Форми транснаціональних альянсів

Транснаціональні альянси мають певні форми вияву. Вони ви­значаються функціональним призначенням створюваного альянсу, його масштабами, джерелами транснаціоналізації тощо. Розглянемо деякі із цих форм.

За ступенем регіоналізації транснаціональні альянси можна кла­сифікувати як:

а) національні — створені компаніями однієї країни;

б) транснаціональні — створені компаніями двох або більше країн, діють на трансграничній основі;

в) глобальні — створені компаніями декількох країн, діють у гло­
бальному масштабі.

Ступінь транснаціоналізації чи регіоналізації (глобалізації) аль­янсу суттєво впливає на регулятивне середовище його діяльності, оскільки це передбачає необхідність урахування умов державного та міждержавного регулювання на трьох рівнях: національному, регіо­нальному (регіональної інтеграції) та глобальному.

З економічної точки зору створення альянсів випливає з відо­кремлення функцій (права) власності на активи (матеріальні й особ­ливо нематеріальні) та їх ефективного використання на трансграничній основі, а також відповідної комбінації різних функцій розпо­рядження, використання та управління спільною діяльністю.

Основним економічним мотивом створення транснаціональних альянсів є відносне скорочення прямих інвестицій і досягнення еко­номічного ефекту за рахунок трансграничного використання немате­ріальних активів, пайової участі, партнерства або розподілу та ком­бінації функцій.

Отже, для ТНК та інших компаній, які ведуть міжнародний біз­нес, стратегічне управління передбачає вибір (раціональну комбіна­цію) інвестиційних та неінвестиційних форм розвитку й транснаціоналізації.

Фактори, які впливають на вибір між інвестиційними та неінвестиційними формами транснаціоналізації і створення альянсів, хоч і є багатоплановими, однак визначаються економіко-правовим середовищем, у якому створюються транснаціональні альянси. З огляду на це їх можна об'єднати у дві групи: юридичні та еконо­мічні фактори.

Юридичні фактори. Вибір інвестиційних та неінвестиційних форм має базуватися на юридичній можливості розподілу функцій або спільної діяльності чи перетворення виняткових активів (влас­них активів компанії) на активи спільної діяльності. Це проблема юридичного врегулювання розподілу спільних функцій і спільного використання активів, а також використання результатів спільної ді­яльності чи партнерства. До останніх відносять передусім режим оподаткування та репатріації доходів, умови застосування угод про уникнення подвійного оподаткування, режим спільного використан­ня активів, лізингу, ліцензування та ін. Найвпливовішими в групі економічних факторів є фактори ви­трат та економії, глобальна конкуренція, наявність досвіду діяльно­сті в зарубіжних країнах, ризик та його редукція, ефективність менед­жменту та контролю, знання місцевих умов здійснення діяльності.

Фактори витрат та економії, їх урахування базується на ана­лізі можливостей економії витрат або відносного скорочення інвес­тиційних витрат шляхом спільного використання активів. При цьо­му визначаються можливості відносного скорочення фіксованих ви­трат унаслідок економії від збільшення масштабу та змінних витрат завдяки спільному використанню ресурсів і сучасних технологій. Співвідношення цих витрат дає змогу визначити оптимальний мас­штаб діяльності альянсу або мінімальний обсяг діяльності, який зу­мовлює приріст ефективності за рахунок створення альянсу. Необ­хідно також визначити додаткові операційні витрати, передусім управлінські, пов'язані з функціонуванням глобальних альянсів.

Наявність досвіду діяльності в зарубіжних країнах. За інтен­сивної глобальної конкуренції виняткового значення набуває наяв­ність глобального досвіду маркетингу, логістики, інвестування, між­народного менеджменту транснаціональних організаційних струк­тур. Такий досвід і взаємний обмін ним скорочує витрати на розви­ток міжнародного бізнесу для компаній і є передумовою здійснення масштабних стратегічних проектів.

Глобальна конкуренція. Рівень конкуренції на певному сегменті глобального чи регіонального ринку в певній галузі — істотний мо­тив створення транснаціональних альянсів. Глобальні конкуренти, стаючи партнерами по глобальному альянсу, спрямовують конку­ренцію у регульоване русло, що приносить відчутні економічні ре­зультати. Альянси дають змогу зміцнити глобальні конкурентні по­зиції передусім завдяки таким можливостям, як швидке розширення зарубіжних операцій (економія часу та ресурсів порівняно з прями­ми інвестиціями) і глобальне партнерство та пайова участь (еконо­мія витрат і доступ до ринків). Таким чином, учасники альянсу отримують додаткові конкурентні переваги і, отже, зміцнюють свої позиції в глобальній економіці. Ці додаткові можливості — насам­перед збільшення глобальної ринкової частки, диверсифікація діяль­ності, відносне скорочення витрат.

