Економічне районування України.

Територіальний поділ праці

Територіальний поділ праці (ТПП) – це процес виробничої спеціалізації території, який зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами.

ТПП передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва, між виробництвом та споживанням. В основі ТПП лежить відмінність в природних умовах і наявності ресурсів. У результаті чого виготовлення того самого продукту на одній території вимагає менших витрат чим на іншій.

Виділяються наступні різновиди ТПП:

а) генеральний – між країнами та окремими районами;

б) внутрішньорайонний – між промисловими вузлами і містами;

в) біля економічного центру (міста і т.д.);

г) постадійний, коли стадії виробничого процесу територіально роз’єднані;

д) фазовий – один і той же вид продукції надходить з різних місць;

е) епізодичний – непостійний обмін товарами між країнами та регіонами.

Територіальний поділ праці є однією з форм суспільного поділу праці, яка нерозривно пов’язана з галузевою її формою. Поділ праці диференціює процес виробництва, визначає спеціалізацію, галузеву структуру.

Для визначення спеціалізації регіонів держави використовують наступну систему показників:

- частка виробництва продукції галузей спеціалізації регіону у виробництві держави;

- коефіцієнт локалізації галузі на території регіону;

- коефіцієнт виробництва продукції на душу населення;

- коефіцієнт товарності.

У міжнародному ТПП виділяють:

- загальне (у сфері виробництва (видобувна, обробна промисловість, с/г));

- часткове (на рівні галузей);

- одиничне (спеціалізоване на виготовленні окремих виробів, вузлів, агрегатів).

Сучасному поділу праці властива спеціалізація розвинених країн на експорті промислових товарів, а країн, що розвиваються, - на експорті сировини. Останнім часом у міжнародному ТПП явно проявляються такі тенденції, як поглиблення спеціалізації, посилення міжнародної кооперації, поглиблення інтеграційних процесів, посилення впливу міжнародних корпорацій, перенесення деяких галузей з розвинених країн у країни, що розвиваються.

Територіальна організація виробництва

Територіальна організація виробництва –це розміщення взаємозалежних виробництв, підприємств сфери обслуговування населення й інфраструктури. Територіальна організація припускає досягнення економічного й соціального ефекту внаслідок раціонального використання території й ресурсів.

У розміщенні виробництва умовно можна виділити три стадії:

1. підприємства розміщаються незалежно одне від іншого.

2. підприємства розміщаються групами на компактній території. Характерна риса, загальна для всіх підприємств на цій стадії - наявність виробничої інфраструктури (транспортні мережі, будівельна індустрія, енергомережі) і невиробничої інфраструктури (комунальне господарство, підприємства сфери обслуговування, наука, утворення);

3. підприємства встановлюють виробничі зв'язки між собою на основі кооперації й промислового сервісу. Це створює передумови стадійності виробничого процесу для даної сукупності виробництв.

Розміщення об'єктів на території може бути рівномірним, розсіяним, ареальним, зональним і т.д. Ядрами концентрації діяльності людей є населені пункти, біля яких формуються елементи територіальної структури, тобто в процесі РПС формується сітка розселення людей.

У теорії РПС особливе місце займають проблеми комплексного розвитку господарства окремих країн і регіонів і дослідження процесів комплексоутворення.

Виробничим комплексом називають таке об'єднання підприємств в одному місті або районі, що забезпечує економічну ефективність завдяки вдалому підбиранню підприємств у відповідності із природними й економічними умовами регіону, транспортним і географічним положенням.

Територіально-виробничий комплекс (ТВК)– це об’єднання підприємств, для яких територіальна спільність є додатковим фактором ефективності за рахунок тривалості взаємозв’язків виробництва, скорочення транспортних витрат, раціонального використання ресурсів.

Існують три типи ТВК: монопродуктові, субпродуктові та поліпродуктові.

у границях економічного району ТВК розглядається як певна господарська єдність, що сформувалася на основі використання ресурсів даної території, трудових навичок населення й закінчених технологічних циклів.

