідків, ніж коли вони відсутні. Враження від живих показів свідків, не спростованих іншими свідками, мають здатність закарбовуватися в пам’яті присяжних.

Помилки мислення свідків. Соціальні психологи звертали свою увагу на достовірність розповідей свідків про події. Вони прийшли до висновку, що переконаність людей у точності своїх спогадів визначається не стільки якістю їх пам’яті, скільки соціальними та особистісними факторами. Це дозволило Г.Л.Велсу констатувати, що існує незначна кореляція між інтуїтивною впевненістю свідка та точністю його показів. Присяжні більш довіряють впевненим свідкам. Проте, чимало людей, незалежно чи помиляються вони чи ні, постійно поводять себе впевнено.

Джерелами помилок мислення є специфіка конструювання спогадів очевидцями. Люди конструюють свої спогади з опорою не лише на минулі події, а й на актуальних для них почуттях, очікуваннях, переконаннях. В одному з експериментів Е.Лофтус задемонструвала вплив ефекту дезінформації. Ефект виникає тоді, коли очевидець отримує хибну інформацію про подію та згодом вбудовує цю дезінформацію у свою пам’ять про подію.

Хід експерименту. Психологи запропонували студентам 30 фотокарток про перебіг дорожньо-транспортної події. На одній з фотокарток автомобіль зупинявся або перед знаком „Stop”, або перед знаком „Уступити дорогу”. Більшість студентів, якщо їм показувати одну з цих фотографій, а згодом задавали запитання, яке передбачає наявність дорожнього знака з іншого фото, згодом „згадують” те, чого насправді не бачили. У своїх наступних експериментах Лофтус виявила, що після запитань, які містили дезінформацію, свідки починали вірити в те, що зелене світло насправді було червоним, а грабіжник мав вуса, хоча насправді їх не було. Хибні спогади свідків можуть сприйматися як справжні.

Помилки опитувань та підготовка інтерв’юерів. Соціальні психологи (Р.Фішер, Е.Лофтус, Г.Занні тощо), які займалися вивченням процедури інтерв’ю свідків, виявили типове явище. Слідчі часто перебивали свідків уточнюючими запитаннями, які вимагали стислих відповідей. Тим самим вони наштовхували свідків на хибні спогади. Щоб уникнути помилок свідків, психологи запропонували процедуру „когнітивного інтерв’ю”. Спочатку свідкові слід дати можливість викласти свої спогади без уточнень, підказок. Наприклад, запропонувати йому відновити у пам’яті обстановку, місце дій і те, що думав та відчував свідок в цей момент. Після цього інтерв’юер може задати стимулюючі запитання, наприклад: „Чи було щось незвичне у його одежі?” тощо. Крім цього інтерв’юер має уникати у своїх запитаннях прихованих припущень.

Проблема хибних опізнань. Опізнання є офіційною процедурою розслідування, коли підозрюваного поміщають серед ряду інших людей. Психологи завернули свою увагу на те, що хибні впізнаннячасто провокує неправильна процедура впізнання, зокрема побудова композиції ряду підозрюваних. Відмий психолог Г.Веллс десяток років експериментував над цим питанням. Він вказує не те, що існують способи мінімалізувати помилки впізнавань[93]. Один із них – це „порожній” ряд (без підозрюваних), який дозволить відсіяти з кількох свідків тих, хто зробить хибне впізнання. Ще одним способом збільшити достовірність впізнань – прохання до свідків відповідати лаконічно „так” або „ні” на послідовне пред’явлення підозрюваних.

Соціальні судження про обвинуваченого: вплив фізичної привабливості та подібності. Соціальні психологи зауважили, що на соціальні судження про людину, зокрема про обвинувачуваного можуть впливати чимало параметрів: вид злочину, статус, вік, стать, раса. Психологи провели експерименти, які досліджували вплив на презумпцію невинності таких факторів як фізична привабливість обвинувачуваної особи та подібність до присяжних. Існує певний стереотип, пов’язаний із фізичною привабливістю: красиві люди видаються добропорядними. Канадський психолог М.Ефран у 1974 р. здійснив експериментальну перевірку дії цього стереотипу. Він роздав студентам-юристам опис судової справи з фотокартками привабливого та непривабливого звинуваченого. Прикметно, що студенти судили про привабливого звинуваченого як про менш винного, а також пропонували йому менше покарання.