Редукція ризику. Рівень і характер ризику в транснаціональних альянсах відносно зменшується порівняно з прямими інвестиціями через його диверсифікацію. Очевидним є зменшення політичного ризику, оскільки транснаціональні альянси не потребують значних капіталовкладень за кордоном і, отже, зменшуються ризики експро­пріації та обмежувальних дій урядів інших країн. Розподіл і спільне використання закордонних активів, пайова участь у проектах забез­печують диверсифікацію ризику для кожного учасника альянсу. Роз­осередження операцій у різних країнах сприяє зменшенню операцій­них, комерційних і валютних ризиків.

Ефективність менеджменту та контролю. Необхідність цього визначається передусім глобальним характером спільної діяльності та координації функцій членів альянсу. Важливість здійснення ефек­тивного контролю зростає зі збільшенням масштабів і диверсифіка­ції діяльності транснаціональних альянсів. Складність або унікаль­ність продукту й технологій потребує чіткого управління, контролю якості та послуг у межах діяльності транснаціонального альянсу. Цього досягають запровадженням стандартизованих процедур конт­ролю і сучасних технологій менеджменту в рамках альянсів.

Інший важливий аспект — здійснення контролю за витратами спільної діяльності, прибутками та їх розподілом. Він передбачає уз­годжену цінову й тарифну політику, урахування диференціації по­даткових і митних умов діяльності різних учасників альянсу.

Фактор присутності на регіональному ринку та знання місце­вих умов здійснення діяльності є важливим для інших компаній — учасниць альянсу. Це дає відчутні економічні переваги: .

а) значно зменшує трансакційні витрати, або витрати на входження на ринок нової країни, через кооперацію з учасником альян­су, що вже присутній на ринку;

б) посилює конкурентні переваги учасників альянсу на ринку кра­їни за рахунок кооперації та координації їх діяльності. Основними функціональними формами транснаціональних аль­янсів є такі: ліцензування, франчайзинг, контракти під ключ, конт­ракти на управління, транснаціональні консорціуми.

Провідна функціональна форма — ліцензування. Ліцензування в глобальній економіці — це трансгранична угода, у рамках якої влас­ник ліцензії (ліцензіар) передає користувачу в іншій країні (ліцензіату) права на використання певних нематеріальних активів на певних умовах, у тому числі фіксований платіж за користування ліцензією — роялті. Розмір фіксованого платежу визначається в межах розрахун­ку ціни ліцензії.

Основними компонентами ліцензування та укладання ліцензій­ної угоди є:

а) визначення нематеріальних активів, які є винятково власністю
ліцензіара;

б) погодження основних умов ліцензійної угоди;

в) визначення ціни ліцензії або вартості ліцензійної угоди.

Об'єкти ліцензування — різні види нематеріальних активів і прав інтелектуальної власності. Розрізняють такі основні види нема­теріальних активів:

• авторські права на інтелектуальні продукти — літературні, му­
зичні та інші, що регулюються правом інтелектуальної власності, а також концепції творів і сюжети;

• патенти, винаходи, конструкції, схеми;

• торгові марки, фірмові назви та фірмова ідентифікація;

• франчайзинг, контракти й самі ліцензії;

• програми, системи, процедури, проекти.

Ліцензіар надає права на використання його інтелектуальної власності ліцензіату, а також інформацію, яка уможливлює викори­стання таких прав. Ліцензіат використовує надані права й сплачує відповідні платежі ліцензіару.

Ліцензійна угода є, як правило, трансграничною, тому розра­хунки за нею регулюються відповідним законодавством країн належ­ності ліцензіара та ліцензіата. Крім того, слід враховувати, що платежі за ліцензійними угодами є об'єктом пільгового оподаткування в більшості розвинених країн, а також мають пільговий режим згід­но з більшістю двосторонніх угод країн про уникнення подвійного оподаткування.

Ліцензії та інші види нематеріальних активів потребують чіткого визначення юридичного та податкового статусу сторін ліцензійної угоди. З точки зору оподаткування розвинені країни застосовують як глобальний принцип оподаткування, згідно з яким оподатковуються консолідовані прибутки компанії від ді­яльності в усіх країнах світу, так і принцип податкового рези­дента, відповідно до якого оподатковуються прибутки за крите­рієм резиденства.

Резидентом країни є особа або компанія, організація, яка здій­снює господарську діяльність у країні чи отримує доходи і є суб'єк­том оподаткування. Резиденти країни — усі компанії, зареєстровані в країні, усі громадяни, що проживають у країні, отримують тут до­ходи від своєї діяльності, а також громадяни та компанії інших кра­їн, які здійснюють діяльність та отримують доходи на території кра­їни протягом певного часу.

Нерезидентами є громадяни всіх інших країн, які тимчасово пе­ребувають у країні та здійснюють свою діяльність протягом визна­ченого часу; усі громадяни й компанії інших країн, які мають статус державного службовця, військовослужбовця іншої країни, а також громадяни та компанії, які перебувають за межами країни і здійсню­ють там свою діяльність.

