Тема 16. Застосування соціально-психологічного знання в окремих галузях практики

Соціально-психологічне знання та практика регулювання соціальних конфліктів. Поняття та типи конфліктів. Пошуки причин конфліктів та способів їх розв’язання соціальними психологами. Лабораторні версії суспільних дилем. Ігри з ненульовою сумою. Соціально-психологічні способи розв’язання соціальних дилем. Конкуренція як джерело конфлікту (експеримент М.Шерифа). Сприйняття несправедливості та спотворення сприйняття як джерела конфлікту. Стратегії примирення : рівноправні контакти, кооперація, комунікація, умиротворення.

Соціальна психологія та правосуддя.Дотичні проблеми соціальної психології та правосуддя. Переконливість показів свідків, ефект дезінформації (експерименти Е.Лофтус). Помилки опитувань та підготовка інтерв’юерів (когнітивне інтерв’ю). Соціальні судження про обвинуваченого: вплив фізичної привабливості та подібності. Присяжні: настанови судді та ефект досудового розголосу.

Соціальна-психологія та медицина.Ілюзорні взаємозв’язки, хіндсайт, діагнози, що самопідтверджуються (експеримент Д.Розенхана). Соціальне пізнання та проблемна поведінка. Феномен депресивного реалізму. Неґативний стиль пояснення причин (атрибуцій) людей у стані депресії. Соціально-психологічні дослідження самотності та соціальної тривоги.

Соціально-психологічні підходи до позитивних змін мислення: тренінг соціальних навичок, когнітивна психотерапія.

Соціальна психологія та міжособистісні стосунки.Афіліація: зв’язок зі здоров’ям та відчуттям щастя. Атракція. територіальна близькість людей. Чинник взаємодії на „спільній території. Антиципація взаємодії. Ефект «простого перебування в полі зору». Чинники взаємної привабливості: протилежність чи доповнюваність. Прив’язаність та її типи. Глобалізація та зміни безпосередніх людських взаємин.

Соціально-психологічне знання та практика регулювання соціальних конфліктів

Поняття та типи конфліктів. У попередній темі („Агресія та соціальна поведінка”) наводилися приклади масштабів озброєнь та жертв війн у ХХ сторіччі. Ми живемо в світі, який щодня витрачає на утримання армій та озброєння $2 мільярди, тоді як тисячі людей вмирають унаслідок недоїдання і відсутності медичної допомоги. Щодня у світі відбувається ескалація певного соціального конфлікту. Конфлікт (від лат. дієслів conflo, conflatio, conflicto – розпалювати, збуджувати, зіштовхуватись, боротись) як соціально-психологічне явище – це очевидна несумісність дій, активне протиборство, зіткнення конкуруючих потреб, мотивів, цілей, інтересів різних груп.

Існують такі типи конфліктів : внутрішньоособистісні (переживання людиною боротьби потреб, мотивів, докорів сумління, прийняття життєво важливих рішень); міжособистісні (перешкода на шляху взаєморозуміння та сумісних дій; суперечливі дії окремих осіб щодо загальних норм); внутрішньогрупові (перешкода на шляху досягнення основних цілей діяльності або соціально корисних результатів праці, мобілізації зусиль членів групи).Розрізняють міжгрупові, етнічні, стратові тощо конфлікти, у яких люди вступають у протиборство, відстоюючи несумісні цінності, цілі, норми, або прагнуть присвоїти певні блага.

В соціально-психологічному сенсі конфлікти можуть бути деструктивними (ускладнюють взаємодію та взаємовідносини учасників груп, зміщують дієву активність з прийняття компромісних рішень на емоційне протиборство) та конструктивними, якщо отримують справедливу оцінку, що сприяє їх вирішенню.

Конфлікт, що виявлений та ґрунтовно проаналізований може стимулювати оновлення і поліпшення людських відносин. Розгляд і рішення проблем рідко обходиться без конфліктів. Мир – це наслідок творчо розв’язаного конфлікту, в якому сторони зближують позиції, що здавалися раніш несумісними, і досягають справжньої згоди.

Пошуки причин конфліктів та способів їх розв’язання. Лабораторні версії суспільних дилем.Дослідження соціальних психологів виявили декілька причин, які є типовими для конфліктів різних рівнів (міжнародних, внутрішньогрупових, міжособистісних).

Глобальними проблемами людства, які становлять загрозу для його майбутнього існування є ядерна зброя, потепління клімату, перенаселення, виснаження запасів корисних копалини. Ці проблеми виникають у зв'язку з тим, що різні групи переслідують власні інтереси, а їх діяльність йде на збиток усім. Людство постає перед складною дилемою: як сумістити благополуччя індивідів, у тому числі і реалізацію їх права на задоволення власних інтересів, і благополуччя всього суспільства в цілому?