Створення територіально-виробничих комплексів пов’язане з реалізацією довготермінових цільових регіональних проблем. Доцільність створення районних ТВК полягає в спеціалізації в масштабах держави.

Відповідно до прийнятої термінології виробничі цикли називаються енерговиробничими циклами.

Енерговиробничі цикли (ЕВЦ) – це сукупність виробничих процесів, які виникають співпорядковано, взаємообумовлено довкола основного процесу для даного різновиду енергії і сировини.

ЕВЦ мають такі властивості, як територіальна стійкість сукупності, типовість для схожих за природними і економічними передумовами розвитку районів.

Існуюча сучасна система ЕВЦ включає:

- пірометалургійний цикл чорних металів;

- пірометалургійний цикл кольорових металів;

- хіміко-металургійний цикл рідкісних металів;

- нафтоенергохімічний цикл;

- газоенергохімічний цикл;

- вуглеенергохімічний цикл;

- сланцеенергохімічний цикл;

- гірничо-хімічний цикл;

- лісоенергохімічний цикл;

- теплоенергопромисловий цикл;

- атомоенергопромичловий цикл;

- гідроенергопромисловий цикл;

- машинобудівний цикл;

- текстильно-промисловий цикл;

- рибопромисловий цикл;

- індустріально-аграрний цикл;

- гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл;

- індустріально-будівельний цикл.

У границях регіональних промислових комплексів, що охоплюють більшу територію можна виділити ряд локальних промислових утворень, представлених промисловими центрами й вузлами. Їхня система створює каркас промисловості району, його територіальну структуру.

Локальний комплекс – об'єднання промислових підприємств на малій території. На Україні локальні комплекси широко представлені у формі виробничих об'єднань (ВО).

Принципи об'єднання виробництв у ВО:

- технологічна спільність виробничих процесів й однорідність продукції, що виробляється;

- кооперація між головним підприємством і філіями;

- послідовна переробка сировини на основі комбінування;

- спільність призначення продукції.

Системний підхід і використання міжгалузевих балансів вимагають вивчення міжгалузевих комплексів:

Міжгалузеві комплекси (МК) - реально існуючі явища, звичайно їх називають підсистемами мікрорайонів. Дуже складно виявити характер взаємодіючих елементів таких систем. У деяких випадках виділяють взаємодію галузей і груп підприємств, в інших взаємодію окремих підприємств.

Виділяють родові, видові й підвидові МК.

Родові системи як компоненти мають великі сфери людської діяльності. Наприклад: науково-виробничі МК.

Видові системи утворює сукупність галузей однієї сфери господарства, але різних її секторів. Наприклад: АПК (виробництво с/г продукції, промислова переробка й реалізація).

Підвиди: представлені декількома галузями певного сектора економіки. Наприклад: виноградарсько-виноробний, цукробуряковий.

Економічне районування України

Економічне районування країни – це відокремлення, відмежування на її території самостійних регіонів, які представляють економічні райони.

Економічний район – це територіально цілісна частина народного господарства країни, що має такі ознаки, як спеціалізацію, комплексність, керованість (Е. Алаєв).

Економічний район – це територіальна частина народного господарства країни, якій характерні географічна цілісність та економічна спільність (В. Поповкін).

Об’єктивною основою економічного району є ТВК. Економічні райони поділяються на галузеві та інтегральні.

Галузеві райони – це райони, які зосереджені на території підприємств окремих галузей.

Інтегральні райони – це економічні райони, для яких характерні внутрішні економічні зв’язки, територіальна та адміністративна цілісність.

виділяють наступні типи районів:

Мікрорайони (група адміністративних районів);

Мезорайони (2-3 області);

Макрорайони (велика частина території, яка може налічувати 10 і більше областей).

Існує багато підходів до виділення мезо- та макро- районів. Згідно одному з підходів виділяють наступні економічні мезорайони (продуктивні сили яких будуть розглянуті далі):

1. Донецький (Донецька, Луганська області);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька області);

3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

4. Центральний (Київська, Кіровоградська, Черкаська області);

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

7. Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області);

8. Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим)