Ідеал – це уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя” (Див. Стельмахович М. Народна педагогіка. К. 1995).

Ідеал національного виховання найглибше розкрито у працях українського педагога Г. Ващенка („Виховний ідеал”, „Виховна роль мистецтва” та ін.). В основі ідеалу національного виховання, яким його бачить автор, - загальнолюдські та національні цінності, що є духовним надбанням народу.

Та своїй Нації – реальна земна спільнота, в житті якої повинні реалізуватися абсолютні загальнолюдські цінності. В педагогічному значенні виховний ідеал – людина , яка служить Богові й Україні.

Г. Ващенко вважав, що ідеал не може бути постійним, він має вдосконалюватися.

Отже, мета виховання – всебічний і гармонійний розвиток особистості – з порядку денного не тільки не знімається, а й розвивається відповідно до нових цілей і цінностей, які стоять перед особистістю та суспільством.

ІІІ. Мета виховання конкретизується через систему виховних завдань, які об’єднуються в пріоритетні виховні напрями: розумове, моральне, естетичне, трудове, і фізичне виховання. Дані напрями тісно пов’язані, доповнюють одне одного, мають самостійне теоретико-методологічне значення. Водночас вони утворюють цілісну систему національного виховання.

Наводимо схему складових частин виховання всебічно розвиненої людини.

1. Розумове виховання – цілеспрямована діяльність вихователів з розвитку розумових сил і мислення учнів, з прищеплення культури розумової праці. В процесі і в результаті засвоєння названих знань закладаються основи названого світогляду.

Світогляд - це система поглядів людини на природу, суспільство, працю, пізнавання. Світогляд - це могутня зброя в творчій, перетворювальній діяльності людини. Воно передбачає глибоке розуміння явищ природи і суспільного життя, формування вміння свідомо пояснювати ці явища і визначати своє ставлення до них: вміння свідомо будувати своє життя, працювати, органічно поєднуючи ідеї зі справами.

В визначення розумового виховання входять поняття „мислення” і „розумові сили”.

Мислення являє собою „опосередковане і узагальнене пізнання людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх суттєвих зв’язках і відношеннях” ( Педагогічний словник – М, 1960, т.1, с.719). Воно є продуктом діяльності мозку. Думка завжди абстрактна, тобто відволікання від конкретної дійсності, результат переробки мозком конкретних чуттєвих даних (відчуттів, сприймань, уявлень). Мислення в цілому – це родове поняття, воно властиве всім людям. В педагогічній літературі можна зустріти рекомендації по розвитку як мислення взагалі, так і його власних видів. Серед цих видів називають діалектичне мислення, логічне, абстрактне, узагальнене, категоріальне, теоретичне, індуктивне, дедуктивне, алгоритмічне, технічне, репродуктивне і продуктивне, творче, системне. Але для того, щоб вчитель міг розвивати в учнів всі ці види мислення він повинен уявляти хоча б в загальному вигляді їх суть.

Діалектичне мислення передбачає вміння бачити в явищі єдність протиріч, боротьбу цих протиріч, виявити тенденції їх розвитку, бачити народження нових.

Логічне мислення пов’язується з оволодінням людиною прийомами логічної обробки знань, тобто встановленням узагальнених зв’язків між новими знаннями і уже вивченим матеріалом, приведенням їх в певну впорядковану систему.

Абстрактне мислення передбачає вміння людини відволікатися від несуттєвих, другорядних ознак, виділяти загальні і суттєві і на цій основі формувати абстрактні поняття.

Узагальнене мислення характеризується вмінням знаходити загальні принципи чи способи дій, які розповсюджуються на певну групу явищ, при цьому рівень узагальненості, її широта залежать від того, на більшу чи меншу групу цей загальний підхід розповсюджується.

Категоріальне мислення передбачає вміння об’єднувати поняття в класи і групи на основі кількох найбільш суттєвих схожості (наприклад, до ряду: „собака-кінь-кішка” не може бути віднесений тигр, так як тут об’єднані тільки домашні тварини.)