Щоб виокремити і проілюструвати цю дилему, соціальні психологи використовують лабораторні ігри, що відображають природу багатьох соціальних конфліктів. Показуючи, як люди, які керуються благими намірами, виявляються залученими в поведінку деструктивну для обох сторін, ці ігри висвічують деякі парадокси людського існування, що викликають стурбованість. Розглянемо два приклади: дилему ув'язненого і трагедію громадських вигонів.

Дилема ув'язненого. Ця дилема була вперше обговорена ще у 60-х рр. ХХ ст. А.Рапопортом у праці „Захисники, гравці та дебати” описав вражаючу тенденцію поведінки підозрюваних у злочині. Розглянемо цю ситуацію. Обидва затриманих винні у скоєнні злочину, але прокурор має лише докази їх причетності до менш важкого злочину. Він пропонує наодинці кожному зізнатися на вигідних умовах: якщо зізнається тільки один, то буде звільнений. Натомість другий отримає максимальне покарання. Якщо зізнаються обидва, то обидва будуть засуджені до середніх термінів ув'язнення. Якщо ніхто не зізнається, обидва одержать мінімальне покарання.

Психологами було проведено дві тисячі таких лабораторних ігор. Досліджуваними були студенти, їм пропонувалися різні способи нагороди та покарання (бали, оцінки, гроші). На рис. 1 показані можливі стратегії поведінки гравців: співпраця та відособлення. Як же поводилися гравці? Кожний з них не був впевнений остаточно, як саме буде поводити себе інший. Тому кожен з них починає мислити еґоїстично, шукає вигоди лише собі, прирікаючи іншого на програш. Відтак, не довіряючи один з одному, обидва прирікають себе на значно гірший фінал, ніж той, коли б вони думали про спільну вигоду.

Рис.1. Лабораторна версія дилеми ув'язненого.

Числами позначено винагороду в балах (числа над діагоналлю – виграш гравцеві А).

На прикладі лабораторних версій дилем, психологи показали, що стратегія відособлення може мати руйнівні наслідки для всіх. Це може стосуватися посиленого фінансування міліарних програм ЄС та США. Народи всіх країн жили б в більшій безпеці, якщо взагалі не було б військової загрози, і якби уряди витрачали гроші не на озброєння, а на продуктивніші потреби.

Трагедія громадських вигонів. Це метафоричне поняття запровадив еколог Г. Гардін. Терміном «громадські вигони» в старій Англії називали пасовища, що розташовувалися поблизу людських поселень. Кожний фермер прагнув мати більші прибутки, тому збільшував кількість поголів’я корів. В результаті того, що трава не встигала вирости, пасовища занедбувалися. Збитки були очевидними для всіх: решти господарів, виробників м’ясо-молочної продукції, продавців, споживачів.

В ролі «громадських вигонів» може виступати повітря, вода, тобто будь-який обмежений ресурс, що знаходиться у спільному користуванні. Аналогічних подій немало в реальному житті. Проблема у тому, що всі прагнуть користуватися природними благами, а збереженням цих спільних ресурсів займаються одиниці.

Окремі елементи дилеми громадських вигонів взяли за основу лабораторних ігор. Психолог Дж. Едні розробив гру „Гайки”(1979) та провів її за участю студентів. Декілька гравців сідали навколо неглибокої чаші, в якій лежало 10 металевих гайок. Експериментатор пояснює правила гри: кожному слід набрати якомога більше гайок. Гравець у будь-який час може взяти стільки гайок, скільки хоче. Крім цього, кожні 10 секунд кількість гайок, що залишаються в чаші, подвоюватиметься. Результат гри: якщо студентам не надавали можливості домовитися і виробити стратегію «заощадження», то більша половина груп завершували гру за лічені секунди, тобто до першого поповнення запасу гайок. Нерідко кожний гравець так поспішав захопити собі більше гайок, що чаша опинялася на підлозі.

Лабораторним іграм, відтворюючим сутність дилеми ув'язненого і трагедії громадських вигонів, властиві деякі загальні риси. Ігри підштовхують гравців як до ситуаційного пояснення своєї поведінки («Обставини не дозволяли мені діяти інакше»), так і до диспозиційного пояснення поведінки їх опонентів («Вони перші розпочали хапати», «Він не заслуговував довіри»). Ця фундаментальна помилка атрибуції була прикметною для обох сторін учасників.

Крім цього, учасники ігор не мали сталої мотивації. Спочатку вони намагалися заробити якомога більше грошей, згодом вони прагнули уникнути поразки. Це означає, що багато реальних життєвих конфліктів, подібних до дилеми ув'язненого і трагедії громадських вигонів – ігри з ненульовою сумою. Виграші і програші обох сторін не обов'язково мусять дорівнювати нулю. Обидва учасники можуть виграти, якщо співпрацюватимуть; змагаючись, суперники можуть обидва програти.

Соціально-психологічні способи розв’язання соціальних дилем. Соціальні психологи досліджували способи налаштування людей на співпрацю. Фахівці, що вивчали дилеми в лабораторних умовах, пропонують декілька способів:

1. Регулювання соціальними інститутами (правовими, освітніми тощо) просоціальної поведінки громадян (екологічної, правової, моральної відповідальності). Йдеться про вироблення певних норм та правил, скерованих не громадське благо, на захист інтересів громад. Аналогічним чином і учасники лабораторних ігор нерідко шукають способи так відрегулювати свою поведінку, щоб досягти загального блага. Гравці в «Гайки» можуть домовитися про те, щоб протягом одного 10-секундного відрізка часу не брати більш однієї або двох гайок і надати експериментатору можливість заповнювати їх запас; вони також можуть вибрати лідера і надати йому право вирішувати, скільки гайок може узяти той або інший гравець.

2. Формування груп з оптимальною для прийняття рішення кількістю учасників також певним способом розв’язання соціальних дилем. У менших за кількістю учасників співтовариств кожен індивід відчуває себе відповідальнішим і ефективнішим. У більш численних співтовариствах, наприклад, у будь-якому місті, добровільне самообмеження менш вірогідне. Оскільки шкода, що заподіюється індивідом, розподіляється між багатьма, індивід може нехтувати значущістю свого особистого вчинку. Саме тому деякі політологи і соціальні психологи стверджують, що там, де це можливо, великі співтовариства повинні бути поділені на менш численні ( наприклад, за територіальним принципом).

3.Щоб не потрапити у соціальну пастку, люди також повинні посилити комунікацію. У лабораторних умовах групова комунікація іноді перетворюється на взаємні погрози і образи. Проте значно частіше вона приводить до співпраці. В ході обговорення дилеми виробляється групова ідентифікація, що підсилює турботу про благополуччя групи. При цьому також виробляються групові норми і загальні очікування, а груповий тиск примушує членів групи дотримуватись норм. Результати лабораторних досліджень свідчать: комунікація підвищує рівень довіри і створює умови для досягнення домовленостей, які приносять користь обом сторонам.

4. Зміна системи винагород також сприяє розв’язанню соціальних дилем. Коли в експериментах змінювали правила гри таким чином, що співпраця робилась економічно вигідною, популярність кооперації зростала. Наприклад, щоб запобігти забрудненню повітря автомобільними викидами, сьогодні багато міст надають автомобілям, в яких їдуть не менше двох осіб, певні пільги у вигляді спеціальної швидкісної смуги на автостраді або зменшення платні за проїзд по ній.

5.Зверненість уваги людей до альтруїстичних норм.З попередньої теми відомо, що люди стають менш еґоїстичними, коли відчувають більшу відповідальність за інших. Апеляція до альтруїстичних мотивів певною мірою підштовхує людей до суспільно корисних вчинків.

Отже, люди мають можливість мінімізувати деструктивні наслідки пасток соціальних дилем. Для цього потрібно дотримуватись певних правил і норм, що регулюють еґоїстичну поведінку: утворювати нечисленні групи, в яких зростає персональна відповідальність; надавати людям можливості обговорювати соціальні дилеми; там, де не допомагає апеляція до альтруїстичних норм додатково встановлювати матеріальні стимули до співпраці.

Конкуренція, сприйняття несправедливості та спотворення сприйняття як джерела конфлікту. Конкуренція.Ворожість нерідко виникає тоді, коли групи конкурують за роботу, житло, землю тощо. Зіткнення інтересів породжує конфлікт. Конкурентна боротьба за територію, роботу і політичну владу сприяла розпалюванню конфлікту, наприклад, в Північній Ірландії, де починаючи з 1969 р. в зіткненнях між правлячою протестантською більшістю і католицькою меншиною загинули більше 3200 осіб.