Якщо докази звинувачення є недостатніми або нечіткими, то люди часто мислять з опорою на стереотип зовнішньої привабливості. Група психологів (Д.Беррі, Л.Зебровіц-Мак Артур тощо) виявили, що люди з безпосередньою зовнішністю, які мають великі круглі очі, маленький підборідок, рідше визнаються винними у скоєнні запланованих злочинів. Несимпатичні люди справляють враження більш небезпечних злочинців.

Люди більш симпатизують звинувачуваній особі, якщо вбачають якусь подібність, або схильні ідентифікувати себе з нею. Австралійський психолог П.Амато у 1979 р. давав студентам ознайомитися зі свідченнями політика (правого чи лівого ідеологічного скерування), якого буцімто звинувачували у крадіжці партійних документів. Виявилося, що студенти вбачали меншу провину того політика, політичні погляди якого були схожі з їх власними. Такими чинниками, що посилюють чи послаблюють відчуття провини іншої особи можуть бути раса, стать, вік, національність, професія, статус тощо.

Присяжні: настанови судді та ефект досудового розголосу. У широкомасштабному експерименті Дж. Крамера та його колег(1990) було доведено, що присяжним важко опиратися інформації мс-медіа та виконувати настанови судді, який зазначав, що не можна враховувати досудове обговорення справи у мас-медіа. В цьому експерименті Крамера було досліджено майже 800 осіб, які виконували роль присяжних (більшість з них була в реєстрі присяжних). Присяжні спочатку ознайомлювались із повідомленнями ЗМІ про минулі судимості підозрюваного, який тепер звинувачувався у пограбуванні супермаркету. Згодом присяжним давали переглянути відеозапис процесу. В результаті дії ефекту досудового розголосу присяжні все ж іґнорували настанови судді, який закликав їх не брати до уваги досудове обговорення справи у мас-медіа.

Проте судді спроможні впливати на присяжних. Суддя має власну особистісну позицію, яка є невловимою, однак зауважується присяжними. Вони здогадуються про власну думку судді (за його невербальною поведінкою) та враховують її у своєму вердикті.

Соціальні психологи спільно з юристами працюють над проблемою зменшення ефекту незаконних показів на присяжних. Проводяться досудові тренувальні сесії, на яких присяжних навчають правилам судової процедури та стандартам доказовості. Надалі дискутується питання пов’язане з випадками іґнорування присяжними вказівок судді. Суддя має можливості відсікти недопустимі покази до того, як присяжні почують їх. Наприклад, можна записати покази свідків та зробити необхідні купюри. Психологи довели, що живі покази та відеозаписи майже не відрізняються за своїм впливом. Відеозапис дозволить судді відредагувати покази, щоб присяжні мали можливість обговорити вирішальні події раніше, ніж вони зітруться з їх пам’яті. Не виключено, що суди майбутнього будуть оснащені телеекранами, які демонструватимуть зображення свідків у натуральну величину[94].

Отже, соціальні психологи проводили свої експерименти в галузі юриспруденції, з наміром дізнатись, чи можуть соціально-психологічні принципи та методи допомогти вирішити суттєві проблеми правосуддя. В закордонній соціальній психології проведено тисячі соціально-психологічних імітаційних експериментів. З’ясувалося, що імітоване психологами жюрі присяжних є групою, для якої притаманні типові для інших груп впливи – більшості на меншість, групова поляризація, інформаційний обмін, ідентифікація з обвинувачуваним тощо. Звичайно, результати психологічних експериментів не можна беззастережно переносити на реальну правову систему. Проте вони допомагають сформулювати ті ідеї, які сприяють удосконаленню системи правосуддя.