ДИНАМІКА ТРУДОМІСТКОСТІ ЦЕНТНЕРА ОСНОВНИХ ВИДІВ ПРОДУКЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, ЛЮДИНО-ГОДИН НА 1 ц

Повільне підвищення продуктивності праці в 1970—1990 рр. та її істотне зниження в 1991—2000 рр. насамперед через різке зниження врожайності культур, продуктивності тварин призвело до того, що її рівень у сільському господарстві України нині є значно нижчим, ніж у розвинутих країнах Заходу. Наприклад, за даними національної статистики США трудомісткість молока в середньому за 1981—1985 рр. становила 0,44 людино-годин на центнер, або зменшилась порівняно з 1975—1980 рр. у 2 рази. Трудомісткість приросту живої маси великої рогатої худоби відповідно становила 2,2 і 2,8, свинини — 0,66 і 1,1, бройлерів — 0,22 і 0,44, трудомісткість 1000 шт. яєць — відповідно 2 і 3 людино-години.

Основні причини, що зумовили низький рівень продуктивності праці в сільському господарстві, були породжені відривом сільських працівників від засобів виробництва, втратою ними почуття господаря, недостатньою матеріальною заінтересованістю в результатах своєї праці, низьким рівнем механізації та автоматизації виробництва, повільним освоєнням нових технологій, низькою в багатьох підприємствах технологічною і трудовою дисципліною і за останні роки — глибокою економічною кризою.

Проте з виникненням на базі колишніх КСП нових організаційних форм господарювання на селі, що функціонують на засадах приватної власності, з прийняттям важливих нормативно-правових актів, направлених на стимулювання й економічну підтримку розвитку сільськогосподарського виробництва, на селі створено значно сприятливіше соціально-економічне середовище, за якого аграрні підприємства мають можливість істотно підвищити продуктивність праці.

Для пошуку на кожному підприємстві резервів зростання продуктивності праці потрібно проаналізувати її досягнутий рівень, визначивши найважливіші фактори, які впливають на зміну останнього. Скажімо, із формули визначення річної продуктивності праці випливає, що вона може збільшуватися (зменшуватися) за рахунок зменшення (збільшення) кількості працівників, або за рахунок зміни обсягу виробництва продукції, або під одночасним впливом обох цих факторів.

Для обчислення приросту річної продуктивності праці завдяки вивільненню працівників можна скористатися формулою:

де — приріст річної продуктивності праці завдяки вивільненню працівників; і — кількість працівників відповідно в звітному і базовому періодах.

Вплив збільшення обсягу виробництва продукції на приріст продуктивності праці визначається за формулою:

де — приріст річної продуктивності праці завдяки збільшенню обсягу виробництва; і — обсяг виробництва валової продукції відповідно в звітному і базовому періодах.

При аналізі трудомісткості центнера продукції потрібно пам’ятати, що рівень цього показника залежить від двох величин: урожайності культур (продуктивності тварин) і затрат живої праці на гектар посіву (голову тварин). Зміна співвідношення цих величин веде до зміни рівня трудомісткості виробництва. Варіанти такого співвідношення (табл. 9.4.) зображено знаком (+), коли зростає врожайність (продуктивність тварин) і продуктивність праці, і знаком (–), коли ці показники знижуються.

Таблиця 9.4

ЗАЛЕЖНІСТЬ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ ВІД ЗМІНИ ВРОЖАЙНОСТІ
КУЛЬТУР (ПРОДУКТИВНОСТІ ТВАРИН) І ЗАТРАТ ЖИВОЇ ПРАЦІ
НА ГЕКТАР ПОСІВУ (на голову тварин)

У табл. 9.4 наведені теоретично можливі варіанти співвідношення між досліджуваними величинами, що впливають на рівень продуктивності праці. Для підприємства найбільш ефективним є перший варіант: зростає врожайність (продуктивність) і знижуються затрати живої праці на гектар посіву (голову тварин), оскільки при цьому досягаються високі темпи підвищення продуктивності праці. Ефективними для товаровиробників є також варіанти 2—4, оскільки в них теж скорочуються затрати живої праці на центнер продукції.