Щоб довести той факт, що конкуренція сама по собі провокує ворожнечу і конфлікт М. Шериф і його колеги (1966) провели серію вражаючих експериментів за участю 11-12-річних підлітків[89]. Експерименти проводились у літніх таборах для школярів та тривали три тижні. М.Шериф розділив 22 незнайомих між собою хлопців на дві команди та відвіз їх на різних автобусах в бойскаутський табір. Там їх поселили в різних спальних корпусах, розташованих за півмилі один від одного. Майже цілий тиждень групи навіть не підозрювали про існування один одного. Одна група назвала себе «Гримучі змії», інша – «Орли». В межах кожної групи була створена групова ідентифікація (спільні заняття, гордість за свою команду). Надалі експериментатори підготували підґрунтя для конфлікту – наприкінці першого тижня «Гримучі змії» виявили «Орлів» «на своєму» бейсбольному майданчику. Персонал табору запропонував обом групам провести турнір, що передбачав різні змагання (з бейсболу, гру у війну, взаємні інспекції жител, пошуки скарбів тощо). Пропозиція було зустрінута обома групами з ентузіазмом. Це були справжні змагання: перемога однієї групи означала поразку іншої. «Вся здобич» (медалі, ножі) повинна була дістатися групі — переможцю турніру. В результаті табір поступово перетворився на поле ворожнечі. Конфлікт почався з того, що суперники стали обзивати один одного під час змагань. Конфліктувати почали також в їдальні, надалі справа дійшла до «сміттєвої війни», спалювання прапорів, набігів на спальні корпуси і навіть до «кулачних боїв». Коли хлопчиків просили описати суперників, вони вживали слова «боягузи», «нахаби» і «покидьки»; себе ж вони вважали «сміливим», «безкомпромісними» і «дружніми».

Наслідком конкуренції, в якій перемога однієї сторони означала поразку іншої, є глибокий конфлікт, негативне сприйняття тих, хто не є членом власної групи, сильна внутрішньогрупова згуртованість і відчуття гордості. Результати експериментів свідчать про те, ситуації конкуренції типу «виграв-програв» породжують конфлікт.

Сприйняття несправедливості. На думкусоціальних психологів, люди сприймають справедливість як баланс розподілу винагород між індивідами пропорційно їх внеску до загальної справи. Було експериментально підтверджено наступне: чим більш компетентними та сповненими почуттям власної гідності є люди (чим вище вони цінують свої внески), тим гостріше вони відчувають, що їх недооцінюють. Ініціаторами соціальних протестів звичайно виступають ті, хто вважають себе гідними вищої винагороди, ніж тієї, яку одержують

Критики теорії балансу стверджують, що баланс внеску і винагороди не вичерпує розуміння справедливості. Наприклад, у СРСР було розуміння справедливості як певна зрівнялівка: «Від кожного – за здібностями, кожному – згідно потреб». В сучасних колективістських культурах (китайська, індійська тощо) на відміну від індивідуалістських культур віддають перевагу зрівняльному розподілу або розподілу за потребами. У колективістській Японії, в країні, де особливо шанують старших за віком людей, оплата праці значно частіше залежить не від продуктивності, а від стажу. В індивідуалістській культурі США значно більше людей є прихильниками оплати праці згідно кваліфікації, а у Великій Британії та Іспанії таких людей є значно менше. Значна частина британців вважає, що уряд має зменшити розрив між високо- і низькооплачуваними працівниками й гарантувати дохід не нижче за прожитковий рівень.

Що краще взяти за основу розподілу винагород: потреби, внесок, рівність чи їх комбінації? Відомий філософ Дж.Ролз у працях „Справедливість як чесність”, „Політичний лібералізм”(1971) зауважує, що вирішення таких проблем слід здійснювати з погляду „намітки незнання”[90]. Іншими словами, що візьмуть люди за основу розподілу винагород, якщо ніхто з них не знатиме остаточно свого економічного становища у майбутньому? Соціальні психологи (Г.Мітчелл, 1993) дослідили, що, наприклад, студенти висловились за рівність (зрівнялівку) і задоволення потреб на той випадок, якщо вони опиняться «на дні», але не відмовляються від того, щоб певною мірою враховувалася і продуктивність праці.

Отже, підходи до визначення справедливості в різних соціокультурах різняться, інколи справедливість розглядають з позицій балансу, інколи з інших позицій. В альтруїстичному співтоваристві (наприклад, у сім’ї) критерієм можуть бути потреби. У дружбі критерієм справедливості може бути баланс. В інших суспільних відносинах людей, заґрунтованих на принципі конкуренції, змагальності справедливість винагород визначається за фактом перемоги.

Спотворене сприйняття. У багатьох конфліктахвелику проблему створює спотворене сприйняття мотивів і цілей іншої сторони. Схильність мислити на користь самих себе призводить до того, що індивіди і групи гордяться своїми добрими справами, і позбуваються персональної відповідальності за погані вчинки, відмовляючи іншим у праві на помилки. Завдяки фундаментальній помилці атрибуції кожна із сторін бачить у недружності опонентів відбиття їх ворожих диспозицій. Наслідком цього є ситуація, при якій людина фільтрує інформацію і інтерпретує її відповідно до своїх упереджень. У групах часто відбувається поляризація цихтенденцій до схильності мислити на користь самих себе і до самовиправдання.

