Районування за структурно-речовинними ознаками мінеральних мас

В основу районування за цим принципом покладено виділення великих геологічних тіл, які характеризуються фіксованими в класифікації значеннями ступеня дислокованості і речовинного складу. В даному випадку кожне геологічне тіло розглядається як елемент структурно-речовинної асоціації. Проходить ніби “елементаризація геологічного простору”, тобто поділ його на прості тіла. При цьому необхідно враховувати ті властивості, за якими проходить поділ геологічного простору. Для геологічних тіл, які мають однакову природу, повинні бути вказані одні і ті ж властивості з рівною достовірністю і ступенем детальності. Виділені при районуванні елементи повинні мати розміри в певному діапазоні. Принцип цілеспрямованості повинен визначити природу границь геологічних тіл, виділених при районуванні.

Крім розглянутих принципів існують деякі інші підходи до тектонічного районування континентів, із яких в останні роки одержали застосування карти динамічних характеристик і палінспастичні карти. До перших відносять сучасні рухи земної кори і карти, які відображають швидкі сейсмогенні тектонічні явища (карти бальності, карти зміщення земної поверхні при землетрусах). Карти динамічних характеристик, як правило, складаються для обмеженої території земної кулі, мають обмежене застосування і не містять даних про внутрішню будову літосфери.

Велике значення і важливу перспективу розвитку мають карти тектонічного районування, які здійснюються на палінспастичній основі. Такі карти реконструюють положення континентів на такий відрізок геологічного часу, які в подальшому зазнавали суттєвих горизонтальних переміщень. Відновлення положення континентів переважно проводиться за палеомагнітними даними з врахуванням формаційного аналізу.

При тектонічному районуванні океанів історико-геологічний принцип в повній мірі не застосовується, оскільки океанічна карта у своєму розвитку не проходила стадії складчастості і в її границях за цим принципом виділення різновікових областей практично неможливе.

Враховуючи те, що в будові дна океанів приймають участь області з різним типом будови земної кори, то підхід до їх тектонічного районування повинен бути індивідуальним. В цьому зв’язку при тектонічному районуванні дна морів та океанів пропонується виділяти в якості найбільш масштабних структур підводні окраїни континентів, перехідні зони, ложе океанів і серединно-океанічні хребти. При подальшій деталізації цих структур необхідно враховувати тісний зв’язок рельєфу океанічного дна з його внутрішньою будовою.

Завершальною стадією регіональних тектонічних досліджень є складання тектонічних карт, які систематизують наші представлення про структуру тої або іншої території та історії формування цієї структури. Поряд з цим тектонічні карти є важливим внеском тектонічних досліджень в практику, оскільки вони представляють основу карт прогнозування корисних копалин та інженерно-геологічного районування.

Перші спроби утворення тектонічних карт відносяться ще до кінця 19-початку 20 сторіччя. Це були карти тектонічних ліній. На них показували простягання складок і розломів, характерні для тої або іншої складчастої системи або платформи. При цьому вважали, що складчаста система певного віку характеризується певним простяганням, в крайньому випадку в межах одного материка.

Другим етапом розвитку тектонічного картування було виділення площ, формування складчастої структури яких завершувалось в одну із епох складчастості.

В 40-60 рр. в зв’язку накопиченням даних геологічного картування, глибокого буріння (в основному нафтового) і початком використання матеріалів регіональних геологічних зйомок і профілів проходить перехід до третього етапу, створення оглядових тектонічних карт країн і материків. Першою картою цього типу була “Тектонічна карта СРСР” в масштабі 1:4000000 під редакцією Н.С.Шатського.

В 60-ті і наступні роки поряд з оглядовими картами широкого розповсюдження набули регіональні тектонічні карти в масштабі від 1:500000 до 1:1000000.

Новий етап в розвитку тектонічної картографії наступив у 70 роки в зв’язку з розповсюдженням ідей неомобілізму і особливо переглядом вчення про геосинкліналі на основі ідеї про їх закладання на океанічній корі і прогресивної еволюції останньої в напрямку перетворення в кору континентального типу. Відповідно основне тектонічне районування стало проводитися за часом становлення континентальної кори, а розчленування складчастих систем-по стадії геосинклінального процесу-океанічної, перехідної та зрілої континентальної кори. Першою такою картою нового типу стала ”Тектонічна карта Уралу” в масштабі 1:1000000 (1977).

Після створення тектонічних карт континентів та океанів появилась можливість для складання “Тектонічної карти Світу” в масштабі 1:25000000 в 1977р.

