Поняття „всебічний розвиток” означає розвиток людської особистості з усіх боків, всесторонньо; поняття „гармонійний” – гармонію усіх сторін, їх пропорційність, погоджену єдність.
Ідея гармонійного розвитку тілесної і духовної краси зародилась в античній філософії. Ще Аристотель акцентував увагу на вихованні мужності й витривалості, поміркованості й справедливості, високої інтелектуальної й моральної чистоти.
Афінська, римська, візантійська системи займали позицію калокагатії („гармонійності людини, ідеал фізичної і моральної досконалості”). Але гармонійний розвиток повністю виключав трудову діяльність. Труд висувався в якості мети виховання дітей рабів.
В епоху відродження ідея всебічного розвитку особистості знайшла відображення в педагогічних поглядах педагогів-гуманістів Ф.Рабле і М. Монтеня. Рабле пропагував гуманістичне виховання людини в якому б гармонійно поєднувались фізичний і духовний розвиток. На його думку, з цією метою в школі повинні вивчатися мови, математика, астрономія, природознавство, історія, право. Важливою складовою всебічного розвитку він вважав мислення. М. Монтень передусім позитивно оцінював в античному вихованні його різнобічність. Серед складників всебічного розвитку особистості він виділяв розумовий розвиток, моральне й фізичне виховання.
Ідеї всебічного розвитку особистості предметніше висвітлюються у працях соціалістів-утопістів. У Т. Мора, Т. Компаннели ця ідея отримує нову спрямованість. Вони вперше висунули питання про включення до процесу всебічного гармонійного розвитку особистості поєднання виховання і праці.
Французькі просвітителі XVІІІ століття К. Гальвецій, Д. Дідро цю ідею обмежували розумовим і моральним розвитком, не пов’язаним з працею.
Отже, протягом тривалого часу ідея всебічного розвитку особистості як мета виховання, мала, власне, характер побажань, мрій та сподівань. Поява соціально-економічних умов для всебічного формування особистості пов’язана з становленням заснованого на машинному виробництві суспільства, яке довело диференціацію виробничої діяльності до крайнощів: різко розмежувало працівників розумової і фізичної праці, звузило спеціалізацію до рівня виконання робітником однієї технологічної операції-повторення тих самих фізичних рухів впродовж місяців і років. Природно, що у такому випадку в людини розвиваються лише деякі органи й системи, інші фізичні й духовні властивості загасають.
Уперше спробував подолати це машинне каліцтво людини англійський володар паперопрядильної фабрики Роберт Оуен (1771-1858). Він вважав, що основним засобом подолання повинен бути одночасний розвиток інтелектуальних і фізичних сил особистості, її моральне та естетичне формування. Досягнути цього можна шляхом поєднання навчання і виховання з продуктивною працею. Цю ідею Р.Оуен вирішив здійснити на практиці. На своїй фабриці в Нью-Ленарке він уперше в історії створив дитячий садок, початкову школу для дітей робітників, вечірню школу для дорослих. Не все вийшло в цих дослідах, але сам підхід до всебічного розвитку особистості на основі поєднання навчання з продуктивною працею був правильним, а ідея про необхідність всебічного розвитку особистості отримала наукове обґрунтування.
Своєрідне бачення всебічного розвитку особистості у Й. Ф. Гербарта.Метою виховання проголошував розвиток різнобічних інтересів, спрямованих на гармонійний розвиток усіх здібностей людини. За Гербартом, створювана у процесі виховання гармонія здібностей особистості підпорядкована вищому ідеалу – підготовці „доброчесної” людини. Ідеал доброчесності як мета виховання був ідеалом „доброчесного” німецького Бюргера, який уміє пристосуватися до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому.
філософи-економісти. К. Маркса й Ф.Енгельса мету виховання виводили з економічних законів типу суспільних відносин. коли будуть ліквідовані класові відмінності, а в усіх галузях техніки, суспільного виробництва людство досягне високого рівня розвитку коли не буде істотних відмінностей між розумовою і фізичною працею, з’явиться можливість висунення мети всебічного і гармонійного розвитку людей.