Дзеркальне сприйняття. Одним з симптомів огрупленого мислення єсприйняття власної групи як етичної і сильної, а групи опонента — як аморальної і слабкої. Терористичні акти, які більшість людей вважають проявами деградації і жорстокості, для інших – «священна війна», в якій засоби є негуманними, однак вимушеними реакціями на державницький терор. У проведеному нами дослідженні студентських наративів (розповідей) про екстремальні соціальні ситуації (терористичний акт у московському культурному центрі на Дубровці, 2002) подібну тенденцію демонструють навіть дистанційовані від ситуації особи[91].

Під час міжнародних криз уявлення про супротивників стають більш стереотипними, відтак ухвалення непродуманих, інтуїтивних рішень – вірогіднішим. Експериментально доведено, що одного лише передчуття конфлікту достатньо для «заморожування» мислення і «блокування» творчого вирішення проблеми. Дзеркальне сприйняття сприяє також і гонці озброєнь. В результаті обидві сторони відчувають, що вимушені озброюватися, хоч і запевняють в своїй прихильності роззброєнню. Соціальний психолог Ф.Тетлок, проаналізувавши різні аспекти радянської і американської політичної риторики після Другої світової війни, дійшов висновку про негнучкість мислення лідерів обох країн. Під час блокади Берліна, корейської війни і радянського вторгнення до Афганістану гранично спрощені політичні заяви перетворювалися на застиглі формули, в яких переважало чорно-біле бачення світу.

Дослідники проаналізували також і політичну риторику, що передувала початку найбільших воєн, раптових військових нападів, близькосхідних конфліктів. Відомо немало прикладів того, як негативне дзеркальне сприйняттяперешкоджало досягненню миру. Наприклад, обидві сторони арабо-ізраїльського конфлікту наполягають на тому, що «ми» вимушені так діяти, щоб захистити свою безпеку і свою територію, тоді як «вони» хочуть знищити нас і оволодіти нашою землею. Дзеркальне сприйняття, що самопідтверджується, є прикметною ознакою таких глибоких конфліктів, як конфлікт в колишній Югославії. Аналогічну схильність на користь своєї групи і відповідне їй спотворене сприйняття демонструють і конфліктуючі в Бангладеш мусульмани і індуїсти

Конфлікт між групами нерідко підігрівається ілюзорними уявленнями про те, що все зло – від керівників протиборчої групи, а члени її, хоча ними маніпулюють, – на нашій стороні. Цей феномен «лідер поганий, а люди хороші» виявився в тому, як американські і радянські громадяни сприймали один одного в період холодної війни. Ще один тип дзеркального сприйняття – взаємне перебільшення позицій обома сторонами. Кожна із сторін перебільшує екстремізм іншої сторони, особливо якщо ця група прагне до яких-небудь змін. Кожна сторона вважає, що «наші» уявлення ґрунтуються на фактах, а «вони» інтерпретують факти відповідно до своєї ідеології. Саме з таких неадекватних уявлень про опонента виникали сутички в екс-Югославії між сербами та помірно релігійними боснійськими мусульманами, яких вони помилково прирівняли до ісламських фундаменталістів і терористів Близького Сходу.

Зміна сприйняття. Образ ворога може значно пом’якшитися, коли ворог стає союзником. Поки Ірак воював з Іраном його підтримували багато країн. Коли ж у війні з Іраном була поставлена крапка та Ірак ввійшов до багатого нафтою Кувейту, його дії миттєво були названі «варварськими». США, що колись були друзями Іраку, під час війни в Персидській затоці (1991 р.) зробилися його ворогами і друзями Кувейту.

Коли люди конфліктують, то вони помилково сприймають свої власні мотиви і дії як виключно благородні, а мотиви і дії іншої сторони — як зловмисні. Опоненти відповідають тим самим: у них складається дзеркальне сприйняття вчинків суперника. Люди, що спіймані в соціальну пастку за обмежені ресурси, або ті, що воюють через сприйману несправедливість конфліктуватимуть доки не позбавляться спотвореного сприйняття один одного.

Отже, багато соціальних проблем виникають унаслідок того, що люди прагнуть до задоволення власних еґоїстичних інтересів на збиток інтересів суспільства. Лабораторні ігри, проведені психологами («Дилема ув'язненого» та «Трагедія громадських вигонів») відображають наявні суперечності між благополуччям індивіда і благополуччям суспільства. У реальному житті, як і в лабораторному експерименті, можна уникнути подібних пасток. Для цього потрібно розробляти правила, що регулюють еґоїстичну поведінку, створювати нечисленні групи, в яких люди відчувають відповідальність один за одного, передбачати можливість комунікації, тому що вона сприяє зниженню рівня взаємного недовір'я, використовувати матеріальне стимулювання співпраці і звертатися до альтруїстичних відчуттів людей.