Теоретичне мислення характеризується здібністю до засвоєння знань високого рівня узагальненості, розуміння наукових основ і принципів розвитку тих чи інших областей знань.

Індуктивне мислення передбачає рух думки від часткового до загального, від фактів до узагальнень, висновків як в науковому дослідженні, так і під час повідомлення нових знань учням.

Дедуктивне мислення пов’язане з розумовим процесом, який характеризується рухом думки від загального до часткового, одиничного (наприклад, від правил до прикладів).

Алгоритмічне мислення передбачає вміння точно дотримуватись суворої послідовності в здійсненні певних дій, які забезпечують отримання бажаного результату.

Технічне мислення, як показує саме визначальне слово, пов’язане з розумовою діяльністю в процесі інженерно-технічної роботи, готовністю працювати з технікою.

Репродуктивне мислення характеризує розумову діяльність, пов’язану з актуалізацією засвоєних знань для вирішення завдань певного типу чи виконання дій в знайомих умовах.

Продуктивне (або творче) мислення пов’язане з самостійним вирішенням людиною нових, раніше невідомих їй завдань, які здійснюються як з опорою на уже відомі їй знання, так і з застосуванням нових даних, способів і засобів, необхідних для їх вирішення.

Системне мислення проявляється в здібності людини бачити зв’язок між науками, розуміти загальнонаукові закони, що лежать в основі їх розвитку, мати узагальнені уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства.

Ця коротка характеристика різних типів і видів мислення показує, що в основі кожного з них лежить загальна властивість мислення – узагальнено відображати дійсність, охоплювати не одиничні, часткові, а найбільш загальні ознаки предметів або явищ, а вже потім деякі специфічні особливості, які характеризують певні інтелектуальні вміння.

Під розумовими силами розуміють певний ступінь розвитку розуму, який робить людину здібною до накопичення знань, здійснення основних розумових операцій, оволодіння певними інтелектуальними вміннями, пов’язаними з різними сторонами мислення і які характеризують розумову діяльність людини.

Все вищесказане підводить до розуміння кола завдань розумового виховання:

– засвоєння певного об’єму наукових знань;

– формування наукового світосприйняття;

– оволодіння основними розумовими операціями;

– формування інтелектуальних вмінь, які характеризують інтелектуальну

діяльність;

– розвиток потреби постійно здобувати нові знання, підвищувати рівень

загальноосвітньої і спеціальної підготовки.

2.Моральне виховання - є найважливішою складовою частиною виховання, воно – основа формування всебічно розвиненої особистості.

Моральне виховання не зводиться до засвоєння учнями теорії, норм і правил поведінки в процесі навчання та спеціально організованої школою моральної освіти. Воно спрямоване і на формування моральної поведінки, пройнятої прагненнями до істини, доброти, прекрасного, до вироблення таких моральних якостей, як патріотизм, національна гідність, лицарство, міжнаціональна повага та дружба, вдячність, любов до праці, дисциплінованість, відповідальність, честь, совість, скромність, громадська співпраця, милосердя тощо.

Завдання морального виховання:

– розвитку моральної свідомості учнів;

– формуванні моральних почуттів і переконань;

– виробленні у школярів звичок нормальної поведінки.

Виховання моральних якостей відбувається двома основними шляхами: учням роз’яснюють моральні норми суспільства та організовують їхню діяльність відповідно до цих норм.

Засвоєння та усвідомлення моральних норм учитель забезпечує як в процесі викладання навчальних предметів, так і в ході етичних бесід і диспутів, обговорення питань етики на виховних годинах, читацьких конференціях, зустрічах і т. п.

Роз’яснення моральних норм забезпечується методами впливу на підсвідомість (навіювання) і свідомість (бесіда, розповідь, пояснення). Водночас одне лише роз’яснення етичних норм не визначає їх формування. Осмислення і переживання моральних цінностей бажано поєднувати з безпосереднім втіленням їх у поведінці учнів, у практичних діях колективу, в якому за педагогічно доцільного керівництва складаються відповідні взаємини: товариська взаємодопомога, дружба, солідарність.

