Театр доби еллінізму

Починаючи з ІV століття до н.е. розпочинається нова епоха у розвитку давньогрецького драматургії і театру – епоха еллінізму, яка триває до І ст. до н.е. Це пов’язано з новими історичними умовами, які не могли не вплинути на розвиток мистецтва греків, театр і драматургію зокрема.

Доба національної замкнутості Греції завершилася. Демократичний устрій виявив ознаки певного розкладу. Грецькі міста втратили незалежність і були змушені підкоритися спочатку Македонії, а пізніше Риму. Наступила доба космополітичних монархій, що були названі елліністичними, тому що вони розповсюдили грецьку цивілізацію на величезній території від Адріатичного моря до центральної Африки.

Інтенсивне раніше суспільне життя було паралізоване затяжною кризою, яка розповсюдилася на весь еллінський світ. В таких умовах колишній інтерес громадян до суспільного життя змінився повною байдужістю до нього. Серйозні проблеми загнальногромадянської моралі вже перестали займати центральне місце у духовному житті нових поколінь.

У мистецтві цієї доби відбувається різкий поворот від широкої суспільно-політичної тематики до вузьких питань приватного життя і побуту та до сфери особистих інтересів.

Одночасно з падінням суспільних мотивів у мистецтві спостерігається стремління до витонченості і вишуканості форми.

Творчість драматургів доби еллінізму визначалася вже зовсім іншими інтересами і ставило за мету інші проблеми. На зміну театру, що втілював ідеали полісного вільного громадянства, приходить театр, який виражав принципово нові умовиводи – підвищений інтерес до особистого, приватного; до побуту.

Комедію єлліністичної епохи називають новою атичною комедією. На відміну від давньої комедії нова була не політичною, а побутовою. Вже не славетні герої і видатні постаті знаходять собі місце на сцені. Нова комедія повертається обличчям до звичайної людини того часу, людини органічно пов’язаної з оточуючим її побутовим середовищем. В основі такої комедії, у більшості випадків, знаходиться таке природне людське почуття, як любов.

Тут необхідно відмітити вплив автора трагедій попереднього століття – Еврипіда, великого майстра в зображенні любовних пристрастей. Але у новій атичній комедії, у відповідності до вимог жанру, любов перестає бути трагічною. Любовні пригоди і переживання героїв завжди завершувалися щасливим кінцем. Відображуючи реальний побут свого часу, драматурги-комедіографи у більшості випадків зображували не подружні почуття, а свобідну любов до гетер. Гетера тому і стає одним з традиційних персонажів майже всіх п’єс цього періоду.

Героями новоатичної побутової комедії були представники середніх і нижчих прошарків, далекі від політики і зайняті лише своїми особистими інтересами. В цілому, персонажі нової комедії не відрізнялися різноманітністю. Типовими для такої комедії були такі персонажі - закохані юнаки, дівиці, молоді одружені жінки, батьки, парасити (дармоїди), гетери, лікар, хвалькуваті офіцери, спритні раби-пройдисвіти, звідники та ін.

Основний сюжет такої комедії завжди пов’язаний з темою кохання. Головний прийом побудови сюжету – інтрига, в основі якої лежали перешкоди, що заважали об’єднанню закоханих молодих людей. Ця перешкода усувалася у фіналі п’єси за допомогою „впізнання”.

Не відрізнялися різноманітністю і сюжети нової комедії, які розвивалися навколо головної теми – теми кохання: таємне материнство, позбавлення від новонароджених, яких залишали напризволяще та їх впізнання по особливим прикметам, коли вони вже ставали дорослими, різноманітні варіації подолання перешкод закоханими тощо. І хоча сюжети нової комедії були позначені певною подібністю, але окремі деталі, які ускладнювали ці сюжети, урізноманітнювалися до безкінечності.

Зрозуміло, що у елліністичну добу зазнає змін акторська майстерність і сценічна практика в цілому.У цю добу вперше виступають актори-професіонали (передбачувано, що вони з’являються у другій половині У століття). В елліністичну епоху актори, як і у попередні часи, користувалися великою пошаною. Вони особисто і навіть їх майно гарантовано захищалися від насильства і пограбування. Були періоди в історії акторства еллінської доби, коли вони звільнялися від військової служби.

Конкретно про акторську майстерність сьогодні мало що відомо, але реальністю є факт, що старі засоби виразності вже не могли відобразити нового змісту. Хор, який продовжує існувати по традиції, втрачає попереднє значення. В новій атичній комедії хор виступає лише в антрактах, але його виступи втрачають будь-який зв’язок із змістом п’єси і розвитком дії; структура комедії, зазвичай, ділиться на п’ять актів. Тим самим комедія перестала бути хоровою і тепер вибудовувалася виключно на грі акторів.

У порівнянні з давньою комедією змінився і зовнішній вигляд акторів. Зникають гротескні маски і короткі туніки акторів, поступившись маскам з реалістичним зображенням людського обличчя, і побутовим костюмам.

Змінюється і мова п’єс: за традицією герої продовжують говорити віршами, але їх віршовані діалоги максимально наближені до живої говірної мови. Не зважаючи на те, що нова аттична комедія була вузькою за своїми суспільними устремліннями, вона тим не менше, за рахунок реалістичних тенденцій, мала великий вплив на розвиток нової європейської комедії.