Результати знаменитого експерименту М.Шерифа свідчать про те, що конкуренція, в якій перемога одного означає поразку іншого, швидко перетворює незнайомих людей на ворогів, породжує конфліктну войовничість.

Конфлікти виникають і тоді, коли люди відчувають, що з ними чинять несправедливо. Згідно теорії балансу, «справедливість» – це розподіл винагород пропорційно внескам людей. Конфлікти виникають, якщо люди виражають незгоду з оцінкою їх внесків, а отже і з тим, що винагороди розподілені справедливо.

Нерідко конфлікти позначені спотворенням сприйняття сторонами мотивів і цілей один одного. Часто конфліктуючі сторони дзеркально сприймають один одного. Якщо обидві сторони вважають, що «ми прагнемо до миру, а вони мріють про війну», то це врешті-решт спровокує їх на демонстрацію ворожості. Міжнародні конфлікти нерідко підживлюються ілюзією «зловмисний лідер — хороший народ».

Стратегії примирення: рівноправні контакти, кооперація, комунікація, умиротворення. Такі соціальні пастки як конкуренція, сприймана несправедливість і спотворене сприйняття розпалюють конфлікти. Проте існують чотири стратегії примирення, на яких зосереджена увага психологів.

Рівноправні контакти. Результати психологічних досліджень свідчать про те, що спільна робота на підприємстві, служба в армії, мешкання поруч, сумісний відпочинок істотно знижують рівень упереджень, характерний для початкових міжгрупових контактів. Те саме стосується студентів: що більше вони контактували з місцевою молоддю та населенням, тим більше позитивним було їх ставлення до приймаючих країн. Зрозуміло, що дружба – ключ до успішних контактів. Людина, у якої є друг, що належить до національної меншини, значно більш схильна до симпатії і підтримки його групи, більш позитивно ставиться до іміґрації в її країну представників цього етносу. Це стосується установок німців до турків, французів до вихідців з Азії та Північної Африки, голландців до індонезійців і турків, британців до вихідців із Західної Індії та Азії. На це вказали психологічні дослідження, проведені у різних європейських країнах наприкінці 1990-х рр.

Кооперація. Чи можна стверджувати, що змагання, розділяє людей, а контакт в процесі співпраці – об'єднує? Що відбувається, коли група людей потрапляє в скрутне становище? Під впливом загальної зовнішньої загрози кооперація посилюється. Люди об’єднуються, зближуються з тими, хто разом з ними долав наслідки природних катаклізмів (повені, землетруси тощо). Солдати, що разом боролися проти загального ворога, нерідко зберігають бойове братерство на все життя. Одне лише нагадування про іншу групу (наприклад, про школу-суперницю) робить людей «чутливішими» до всього, що пов'язано з їх власною групою

Саме тому в періоди міжрасових конфліктів відчуття гордості за свою групу посилюється. Створення образу ворога — один із способів, до якого можуть вдатися лідери груп, щоб зробити їх більш згуртованими. Час від часу «виконавці ролі ворога» змінюються, але ворог знаходиться завжди. Авторитарним державам, судячи з усього, завжди потрібний ворог як найпотужніший об'єднувальний чинник. Цьому слугує постановка екстраординарних цілей.

За своєю об'єднувальною силою екстраординарні ціліпідпорядковують собі всіх членів групи і вимагають сумісних дій. Спільна праця задля досягнення екстраординарної мети може нівелювати конфлікт. Психологи Р.Блейк і Дж.Мутон (1979) провели низку експериментів, в яких взяли участь 150 груп управлінців (понад 1000 осіб). Автори відтворили принципові особливості експерименту М.Шерифа з групами бойскаутів.

В експерименті Блейка і Мутона спочатку кожна група працювала самостійно, потім змагалася з однією з груп і, нарешті, співпрацювала з іншою групою над досягненням екстраординарної мети. Результати свідчать про те, що реакції дорослих були аналогічні реакціям підлітків, що брали участь в експерименті Шерифа. Кооперативна діяльність приводить до найбільш сприятливих результатів у тому випадку, коли створюється нова група, об'єднана з колишніх груп. Упереджене ставлення типу «ми - вони» зменшується, якщо: новостворена груп отримує консолідуючу назву; учасники працюють разом в умовах, які сприяють гарному настрою; правильно організований фізичний простір роботи (члени двох груп сидять за столом не напроти один одного, а разом). Посиленняспільної «внутрішньогрупової ідентифікації» досягається низкою прийомів: вибір групами своїх кольорів, девізу та пісні, запровадження уніформи тощо.

Для усіх країн, особливо там, де в школах навчаються діти різних рас та національностей важливим є кооперація в процесі навчання. Ще у 1954 р. Г.Олпорт обґрунтував ідею подолання упереджень за допомогою кооперації у навчанні. Вона сприяє виникненню дружніх зв'язків, рівноправних відносин і позитивних соціальних наслідків успішної співпраці членів груп, що змагаються.

