Федеративна республіка Німеччини.

Німеччина завжди мала децентралізовану державну структуру, крім 1933-1945 рр., в ній ніколи не було потужної центральної влади, яка б вирішувала долю далеких провінцій. Регіональний поділ державної влади є частиною німецького конституційного історичного спадку. В Німеччині федеративна держава завжди була поєднанням ідеї спільності на базі національного елементу з ідеєю регіональної самостійності на базі партикулярних елементів. Таким чином, федеральна держава створювала державну єдність, в межах якої, однак, встановлювались внутрішні кордони, які не допускали гіпертрофування ідеї єдності.

Німецькі вчені – правознавці вважають, що землі ФРН – це дійсні окремі держави, які мають суверенітет і юридично не підлягають федерації. Повноваження суб’єктів федерації дають їм можливість здійснювати широке самоврядування: бути хазяями на своїй території, впливати на розвиток економіки, охорону довкілля, соціально-культурне життя, гарантувати громадянські права і права людини.

У відповідності до 109 статті Конституції ФРН передбачається самостійність і незалежність бюджетів земель і федерації.

Кожна земля має свою конституцію, демократично обраний земельний парламент (ландтаг), земельне управління – уряд. У відносинах між собою землі значно. Мірою користуються принципом самокоординації, тобто регулюють свої відносини без посередництва центру, в основному шляхом складання і виконання прямих договорів.

Кожна земля має власне земельне законодавство, яке не суперечить федеральному, а також своє громадянство, але основним є громадянство ФРН. Для розв’язання можливих протиріч між центром і землями існує федеральний конституційний суд.

Парламент країни складається з двох палат: бундестагу і бундесрату. Останній є представницьким органом суб’єктів федерації. До бундесрату депутатів призначають органи управління земель в залежності від кількості населення.

В Німеччині задачі і повноваження держави розподіляються між федерацією і землями. До класичної схеми “горизонтального” розподілу влади (законодавча – виконавча – судова) додається “вертикальний” розподіл влади між державою – цілим і державою – частинами. Таким чином існує подвійний розподіл влади, згідно з яким не лише федерація, але і кожна земля мають власний парламент, свій уряд і суди.

В залежності від типу і масштабу завдань, що розподіляються, кожна федеративна держава має свою специфіку. Конституція ФРН розподіляє задачі не повністю за сферами діяльності, а і диференціює їх за функціями держави і сферами діяльності. Так, в більшості сфер діяльності законодавчі повноваження знаходяться в руках федерації; адміністрація в основному входить до компетенції земель; в судовій сфері федерація і землі тісно взаємодіють між собою.

Такий розподіл задач гарантує федерації її чільне положення. Маючи широкі повноваження в сфері законодавства, вона має можливість встановлювати єдині по всій федерації та для всіх земель і громадян норми. Землі ж (і в цьому є суттєвий компенсаційний механізм) можуть через Бундесрат приймати участь в законодавчому процесі федерації. Федеральні закони, що особливим чином зачіпляють інтереси земель, приймаються лише за наявністю згоди Бундесрату.

Згідно з діючою Конституцією законодавче право федерації поділено на рівні. За певними сферами діяльності, в яких інтереси держави в цілому та її громадян потребують однакових для всієї федерації норм, Конституція відводить право законодавства виключно федерації(виключне законодавче право). До нього відноситься міжнародні відносини, громадянство у федерації, грошова одиниця, пошта, телезв’язок, міри і ваги, митниця та охорона кордонів. Однак, за цілим рядом сфер життя федерація і землі “конкурують” між собою в сфері законодавства (конкуруюче законодавче право). Але і тут федерації відводиться домінуюче положення. Землі мають право видавати закони, якщо федерація не регулює тих самих об’єктів власними законами. На практиці федерація на стільки широко використовує власні повноваження ф цій сфері, що землям майже не залишається простору для впровадження конкуруючих законів, тік що і ці сфери практично залишаються прерогативою держави. Прикладом цього може слугувати кримінальне право, процесуальне право, право зборів і об’єднань, економічне право, трудове право, правила вуличного руху та житлове право.