Різні суспільно-економічні умови реалізації мети виховання – виховання всебічно та гармонійно розвиненої особистості – призводять лише до часткового звуження мети, а не цілковитої її відміни.
Мета відповідає природі сучасної людини як члена суспільства, що прагне до самоствердження, прояву всіх своїх природних задатків і здібностей, адже всебічно і гармонійно розвивати власне тіло і дух, голову й руки, серце і розум – покликання кожної людини, що з’явилася на цей світ. Тому розумної альтернативи всебічному та гармонійному вихованню немає. Воно залишається ідеалом, до якого однаково прагнуть сучасна вітчизняна та зарубіжна школи.
Наука доводить, що виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом, характером. Національне виховання – виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовікової мудрості, духовності. Воно духовно відтворює в дітях народне, увічнює те специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, а також загальнолюдське, спільне для всіх націй.
Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.
Національне виховання ґрунтується на таких фундаментальних принципах: народність, гуманізм, демократизм, зв’язок з життям, трудовою діяльністю, поєднання педагогічного керівництва з самодіяльністю учнів та ін. Його завдання реалізуються насамперед через глибоке і всебічне оволодіння учнями змістом освіти, який зосереджує в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується такими основними шляхами і засобами.
1. Залучення школярів до вивчення рідної мови, прищеплення любові до неї.
2. Родовід. Історична пам’ять, мислення, духовності особистості починаються з пам’яті роду. Сім’я, школа, громадськість виробляють потребу в кожної дитини знати свій родовід і по батьковій, і по материнській лінії, вивчити своє генетичне коріння . У процесі родовідного виховання виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях .Серцем, душею і розумом дитина глибоко відчуває потреби всієї рідні, інших людей, починає дбати про інтереси всього роду, народу, нації.
3. Рідна історія розкриває знання про виникнення, ставлення і розвиток свого народу, країни. Вивчаючи історію України, вихованці глибоко засвоюють витоки духовності рідного народу, інших народів, які здавна живуть на території нашої країни. Всебічне знання рідної історії – невичерпне джерело історичної пам’яті і мислення учнів.
4. Краєзнавство. Беручи активну участь у багатогранній краєзнавчій роботі, діти з раннього віку прилучаються до минулих епох, трудових подвигів, мистецьких традицій дідів і прадідів, їхнього подвижництва в ім’я вільного життя.
5. Національна педагогіка. У міфології – витоки національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. Міфологія – один із найдавніших видів народної творчості, у якому часто-густо поєднуються і матеріалістичні і ідеалістичні елементи.
6. Фольклор. У ньому відображено багатогранну і глибоку душу народу, його духовне багатство, першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. Фольклорне виховання є найважливішою частиною, серцевиною етнопедагогіки.
Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, школі, у діяльності кожної ланки широко застосовувалися і саме це поняття, і його зміст.
7. Народний календар. Це звід історично обумовлених дат, подій, свят, які в певній послідовності відзначаються протягом року. Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясніють традиціями і звичаями, що пов’язані з природою рідного краю, а також з природою самої людини.
Традиції, звичаї і обряди народного календаря діють на особистість, всебічно розвивають їх.
8 Національна символіка. Українська національна символіка виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільноту, об’єднання споконвічних українських земель в єдину суверенну державу.
9. Народні прикмети, вірування. Народні прикмети і вірування одухотворяють природу, вчать дітей берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань – народної біології, астрономії, медицини, метеорології, хліборобської справи тощо. Народні прикмети у цікавій, нерідко дотепній і кмітливій формі розкривають важливі грані життя природи, людей. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутньому.
„Педагогічна система кожної історичної епохи, - зазначає академік М.Стельмахових, - висуває свій оригінальний чи актуальний, уже знаний образ людини. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховному ідеалі .
Дата добавления: 2015-10-19; просмотров: 2413;