Комунікація.Конфліктуючі сторони мають різні способи подолання своїх суперечностей за допомогою комунікації. По-перше, коли виникають розбіжності, вони можуть вдатися до прямих переговоріводин з одним і домовлятися. У них також є можливість скористатися послугами третьої сторони – посередника, який вносить пропозиції, що полегшує досягнення домовленості. Крім того, сторони можуть удатися до арбітражу, тобто винести свої розбіжності на суд третьої нейтральної сторони.

Переговори – це пошук згоди за допомогою безпосереднього обговорення між учасниками конфлікту. Непоступлива позиція однієї із сторін може опустити планку очікувань іншої сторони, і та задовольниться меншим. Іноді непоступливість може обернутися проти того, хто її виявляє. Затягування переговорів теж невигідно, адже тривалі страйки приносить збитки усім.

Посередництво – це спроба нейтральної третьої сторони розв’язати конфлікт за допомогою внесення пропозицій та покращення комунікації. Здебільшого, обидві сторони орієнтовані на суперництво за схемою «ми виграли – ви програли». Кожна сторона вважає, що досягла успіху, якщо опонент є незадоволений результатом, а якщо він задоволений, це означає, що вона програла. Завданням посередника є замінити цю схему на співпрацю, удосконалити навички сторін, надаючи взаємовигідні пропозиції для прийняття інтеґральної угоди. У порівнянні до компромісів, в яких кожна із сторін жертвує чимось важливим для себе, інтеґральні угоди відрізняються більшою стабільністю та сприяють більш хорошим відносинам у подальшому. Якщо сторони не довіряють один одному та їх спілкування неефективне, допомога третьої сторони – посередника-консультанта з проблем сім'ї, фахівця з трудових суперечок, дипломата – може виявитися корисною. Часто як посередником виступає той, кому довіряють обидві конфліктуючі сторони. У 1980-і рр. посередником у конфлікті між Іраном і Іраком виступила мусульманська громада Алжиру, посередником у територіальній суперечці між Чилі і Аргентиною – Папа римський, у 2004 році після першого туру президентських виборів в Україні – екс-президент Польщі О. Кваснєвські.

Переконавши конфліктуючі сторони ще раз обдумати їх конфлікт, який вони самі розглядають тільки з позиції «я програв – ти виграв», посередник нерідко просить кожну із сторін сформулювати і ранґувати свої цілі. Якщо цілі сумісні, процедури ранґування дозволяють кожній із сторін пожертвувати цілями менш значущими на користь цілей принципових. Після цього сторони запрошуються для прямого діалогу. Посередник нерідко «вибудовує переговори» так, щоб обидві сторони обов'язково зрозуміли один одного. Він може попросити конфліктуючі сторони обмежити їх аргументи лише переліком фактів. Посередник може також попросити учасників конфлікту уявити себе на місці один одного і аргументувати позиції один одного. Можна також попросити учасників переговорів, перш ніж відповідати опонентам, повторити від свого імені їх формулювання. Результати експериментів свідчать про те, що подібні прийоми сприяють взаємній симпатії, роблять мислення сторін менш стереотипним, а прагнення до співпраці – помітнішим.

Арбітраж. Деякі конфлікти є доволі складними, оскільки засадничі інтереси сторін діаметрально протилежні. Вирішити такі конфлікти до обопільного задоволення сторін просто неможливо. Якщо посередник виявляється безсилим, конфліктуючі сторони можуть удатися до арбітражу. Це вирішення конфлікту нейтральною третьою стороною, яка після вивчення позицій сторін виносить ухвалу (рішення). Як правило, конфліктуючі сторони вважають за краще вирішити свою проблему без арбітражу, щоб не втратити контролю над ситуацією.

Коли розбіжності дуже великі і здаються непереборними, перспектива арбітражу може мати зворотний ефект. Конфліктуючі сторони можуть «заморозити» свої позиції в надії вигадати, якщо арбітр вважатиме за краще шукати компроміс. Щоб переламати цю тенденцію, деякі суперечки, зокрема ті, що виникають при рішенні питання про гонорари видатних спортсменів, розв'язуються за допомогою «арбітражу останньої пропозиції»: третя сторона вибирає одне з двох останніх рішень обох сторін. «Арбітраж останньої пропозиції» примушує обидві сторони вносити розумні пропозиції.