Існує інша група сфер діяльності, по відношенню до якої інтенсивність федеральних законів суттєво обмежена. Федерація в цих випадках приймає лише основи законодавства, які визначають загальні контури напрямку і основні змістовні моменти законів (рамкове законодавство). До них відносяться: загальні принципи вищої освіти, загальні правові відносини в сфері преси та кіно, охорона природи, догляд за ландшафтом, планування благоустрою території, водне господарство, регістраційно – паспортні справи. За землями, таким чином залишається право і можливість приймати рішення про деталі в установлених федерацією межах. Так, закон про планування благоустрою території на рівні федерації включає в себе лише загальні положення, а структурне планування в економічній, соціальній і культурній сферах входить в компетенції окремих федеральних земель.

Землі мають законодавче право в тих сферах, де воно не віднесено Конституцією до прав федерації. Майже повністю в компетенції земель знаходиться законодавство і тим самим повна політична відповідальність лише в наступних сферах:

- питання культури, в першу чергу система освіти, радіо і телебачення;

- комунальна сфера, тобто право міст, общин і округів на самостійне здійснення своїх внутрішньо-організаційних справ;

- поліцейське право, яке включає в себе правила по підтримці державно-суспільного порядку та його організації.

Не зважаючи на обмеження федеративним рамковим законодавством землі мають суттєві законодавчі повноваження в наступних сферах:

- територіальне планування, тобто розвиток структури землі;

- охорона природи і догляд за ландшафтом;

- водне господарство.

Парламенти земель, звичайно, мають право затвердження земельного бюджету. Кожна із земель може самостійно вирішувати як витрачати власні гроші. Однак як для федерації, так і для земель, простір для маневрування складає лише 10%, оскільки в першу чергу необхідно виконувати суттєві законні платіжні зобов’язання, перш ніж встановлювати новий бюджетний пріоритет.

Більшість управлінських задач здійснюються землями, адміністративними регіонами, міськими і сільськими округами, общинами. Таким чином, землі здійснюють виконання не лише земельних законів, але і законів федеральних. Виконання федеральних законів здійснюється чи “за завданням федерації”, чи як “власна справа”. Реалізація адміністративних задач за завданням федерації охоплює лише незначний сектор. Прикладом цього може служити управління федеральною сіттю магістральних автомобільних доріг, управління федеральною водною сіттю, задачі управління авіасполученням (дозвіл на будівництво аеропортів), задачі в галузі атомної енергетики (дозвіл на будівництво і експлуатацію атомних електростанцій та установок по збереженню і зберіганню або повторної обробки радіоактивних речовин). В цих сферах федерація має право дати вказівки земельним властям.

Більшість федеральних законів здійснюється земельними властями. Можливості федерації впливати на цей процес більш обмежено, ніж в рамках адміністративних задач, які здійснюються за завданням федерації. Нагляд розповсюджується лише на правомірність управлінських рішень, але не на їх доцільність. Тому землі не є чисто виконавчими органами, а можуть мати власний розсуд і приймати власні рішення. Прикладом є будівельне право, підприємницьке право, а також надання соціальної допомоги, як і більшість федеральних законів.

Земельні закони реалізуються земельними властями як власні адміністративні рішення і тому не входять до компетенції федеральних закладів. До цієї сфери відноситься не лише застосування окремих інструкцій, а і творча державна діяльність, як, наприклад, рішення про будівництво шкіл, університетів, театрів, музеїв, структурна політика і містобудівництво, а також надання державної допомоги при розташуванні промислових об’єктів. Управління як вид державної діяльності в широкому сенсі, на відміну від парламентської діяльності, не є, таким чином, діяльністю підпорядкованою і чисто виконавчою, а, скоріше, може бути кваліфіковано, як активна державна політика. Отримав домінуючу роль в цій сфері державної влади, землі взяли в свої руки дуже суттєву функцію.

Каркасом федеративного устрою держави і одночасно постійною темою діалогу між федерацією і землями є положення про фінансування. Відповідальність за витрати на діяльність, що здійснюється федерацією і землями, розподіляється згідно з Конституцією наступним чином.

Управлінські витрати, які необхідні на експлуатацію і підтримку державного апарату, несе відповідна інстанція. Зокрема, витрати на кадри і технічне оснащення апарату в галузі законодавства, урядової, управлінської і судової діяльності федерації – несе федерація, за закладами земель – кожна із земель.