В останні роки поряд із загальними тектонічними картами появилось багато спеціальних карт.

Тектонічні карти зараз поділяються на загальні та спеціальні. Одні і другі в свою чергу підрозділяються на глобальні, оглядові та регіональні. Глобальні карти зображують будову всієї поверхні земної кори як континентів, так і океанів. Їх масштаб 1:15000000 до 1:45000000.

Оглядові карти –це карти окремих континентів і океанів та великих країн (Росія, Китай, США, Канада, Індія). Вони видаються в масштабі від 1:5000000 до 1:2500000.

Регіональні карти – це карти окремих регіонів - платформ, складчастих систем, країн. Масштаб таких карт від 1:1500000 до 1:500000. Більш крупномасштабні карти не складаються. Для цього достатньо структурних карт.

Спеціальні тектонічні карти поділяються в залежності від їх основного призначення на палеотектонічні, неотектонічні, фундаменту платформ та ін.

Складання загальних тектонічних карт ставить за мету картографічного відображення наступних рис будови і розвитку відповідних регіонів.

1 Розповсюдження основних типів складових їх структурних елементів земної кори, перш за все континентів та океанів, тобто областей розвитку континентальної та океанічної кори. При цьому структура шельфів зображується в легенді континентів з невеликою її модифікацією. Дальше виділяються складчасті системи різного віку, в тому числі виступи на поверхні фундаменту платформ, а також плити платформ з різновіковим чохлом. Ці основні тектонічні підрозділи отримують особливі гами кольорових позначень і буквені індекси. Різним кольором позначаються складчасті системи і платформи різного віку. Критеріями розмежування складчастих геосинклінальних систем і платформ служать формації, в тому числі магматичні, вулканічні та інтрузивні, товщини та інтенсивність складчасто-розривних деформацій. Лінійні складчасті деформації і насуви, які розповсюджуються на платформовий чохол відмічаються особливим знаком (переривистою косою сіткою).

2 Внутрішня структура виділених структурних елементів. Для платформ це досягається окунтуренням стратоізогіпсами позитивних і від’ємних структур поверхні фундаменту і структур в середині чохла. Товстими контурами виділяють окремі склепіння і западини. Особливо виділяються рифти, в тому числі палеорифти (авлакогени) з обмежуючими розломами. На регіональних і оглядових картах показуються вали та локальні підняття, зокрема соляні куполи. В складчастих спорудах наносяться осі окремих складок, або цілих антикліноріїв чи синкліноріїв. Розривні порушення наносяться в залежності від масштабу карти, але обов’язковим є виділення підкидів, зсувів, насувів і шар’яжів, глибинних і внутрікорових, на оглядових картах лише регіональних.

3 Походження і стадії розвитку складчастих систем і платформового чохла. З цією метою особливо виділяються зони геосинклінальних складчастих систем, які виникли на корі океанічного, перехідного або континентального типу. Відтінками кольорів складчастості відповідного віку і буквеними індексами з доданням цифри виділяються структурні поверхи, які відповідають окремим стадіям розвитку геосинклінальної системи - передгеосинклінальної - рифтової в міжгеосинклінальних поясах, океанічної, раннє - і пізньоорогенної. Границі поверхів повинні відповідати основним фазам деформації в межах даної тектонічної ери. Критерієм виділення утворень, які відповідають тим або іншим стадіям розвитку системи, служать формації,

На платформовому чохлі необхідно виділяти комплекси ранніх і пізніх авлакогенів.

4 Проявлення інтрузивного магматизму і регіонального метаморфізму. Відомо, що ці проявлення служать надійним індикатором тектонічних режимів, а тому їх зображують на загальних тектонічних картах всіх типів і масштабів. Альпінотипні гіпербазити, габроїди, плагіограніти служать показником океанічної або окраїнно–морської обстановки, в той час як стратиформні інтрузії того ж складу характерні для платформ. Кімберліти, карбонатити, лужно–ультраосновні плутони – показники стадій активізації платформ, граніти рапаківі характерні для початкової стадії розвитку платформ. Гранітоїдні формації різного типу характеризують різні стадії розвитку геосинкліналей і епігеосинклінальних орогенів. Поєднання гранатоїдів і наземних вулканів безперервно диференційованої базальто – ріолітової формації дозволяють виділити вулкано – плутонічні пояси.

Не менш важливі проявлення регіонального метаморфізму. Розповсюдження комплексів гранулітової фації метаморфізму служить основою для виділення гранулітових поясів в ранньому докембрії фундаменту давніх платформ.