Проте не кожне підвищення продуктивності праці є ефективним для підприємства. В цьому переконує варіант 8, коли при зниженні врожайності (продуктивності) зростає продуктивність праці. В даному випадку темпи зниження врожайності (продуктивності) були нижчими за темпи зниження затрат живої праці на гектар посіву або голову тварин. З огляду на показник продуктив­ності праці для підприємства не цілком прийнятним є і варіант 6, коли темпи зростання врожайності (продуктивності) нижчі за темпи зростання затрат живої праці. Решта варіантів (крім п’я­того) пов’язані із зниженням ефективності ведення виробництва і, зрозуміло, для підприємств є недоцільними.

Для кількісного визначення впливу розглянутих факторів на трудомісткість виробництва можна скористатися індексним способом дослідження. Загальний індекс трудомісткості розчленовується на два часткові індекси:

де і — трудомісткість виробництва відповідно в базовому і звітному роках; і — затрати живої праці на 1 га посіву культури (голову тварин); і — врожайність культури (продуктивність тварин) у цих періодах.

За допомогою першого часткового індексу визначається кількісний вплив на продуктивність праці затрат живої праці на гектар (голову тварин), а за допомогою другого — врожайності культур (продуктивності тварин).

Усі фактори, що впливають на рівень продуктивності праці, за характером дії на цей показник можна об’єднати в три групи. До першої групи належать фактори, що сприяють збільшенню вироб­ництва продукції, до другої — скороченню затрат живої праці,
до третьої — соціальні фактори, що спонукають працівників до ефективнішої праці.

Збільшення виробництва продукції досягається завдяки підвищенню культури землеробства, впровадженню нових сортів і гібридів сільськогосподарських культур, кращих порід і ліній тварин, раціональної хімізації виробництва і меліорації землі, зміцненню кормової бази тощо. Серед другої групи факторів важ­ливе значення мають такі, як впровадження нових технологій і способів обробітку ґрунту, раціональної організації праці і виробничих процесів, досягнення обґрунтованої спеціалізації виробництва й ефективного співвідношення між основними та допоміжними галузями. Але найбільш радикальним фактором, що впливає на скорочення затрат живої праці, є заміна її капіталом. Результатом такої заміни є механізація й автоматизація виробництва, завдяки чому не лише підвищується продуктивність праці, а й зростає прибутковість підприємств. Складність і важливість цього питання вимагають його детальнішого розгляду [див. розділ 9.6].

Серед третьої групи факторів підвищення продуктивності праці особливу роль відіграють такі, як підвищення кваліфікації працівників і рівня їх матеріальної заінтересованості, моральне стимулювання кращої праці. Працівники з вищою кваліфікацією швидше та якісніше виконують свої функції. Тому раціональна організація навчання кадрів є важливою умовою зміцнення економіки підприємств. Це тим більш важливо, що заміна живої праці капіталом, перехід до використання більш продуктивних машин і знарядь вимагає для їх експлуатації кваліфікованіших працівників з іншим рівнем матеріального стимулювання: успіх досягається лише тоді, коли кожний працівник буде чітко розуміти, що, коли, чому і як йому потрібно робити, а також яка матеріальна винагорода його очікує.

Важливим соціальним фактором підвищення продуктивності праці є взаємовідносини між управлінським апаратом (менеджерами) і виконавцями, роботодавцями і виконавцями. Менеджери повинні турбуватися про працівників, прислуховуватися до їх порад щодо поліпшення організації виробництва, вдосконалення його технічної бази, об’єктивно оцінювати роботу кожного члена трудового колективу. Етика взаємовідносин між керівниками і підлеглими вимагає взаємоповаги. Менеджери повинні спокійно реагувати на помилки виконавців, виправляти їх, не роблячи зауважень винним у присутності інших працівників.

Значного підвищення продуктивності праці можна досягти завдяки впровадженню наукової організації праці, коли досягається найбільш раціональне виконання трудового процесу.