У театрі елліністичної доби виставлялися як трагедії так і комедії. На жаль, від трагедії до нашого часу дійшли лише окремі фрагменти. Значно більше відомостей залишилися про комедію – збереглися великі уривки з комедій найвидатнішого драматурга того часу – Менандра.

Представниками нової атичної комедії були – Дифіл, Аполодор, Филемон, але найбільш відомим є Менандр.

Менандр (бл. 343-292 до н.е.). Менандр найвидатніший представник нової атичної комедії. Написав близько 100 комедій („Підлесник”, „Боягуз”, „Відрізана коса”, „Буркотун”, „Третейський суд” та ін.). В зображенні людських характерів і вірності життєвій правді з її світлими і темними сторонами він перевершив всіх своїх сучасників-драматургів.

Відображував у своїх комедіях сучасне йому життя. Сюжети його комедій обмежені колом характерних для нової комедії тем. Але у змалюванні характерів окремих дійових осіб Менандр демонструє високу майстерність. Саме характери, звичаї людей та форми їх прояву особливо цікавили драматурга.

Герої його комедій звичайні люди, які живуть лише у колі своїх особистих справ і інтересів. Але в той же час драматург дає тонке і правдиве зображення душевних переживань героїв, чим нагадує Еврипіда. Навіть традиційно негативних персонажів він наділяє деякими позитивними рисами. Тому, незважаючи на одноманітність і вузькість тематики, Менандру вдалося зробити свої п’єси живими і захоплюючими завдяки тонкій психологічній характеристиці діючих осіб.

Комедія „Буркотун”. Це єдина комедія Менандра, що зберіглася у повному вигляді. У центрі комедії – образ буркотуна Кнемона, надовірливого і нелюдимого селянина похилого віку. Це запеклий людиноненависник, який не зумів ужитися ні з дружиною, ні з сусідами, і який жадібно прагне до повної самотності. Правда Кнемон не народився мізантропом, його відраза до людей пов’язана з його негативним життєвим досвідом: він бачив навколо себе лише людську злобу, користолюбство та егоїзм.

Справжнім змістом комедії є перевиховання Кнемона та його повернення до людей. Врешті-решт, Кнемон впевнюється у помилковості своїх поглядів. Цьому послугував такий випадок - коли він упав у колодязь, від вірної загибелі його спасли люди. Це дає йому урок: Кнемон тепер розуміє, що люди потрібні один одному, а у світі існує безкорисливе добро. Чимала заслуга у тому, що Кнемон позбавився людиноненависництва, належить його пасинку Горгію, який відкрито, щиро і привітно ставиться до людей. Саме він і спас Кнемона він загибелі і повернув йому віру до людей.

Комедія „Третейський суд”. Зміст комедії Менандра зводиться до того, що нещодавно одружившись з дочкою грошовитого і скупого батька, закоханий юнак несподівано узнає через свого раба, що його улюблена дружина під час його відсутності, через п’ять місяців після шлюбу, народила немовля і, щоб приховати це, наказала новонародженого „підкинути”. Дитина була знайдена одним рабом, а вихована іншим.

Через речі дитини між рабами виникає конфлікт, розв’язання якого потребувало третейського розгляду. За участю гетери, яка наділяється автором комедії благородством, нарешті з’ясовується істина. Молодий закоханий, що піддав підозрі свою дружину, сам ще до шлюбу заподіяв над нею насильство. Коли все з’ясувалося, сімейний мир було поновлено.

Таким чином, використовуючи традиційні для свого часу драматургічні форми, Менандр наповнив їх живим змістом, зумів и розкрити психологію своїх героїв –. звичайних людей і навіть рабів і створити їх образи, завдячуючи чому його комедії користувалися великим успіхом.

Мім. Пантомім. Фліаки. Паралельно з офіційним театром у цей період існували і інші театральні форми.

У південній Італії і Сицилії були розповсюджені виступи так званих фліаків - мандрівних акторів. На площах і вулицях вони розігрували побутові сценки або пародії на пригоди богів і міфологічних героїв. В одній з них, наприклад, Геракл виступав в образі пияки і обжери, який завжди знаходився в оточенні розпутних жінок. Фліаки виступали у масках

Однією з театральних форм, що зберегла у значній мірі первісну простоту, був мім (буквально – „наслідувач”, „імітатор”). Таку назву мали комічні або пародійні п’єски вкрай примітивного змісту, а також самі актори, які їх виконували. Героями їх були „люди з вулиці” – матроси, гетери, лікарі, трактирники, землероби, вчителі, звідники, шахраї і т.п., а також міфологічні персонажі, представлені у карикатурному вигляді. Непристойні сюжети розігрувалися поряд із ліричними.

Акторами мімів могли бути і чоловіки, і жінки. Виступали вони на вулиці, у приватних будинках під час бенкетів. Саме в мімах вперше жінка-акторка з’являється на сцені. Крім того, жінки-міми виступали і як акробатки і як танцівниці. Актори-міми виступали без масок.

Широке розповсюдження в елліністичну добу отримав пантомім(буквально – „той, хто все імітує”). Це сценічна гра, у процесі якої актор, який також називався пантомімом, представляв драматичну дію без слів. Актор-пантомім виступав у масці. Основними засобами виразності були жести, міміка і танці. Текст, що пояснював дію, проспівував хор. Пантоміму були притаманні пластичність, чітка ритміка, виразність рухів і жестів, через які актор-пантомім передавав душевні переживання. Жіночі ролі, як правило, виконувалися чоловіками. Пантомім за звичай виконувався під акомпанемент флейти.