Здійснення витрат несе та сторона, котра має право управління (не законодавства) по відповідному сектору діяльності. Якщо таке право належить виключно федерації, то на неї лягають і витрати, якщо ж вони в руках земель, то і витрати несуть землі. При здійсненні федеральних законів землями “за завданням федерації” остання несе в кінцевому випадку і відповідальність, а тому і здійснює витрати, які випливають із здійснення управлінських задач такого роду. Наприклад, федеральні автомагістралі будуються землями по завданню федерації, тому федерація має нести в кінцевому випадку витрати на будівництво.

Що стосується федеральних законів про грошові виплати, тобто законів, які передбачають виплати громадянам, то федерація зобов’язана повністю або частково взяти на себе ці витрати і в тих випадках, коли безпосередньо виплати здійснюються землями. Так, виплата стипендій студентам частково компенсується землям із державного бюджету, оскільки відповідний закон про надання допомоги в отриманні освіти є законом федеральним. Коли ж землі несуть чверть витрат, або більше того, тоді, і тільки тоді, для прийняття таких законів про грошові виплати необхідна згода Бундесрату (Палати земель).

Згідно з положенням Конституції, майже всі податкові закони приймаються федерацією. Це дає ту перевагу, що оподаткування в усіх частинах країни в принципі однакове, що виключає нерівність в конкуренції, а також мотивацію для переміщення капіталів з одних земель в інші щоб уникнути більш високих податків. Але це зовсім не означає, що уражаються інтереси земель у фінансовому відношенні, оскільки законодавча компетенція федерації не передбачає автоматичного розпорядження податками. Навпаки, федерація і землі мають рівні права на державні надходження. Потреби федерації і земель у відшкодуванні своїх витрат скоординовані по відношенню одне до одного таким чином, щоб забезпечувалась справедлива компенсація, виключалась надмірне податкове навантаження на платників податків і гарантувалось уніфікованість умов і рівня життя на всій території Федеративної Республіки Німеччини.

Розподіл податків між федерацією, з одного боку, і землями, з іншого, здійснюється за двома різними системами. Більшість видів податків нараховується згідно з так званою розподільчою системою – або повністю федерації, або землям.

Найбільш важливі податки, які складають 70% загальної податкової маси, поділяються між федерацією і землями за так званою системою єдиного централізованого розподілу. Цей централізований розподіл в основному охоплює три види податків: податок з доходів громадян, податок на корпорації і податок з обороту. Перші два види податків розподіляються між федерацією і землями за раніше встановленими твердими відсотковими співвідношеннями. Що ж стосується податку з обороту (податку на додану вартість), то тут твердих ставок немає, а плаваючі ставки встановлюються періодично.

До задач фінансового законодавства входить не лише справедливий розподіл загального обсягу податкових надходжень між федерацією і землями, але і встановлення справедливої частки кожної із земель в тій сумі, яка в цілому відводиться землям. Конституція визначила в цьому зв’язку в першу чергу обсяг місцевих надходжень як базовий принцип для визначення таких часток. Згідно з ним кожній землі залишається така частка від загальної земельної частки податкових надходжень, яка визискується фінансовими органами відповідної землі на її території. Кожна із земель отримує податки або відсотки від податків, які витікають із економічного потенціалу землі і відповідають її економічній структурі. Слід зауважити, що землі ФРН дуже відрізняються за своїм економічним і фінансовим потенціалом. Існують “багаті” і “бідні” землі. Тому Конституція наполегливо пропонує, щоб різні у фінансовому потенціалі землі “відповідно компенсувались”. Повне вирівнювання податкових надходжень не є при цьому ціллю, оскільки в інакшому випадку виникла б загроза того, що “багаті” землі загубили б інтерес до збереження своєї переваги, тоді як “бідні” землі перестали б здійснювати зусилля по розширенню свого економічного потенціалу.

Результатом всього цього є достатньо складна схема розрахунків і виплат: землі, слабкі у фінансовому відношенні, отримують за рахунок компенсаційних виплат таку підтримку, яка дозволяє їх досягнути рівня приблизно 95% від того, що складає середній по всій федерації рівень податкових надходжень на одного жителя.