Умиротворення (стратегія ПОІР). Деколи напруженість і взаємна підозрілість настільки великі, що не тільки вирішення конфлікту, але навіть спілкування стає неможливим. Відбувається ескалація міжнародного конфлікту. У 1960-х рр. соціальний психолог Чарльз Осгуд запропонував додаткову альтернативу, стратегію ПОІР (поступові й обопільні ініціативи задля розрядки міжнародної напруженості). Вона ґрунтується на таких соціально-психологічних концепціях, як норма взаємності і атрибуція мотивів. ПОІР вимагає, щоб одна сторона ініціювала декілька невеликих акцій, скерованих на деескалацію конфлікту, заздалегідь повідомивши про своє прагнення до миру. Одна сторона закликає протилежну сторону зробити кроки назустріч. Подібні заяви створюють певний фон довір’я у протилежної сторони та привертають увагу громадськості, яка вимушує її дотримуватись норм взаємності.

Потім ініціатор примирення відповідно до заявлених їм раніше намірів здійснює декілька актів примирення, щоперевіряються. Результатом стає посилення тиску на супротивника з боку громадської думки, що вимагає від нього у відповідь кроків. Здійснюючи різноманітні примирливі акти (наприклад, пропозиція інформації медичного характеру, ліквідація військової бази, відмова від заборон на торгівлю) ініціатор примирення надає супротивнику самому визначити власні кроки у відповідь.

Значущою спробою практичного застосування ПОІР є послаблення «холодної війни» між США та СРСР. У промові 1963 р. президент Дж.Кеннеді задекларував свій перший примирливий акт: США припиняють ядерні випробування в атмосфері, і відновлять їх тільки в тому випадку, якщо це зробить інша країна. Промова Кенеді була опублікована в СРСР без купюр. У відповідь М.С.Хрущов, повідомив, що СРСР заморозив виробництво стратегічних бомбардувальників. Згодом США і СРСР уклали Договір про припинення випробувань ядерної зброї. Ці мирні ініціативи сприяли потеплінню відносин між двома країнами, хоч і нетривалому.

Окремі елементи стратегії ПОІР перевірялися соціальними психологами в лабораторних іграх, типу розв’язання дилем. Було з’ясовано, що доволі ефективною є проста стратегія «крок на крок», яка починається із співпраці і продовжується у формі адекватної відповіді на останній крок супротивника. Успішною можна назвати стратегію «співпрацювати, а не експлуатувати», яка передбачає прощення, але не примирення з експлуатацією. Інші аспекти стратегії ПОІР також перевірялися в тривалих експериментах. У лабораторних іграх співпраця дійсно посилюється у відповідь на проголошення готовності до неї. Примиренські кроки, що повторюються, дійснопороджують довіру, а підтримка балансу сил захищає від експлуатації.

Отже, соціальні дилеми, конкуренція, спотворене сприйняття здатні посилювати конфлікти. Натомість рівноправний контакт учасників, кооперація, комунікація та стратегії умиротворення є стратегіями подолання конфліктів. Контакти особливо плідні, якщо люди разом протистоять загальній загрозі або спільно працюють в ім'я досягнення якої-небудь екстраординарної мети. Скориставшись результатами вивчення кооперації в лабораторних умовах, деякі дослідники замість навчання, заснованого на змаганні, вельми успішно упровадили в школах новий метод – навчання через співпрацю.

У конфліктуючих сторін є можливість вирішувати свої протиріччя і в ході переговорів, які проводяться безпосередньо, або за участю третьої сторони – посередника. Посередник може допомогти опонентам позбутися неконструктивного підходу до вирішення конфлікту («я виграв — ти програв») та замінити його іншим підходом, заснованим на співпраці, де виграють обидві сторони. Завданням посередника є така організація спілкування конфліктуючих сторін, щоб в ньому не залишилося спотворень сприйняття і зріс рівень довіри і взаєморозуміння. Якщо посередник не зміг підвищити рівень довіри, конфлікт вирішує арбітраж, який сам пропонує рішення, або вибирає останню пропозицію однієї із сторін.Іноді напруженість така велика, що спілкування опонентів неможливе. У таких ситуаціях незначні примирливі кроки, зроблені однією стороною, можуть ініціювати у відповідь примирливі дії іншої конфліктуючої сторони. Однією з таких примирливих стратегій на рівні міжнародних конфліктів є ПОІР («Поступові та обопільні ініціативи задля розрядки напруженості).

Багато соціальних конфліктів – результат суперечностей між правами особи, окремих груп і правами суспільства. Соціальні психологи наголошують на необхідності суспільного балансу, де турбота про права окремої людини поєднується з турботою про загальнолюдський розвиток та благополуччя. Відтак в ситуації конфлікту прав особи і прав суспільства існує велика потреба в кроскультурних і ґендерних дослідженнях, в соціально-психологічному знанні у цілому, спроможних зробити внесок у баланс індивідуалістичних і колективістських вартостей конкретної культури.