Одне з основних завдань морального виховання полягає в розвитку гуманності – сукупності моральних якостей особистості, що виражають ставлення до людини як вищої цінності. Гуманність проявляється в доброзичливості, чуйності, готовності допомогти іншій людині, в умінні зрозуміти іншого , поставити себе на його місце, в здатності до співчуття, співпереживання, толерантності( терпимості до чужих думок, вірувань, поведінки).

Гуманність виховується в різноманітних видах спільної діяльності та спілкування. Особливу виховну силу має приклад гуманного вчителя до учнів. Важливе значення мають також бесіди на морально-етичні теми. Вивчення біографії видатних людей, їхньої творчості, життєвих принципів викликає великий інтерес у дітей, спонукає їх до морального самовдосконалення. Аналіз проблем добра і зла, соціальної справедливості та несправедливості вводити учнів у складний світ людських відносин, вчить розуміти і цінувати ідеї гуманізму.

Важливою умовою виховання гуманності є організація колективної діяльності, в якій учні набувають досвіду активного співпереживання і турботи до інших, надання допомоги і захисту молодшому, слабшому.

3.Естетичне виховання– ще один базовий компонент мети виховання і виховної системи, що узагальнює розвиток естетичних ідеалів, потреб і смаків у вихованців. Під естетичним вихованням слід розуміти виховання учнів засобами прекрасного в природі, мистецтва, оточуючої дійсності, залучення їх до духовних цінностей, розвиток їх почуттів і культурних потреб.

Завдання естетичного виховання складні і різноманітні. Вони відображають різноманітність джерел естетичного впливу і складність шляху естетичного розвитку людини. Їх умовно можна розділити на дві групи – набуття теоретичних знань і формування практичних вмінь. Перша група завдань вирішує питання залучення до естетичних цінностей, а друга – активного включення в естетичну діяльність.

Завдання залучення :

– формування естетичних знань;

– виховання естетичної культури;

– оволодіння естетичним і культурним спадком минулого;

– формування естетичного ставлення до дійсності;

– розвиток естетичних почуттів;

– залучення людини до прекрасного в житті, природі, праці;

– розвиток потреби будувати життя і дійсність за законами краси;

– формування естетичного ідеалу;

– формування прагнення бути прекрасним у всьому: в думках, справах, вчинках, зовнішньому вигляді.

Естетичне виховання, як і інші якості особистості, здійснюється перш за все в навчальному процесі. Вихованню у школярів естетичних переживань, суджень і смаків сприяє викладання всіх навчальних предметів. В будь-якому з них є своя внутрішня логіка, яка формує почуття прекрасного в тій області знань, яка вивчається. Будь-який урок в школі повинен бути естетично насиченим. Творчий підхід до вирішення пізнавального завдання, виразність слів вчителя і учнів, ретельний відбір і оформлення наочного і роздаткового матеріалу, стрункість записів і креслень на дошці і в зошитах, усунення негативных звичок і смаків – все це сприяє естетичному вихованню. Однак можливості уроків (навчальних планів, програм) обмежені. Добре доповнити їх позакласними та позашкільними заходами, такими як бесіди, лекції, ранки, зустрічі за „круглим столом”, фонотеки, у яких збираються музичні записи кращих виконавців: солістів ансамблів, хорових і оркестрових колективів, записи читців, театральних вистав, тощо.

В кожній школі необхідно проводити не тільки окремі заходи, а й створити систему естетичного виховання за всіма напрямками мистецтва, життя і побуту учнів в школі і дома.

