Франція.

Територіальну структуру країни утворюють три рівні: регіон, департамент, комуна. В цілому метрополія поділяється на 22 регіони, 96 департаментів і біля 36 тис. комун. Крім названих основних типів територіальних утворень з ознаками самоврядування, існують і чисто адміністративні одиниці. Так, до складу департаментів входять кантони і райони, але вони на відміну від комун, департаментів і регіонів не є юридичними особами і тому не виконують управлінських функцій.

В кожному регіоні існує Регіональна рада, яка обирається населенням, соціально-економічний регіональний комітет і децентралізовані державні служби. Державна владу представляє префект регіону, який має певну владу по відношенню до всіх зовнішніх служб різних відомств.

Кожному рівню управління надані права, можливості і кошти для рішення тих питань, які найкраще підлягають управлінському впливу саме в кожній структурній одиниці. Процес регіоналізації країни все ще не вважається закінченим, перш за все це стосується внутрішньо регіонального рівня. Справа йде про посилення ролі в системі регулювання регіонального розвитку таких територіальних одиниць, як земля та агломерація.

Земля – розглядається як цілісна територія, яка представляє осіб та організацій, що приймають участь в її розвитку. В перспективі ці території мають отримати можливість разом розробляти проект довгострокового розвитку (хартію), задачі якого будуть визначатися у формі контракту.

Агломерація – це територія, що характеризується великою щільністю населення. Цим визначаються як позитивні фактори розвитку (культура, економіка, освіта, наука, обслуговування), так і негативні (транспорт, торгівля), які пов’язані з надмірно. Концентрацією населення, що іноді створює гострі проблеми (злочинність, маргінальні елементи). Мінімальна чисельність населення в агломерації визначено законом в кількості 50 тис. чол. При чисельності більше ніж 300 тис. чол. Постає питання про утворення нового типу територіальної організації, який має єдиний професійний податок і має право приймати участь у планових контрактах “держава – регіон”.

Серед центральних установ, які відповідають за регіональну політику Франції розрізняють: Делегацію з облаштування території і регіонального розвитку, Міжвідомчий комітет з облаштування і розвитку території, Національний комітет з облаштування території, Міжвідомчий комітет допомоги з розміщення видів економічної діяльності та Фонд облаштування і розвитку території.

Франція є країною, яка відома своїми традиціями в галузі планування територіального розвитку. Еволюція системи планування призвела до того, що на сьогодні стратегічні і середньострокові задачі регіонального розвитку вирішуються в рамках державної політики облаштування території. Також важливе значення має підсистема планових контрактів “держава - регіон”, яка є важливим економічним механізмом функціонування системи в цілому. Особливостями цієї підсистеми є:

1. на національному рівні за функціонування цієї підсистеми відповідає Делегація з облаштування території і регіонального розвитку;

2. важливу роль відіграють префекти регіонів, які призначаються державою, вони підписують контракти від імені держави, а з боку регіонів – їх голови, які обираються населенням;

3. базовим орієнтиром для підготовки планових контрактів є схеми облаштування території регіонів, які уточнюються кожні 5 років, чому відповідає часовий лаг контрактів;

4. планові контракти мають враховувати галузеві і міжрегіональні (гірські масиви, прибережні зони) схеми;

5. планові контракти розробляються на основі планів регіонів, які враховують всі вище перераховані схеми і правила структурних фондів ЄС, якщо на території регіону є спеціально визначені для цього зони – реципієнти.

6. префекти регіонів у процесі реалізації цільових установлень різних схем використовують не лише економічні, а і законодавчо 0 нормативні, адміністративні засоби, перш за все при вирішенні питань охорони довкілля, земле – та водокористування тощо.

Планові контракти “держава – регіон” мають достатньо типову структуру. У них коротко відображається державна стратегія відносно фінансових зобов’язань держави і регіона, враховуючи позабюджетні кредити, кошти рад департаментів, інших можливих партнерів і структурних фондів ЄС. Ці фінансові зобов’язання визначаються за основними напрямками і загальними задачами, мають індикативний характер, оскільки при вирішенні конкретних завдань розробляються власні програми та угоди, з обліком фінансово-юридичної специфіки задіяних партнерів.

Така система територіального планування робить цей процес більш відкритим для всіх учасників, які мають до нього відношення в межах вертикальних і горизонтальних зв’язків.

Основною метою державної політики регіонального розвитку є скорочення відмінностей між рівнями життя, що пов’язане з географічними, демографічними та економічними факторами. Це проводиться шляхом компенсації регіональних недоліків, шляхом коригування рівнів оподаткування і скорочення відмінностей у наявних ресурсах. Інші напрямки регіональної політики (економічний, соціальний, культурний розвиток, освіта, довкілля тощо) також покликані сприяти виконанню задач регіонального розвитку. В цілому регіональна політика Франції сприяє єдності і національної солідарності, забезпечує кожному громадянину рівні можливості на всій території держави і створенню умов рівного доступу до знань.

Рішення пов’язаних з цим задач досягається різними методами, в тому числі у сфері бюджетної політики з врахуванням розподілу повноважень, планування і стимулювання регіонального розвитку.

Існуючий розподіл повноважень між комунами, департаментами, регіонами і державою відображає принцип субсидіарності. При чому той чи інший рівень управління здійснює свої повноваження лише у тому випадку, коли повноважень у органів нижчого рівня не вистачає.

Утримання принципів, які встановлені в галузі фінансування, забезпечується одночасно з податковими трансфертами і виплатами дотацій, а також перерозподілом податкових повноважень. Найбільший бюджетний потенціал, при цьому, мають комуни, а найменший – регіони. У той же час в інвестиційній сфері ситуація дещо інша. Саме у регіонах сильнішою є інвестиційна складова, що відображає їх суттєву роль в рішенні проблем облаштування території, включаючи систему планових контрактів “держава – регіон” та участь у фінансуванні різних місцевих проектів.

Крім трансфертів і податків, велике значення у фінансуванні територій мають займи на повністю ринкових умовах та інші державні кошти. В цілому для кожного регіона можна виділити три типи фінансування із бюджетів регіональної діяльності: регіональний бюджет, плановий контракт “держава – регіон”, децентралізовані бюджети міністерств у регіонах.9