ВІД ЧЕНЦІВ-КНИГОНОШ — ДО МЕРЕЖІ ДИСТРИБУЦІЇ ДРУКОВАНИХ ВИДАНЬ: РЕТРОСПЕКТИВА

Книжкова торгівля, як галузь, що організовує доведення видавничої продукції до споживача, виникла задовго до запровадження друкарського верстата в процес книготворення. Перші писемні згадки про продаж рукописних книг, скажімо, в давньоукраїнській державі відносяться до XI століття.

Книги продавалися спочатку в тих місцях, де вони творилися, — при монастирях, княжих дворах, де діяли школи перекладачів і переписувачів. Із зростанням попиту на рукописну книгу посланці цих книготворчих центрів, передусім ченці, ходили в близькі й далекі сторони, нерідко й до чужинців, пропонуючи свій специфічний товар. Згодом їх замінили книгоноші — представники нової професії, яка на той час тільки зароджувалася. Це були комунікабельні, добре освічені, підприємливі люди, які розумілися на силі писаного слова і вміли так розповісти про переваги и принади свого рукописного краму, що додому вони завжди поверталися з порожніми мішками, але з наповненими монетами кишенями.

Торгівля книгами помітно пожвавлюється із поширення друкарства. На різних ярмарках знаних європейських міст вже з початку XVI століття з'являються перші книжкові каталоги.

Тривалий час крупним центром, з якого розвозилися в усі кінці слов'янського світу значні наклади книг, була друкарня Києво-Печерської лаври. Особливо великим попитом користувалися лаврські друки в Москві та інших містах Росії, що спонукало киян до відкриття в Москві свого книжкового магазину і складу. Так тривало доти, поки тамтешній цар Петро І, стурбований впливом українців у Московії, не заборонив своїм указом від 5 жовтня 1720 року друк і поширення в імперії випущених у Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях видань, оскільки вони друкувалися «несогласно с московскими печатями», тобто тогочасною українською мовою.

Протягом другої половини XIX і початку XX століть, в умовах дії антиукраїнських цензурних циркулярів, вітчизняні видавці змушені були друкувати й поширювати свої видання в напівлегальних умовах власними силами або через культурологічні просвітні осередки. Одиничні книжкові торговельні заклади, які спеціалізувалися на продажу україномовних книг (для прикладу, книгарня Є. Череповського в Києві), неодноразово закривалися властями, а друкований крам конфісковувався відразу після завезення з друкарні.

Після 1917 року партійне керівництво радянської держави, зарахувавши видавничу справу до важливої ділянки ідеологічного впливу на маси, почало створювати потужну й розгалужену мережу поширення друкованих видань. Останній етап її існування, що припав на початок 90-х років минулого століття, в історії радянської книготоргівлі, можливо, отримає назву «золотого віку», адже в умовах суцільних дефіцитів мільйонні наклади недорогих за оформленням і ціною масових видань розкуповувалися у той період миттєво.