4.Трудове виховання. Важко собі уявити сучасну виховану людину, яка не вміє багато і плідно працювати, яка не володіє знаннями про оточуюче його виробництво, виробничі стосунки і процеси, використовувані засоби праці. Трудове начало виховання – важливий, перевірений віками принцип формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Трудове виховання охоплює ті аспекти виховного процесу, де формуються трудові дії, складаються виробничі стосунки, вивчаються засоби праці і способи їх використання. Праця в процесі виховання виступає і як ведучий фактор розвитку особистості, і як спосіб творчого засвоєння світу, надбання досвіду посильної трудової діяльності в різних сферах праці, і як невід’ємний компонент загальної освіти, яка в значній мірі центрує загальноосвітній навчальний матеріал, і як така ж невід’ємна частина фізичного і естетичного виховання.

Завдання трудового виховання :

– психологічна підготовка особистості до праці: формування прагнення сумлінно і відповідально працювати, усвідомлення соціальної значущості праці як необхідного обов’язку й духовної потреби людини, бережливе ставлення до результатів праці та до людей праці, творчий підхід до праці;

– практична підготовка до праці: озброєння учнів системою загальноосвітніх і політехнічних знань про загальні основи виробничої діяльності людини; вироблення вмінь і навичок трудової діяльності; виховання основ трудової культури;

– підготовка школярів до свідомого вибору професії – виховна робота школи, спрямована на те, щоб допомогти молодій людині обрати життєвий шлях.

Основними засобами трудового виховання школярів є різні види праці: навчальна, суспільно-корисна, виробнича та ін.

5.Фізичне виховання– невід’ємна складова частина всіх виховних систем. Сучасне суспільство, в основі якого лежить високорозвинене виробництво, вимагає фізично міцного молодого покоління, здатного з високою продуктивністю працювати на підприємствах, переносити підвищене навантаження, бути готовим до захисту Батьківщини. Фізичне виховання також сприяє виробленню у молоді якостей, необхідної для успішної розумової і трудової діяльності.

Основними завданнями фізичного виховання є :

– зміцнення здоров’я, правильний фізичний розвиток;

– підвищення розумової і фізичної працездатності;

– розвиток і удосконалення природних рухових якостей;

– навчання нових видів рухів;

– розвиток основних рухових якостей ( сили, спритності, витривалості і ін.);

– формування гігієнічних навичок;

– виховання моральних якостей (сміливості, відповідальності, колективізму);

– формування потреби в постійних і систематичних заняттях фізкультурою і спортом;

– розвиток прагнення бути здоровим, бадьорим, дарувати радість собі і оточуючим.

Систематичне фізичне виховання починається з дошкільного віку, фізкультура – обов’язковий предмет в школі. Суттєвим додатком до уроків фізкультури служать різноманітні форми позакласної і позашкільної роботи.

Людина, наголошував А.Макаренко, не виховується частинами. Через це кожна складова виховання реалізується в органічній єдності з іншими. Наприклад, розумове виховання тісно пов’язане з моральним вихованням, оскільки моральність формується на основі світогляду і самосвідомості. Без розумового виховання неможлива належна трудова підготовка, що потребує певного рівня мислення. Розумове виховання позначається і на фізичному розвитку особистості : знання нею основ фізіології та гігієни допомагає їй свідомо й розумно ставитися до свого здоров’я.

Простежується зв’язок естетичного і морального виховання. Прекрасне, як предмет естетичного впливу на школяра викликає також моральні почуття, наприклад, роль краси рідної природи у вихованні любові до Батьківщини. Естетичне виховання сприяє підвищенню ефективності трудового виховання школярів.

IV. Ми вже знаємо, що методологічна основа педагогіки – філософія. Філософські теорії лежать в основі багато чисельних педагогічних концепцій і виховних систем. Основні педагогічні концепції, що спираються на відповідні філософські напрямки, – прагматизм, неопозитивізм, екзистенціалізм, неотомізм, біхевіоризм. Кожна педагогічна концепція пропонує своє вирішення проблеми цілей виховання.

Прагматична педагогіка (від гр. рragma – справа) – філософсько-педагогічний напрямок, що виступає за зближення виховання з життям, досягнення цілей виховання в практичній діяльності. Представник – американський педагог Дж.Дьюі (1859-1952). Основні положення прагматичної педагогіки: школа не повинна бути відірваною від життя, навчання від виховання. В навчально-виховному процесі необхідно спиратися на власну активність учнів, всіма засобами розвивати її. Виховання і навчання здійснюються не в теоретичних формах, а в процесі виконання конкретних практичних справ. В основі навчально-виховного процесу повинні лежати інтереси дитини, „не програма, а дитина визначає як якість, так і кількість навчання”.

В 60-ті роки філософія прагматизму втратила свою популярність. Прикладна направленість навчально-виховного процесу привела до зниження навчання і виховання. В умовах науково-технічної революції виникла потреба в людях з більш міцними знаннями і принципами поведінки. Це привело до модернізації класичного прагматизму, переходу його до неопрагматизму.

Неопозитивізм – філософсько-педагогічний напрямок, що намагається осмислити комплекс явищ, викликаних науково-технічною революцією.

Головні положення педагогіки неопозитивізму наступні:

- виховання повинно бути очищене від світосприймальних ідей, бо соціальне життя в умовах науково–технічного прогресу потребує „раціонального мислення”, а не ідеології. Прибічники нового гуманізму виступають за повну гуманізацію системи виховання. Слід перегородити шлях конформізму, маніпулюванню поведінкою особистості і створити умови для її вільного самовираження, для здійснення людиною осмисленого вибору в конкретній ситуації і тим самим попередити небезпеку формування уніфікованих форм поведінки. Основну увагу слід приділяти розвитку інтелекту, а завдання виховання-формування раціонально мислячої людини.

Екзистенціалізм (від лат. „існування”) – філософський напрямок, що визнає особистість вищою цінністю світу. Існування людини як „Я” передує її суті і творить її. Кожна особистість – неповторна, унікальна, особлива. Кожна людина – носій своєї моральності. За твердженнями екзистенціалістів людина скрізь і завжди самотня, ізольована, приречена на існування у ворожому їй середовищі. Суспільство наносить колосальну шкоду моральній самостійності особистості, оскільки соціальні інститути націлені на уніфікацію особистості, її поведінки. Теорія виховання не знає об’єктивних закономірностей, їх немає. Крім того, вона претендує на всезагальність, а у кожної людини своє суб’єктивне бачення світу і людина сама творить свій світ таким, яким вона хоче його бачити. Екзистенціалізм – це недовіра до педагогічної теорії, до цілей і можливостей виховання. Виховання мало чим допомагає, людина є те, що вона сама з себе робить. Звідси курс на крайній індивідуалізм. Не потрібні програми, немає необхідності винаходити методи виховання, слід, можливо, подумати і про відмову від школи. Життя, природа, інтуїція – великі сили, що допомагають вихованцям безпомилково визначати шляхи самореалізації особистості.

Загалом мета виховання в зарубіжній педагогіці зводиться до виховання законослухняної людини, яка поважає закони і норми моралі демократичного суспільства, знає свої права та обов’язки і відповідально ставиться до їх виконання.

Питання і завдання

1. Що таке мета виховання, яке значення для педагогічної теорії і практики має чітке визначення цілей виховання ?

2. Які суспільно-економічні передумови зумовили необхідність всебічного і гармонійного розвитку особистості ?

3. Що таке розумове виховання ?

4. Що таке фізичне виховання ?

5. Що таке моральне виховання ?

6. Що таке естетичне виховання ?

7. Що таке конкретні завдання виховання ?

8. У чому суть всебічного і гармонійного розвитку особистості як основної цілі сучасного виховання ?

9. У чому суть національного виховання ?

10. На прикладі виховної роботи однієї зі шкіл виявіть, яким напрямам змісту виховання надається перевага і чому. Чи виправданий такий підхід з педагогічної точки зору ?

11. Які цілі виховання висуває педагогіка прагматизму, неопозитивізму, екзистенціалізму ?

12. Беручи до уваги висунуті цілі виховання, скажіть, що об’єднує різні напрями в педагогіці розвинутих країн ?