Умовами ліцензійної угоди є визначення таких основних па­раметрів:

1. Тип ліцензії: повні; лімітовані; ексклюзивні або неексклюзивні;
термінові або нетермінові.

2. Ліцензії можуть діяти на території певної країни або використовуватися за її межами.

3. Ліцензії можуть бути загальними або генеральними. У країні
може існувати одна компанія, яка надає субліцензії.

4. Умови використання ліцензії: умови отримання; умови передачі; умови контролю за дотриманням технології, якості та інше;
загальні умови щодо змін стосовно відносин між ліцензіарами
та ліцензіатами; умови застосування.

5. Обмеження щодо обсягу використання ліцензії.

6. Обмеження щодо експорту продукції, виробленої на основі лі­цензії, у треті країни.

7. Розмір і періодичність ліцензійних платежів та їх характер —
фіксовані (на певний час) і змінні (залежать від обсягу продук­ції та інших параметрів).

8. Відповідальність за порушення умов ліцензійної угоди.

Оцінка вартості ліцензійного контракту залежить від таких факторів:

а) ексклюзивності чи неексклюзивності ліцензії;

б) наявності ринкових обмежень використання ліцензії, включаю­
чи експорт;

в) обмежень щодо обсягу виробництва;

г) терміну дії;

ґ) новизни технології;

д) рівня конкуренції;

е) політичного та ділового ризиків у країні, якій надається ліцензія;
є) рівня технології в країні, якій надається ліцензія.

Ціна ліцензії визначається за верхнім та нижнім обмеженням. Ціна пропозиції завжди вища, її розраховують за оцінкою потенцій­ного прибутку від використання ліцензії та пропозиції ліцензіара. Верхній ліміт ціни визначається очікуваними прибутками ліцензіата й очікуваними витратами ліцензіата на придбання аналогічної ліцен­зії у конкурентів. Нижній ліміт ціни ліцензії визначається витратами на її передачу та застосування.

Франчайзинг — це угода між компаніями, згідно з якою відбу­вається передача прав на використання торгової марки й способів здійснення торгівлі або надання послуг, які мають суттєве значення для бізнесу. Учасниками угоди є дві сторони: перша — компанія, що має права на франчайзинг і передає їх іншим компаніям (франчайзер); інші компанії як сторони угоди, що набувають прав на фран­чайзинг (франчайзи).

Франчайзингова угода — угода, за якою франчайзер надає пра­ва на використання фірмових марок або послуг чи інше та підтримує франчайзи у використанні цих прав.

Типовим прикладом франчайзингу є транснаціональні готельні системи, зокрема «Холідей Інн», «Хілтон», «Інтерконтиненталь», «Форум» та інші; системи швидкого харчування — «МакДональдз», «Піцца Хат», «Бургер Кінг», «Данкін Донатс» та інші; торговельні системи — «Маркс енд Спенсер», «Білла» та ін.

Франчайзер надає право на використання назви, торгової мар­ки, фірмового стилю, ділової репутації, доступу до системи броню­вання певної готельної системи або постачання товарів; надає по­слуги з підготовки персоналу та ін. й отримує за це фіксовану вина­городу.

Майже половина послуг у роздрібній торгівлі, системі харчу­вання та готельному бізнесі розвинених країн надається за франчайзингом.

Контракт «під ключ» — контракт на здійснення певних робіт зі спорудження нового підприємства або об'єкта інфраструктури, що передбачає повну відповідальність генерального контрактора за бу­дівництво, ефективне використання інвестиційних коштів і початок роботи підприємства за планом. Це формує взаємовідносини компа­ній таким чином, що вони працюють на досягнення кінцевого ре­зультату — вихід нового виробництва на проектну потужність. Такі контракти є транснаціональними, оскільки в них беруть участь суб­підрядники та постачальники окремих видів сучасного устаткування й технологій з різних країн.

Контракт на управління укладається між власником підприєм­ства або компанії та іншою компанією-оператором на здійснення ефективного управління певним підприємством або інвестиційним проектом. Таким чином відбувається застосування досвіду управлін­ня здебільшого до компаній, які націоналізовано або приватизовано в країнах, що розвиваються, у Центральній Європі або країнах СНД. Це означає, що компанія здійснює управління об'єктом, несе відпо­відальність за його роботу й отримує винагороду залежно від досяг­нутих результатів.

Різновидом контракту на управління є концесія — отримання прав на будівництво та експлуатацію об'єктів інфраструктури (шляхи сполучення, порти, електростанції тощо), розробку й екс­плуатацію природних ресурсів або використання родовищ корис­них копалин інвесторами на основі розподілу продукції між інве­стором і державою.

Контракти названих вище видів як нематеріальний актив мають певну цінність і тому можуть бути об'єктом продажу, застави й за­безпечення фінансування, а також різновидом оренди.