ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО АНТИЧНОЇ ГРЕЦІЇ

Вплив античного світогляду на формування професійного театру. Античний театр давньої Греції є одним з найяскравіших проявів античної культури, що зіграв основоположну роль у розвитку театрального мистецтва і європейської культурної традиції в цілому.

Передумовою формування грецької драми, якій немає нічого подібного у інших народів, є грецька міфологія. Світогляд і світовідчуття грецького народу у добу вищого розквіту його культури визначалися міфологічними релігійними уявленнями. Це потрібно враховувати при аналізі грецької драми, інакше легко впасти у недопустиму модернізацію і приписати давнім грекам такі почуття і думки, яких у них не могло бути.

В основі міфології Античної Греції знаходиться погляд на космос як упорядковану систему. Тому типовим для греків стає нахил до виявлення в хаосі життя певних ідей і форм, які б могли пояснити його. Грецькі боги заключають у собі аналіз світу: Афіна – розум, Аполлон – раптове і непередбачуване натхнення, Афродіта – сексуальність, Діоніс – мінливість і збудження, Артеміда – цнотливість, Гера - сімейний уклад життя і шлюб, верховний бог Зевс був володарем порядку тощо. Наявність різних божеств з їх владою і повноваженнями вказувала на те, що всесвіт сприймався давніми греками впорядкованим цілим –космосом, а не хаосом.

В архаїчному всесвіті греків не було чіткого розмежування між світом природи і світом людини: в основі лежав єдиний порядок, заданий як природі, так і суспільству, втілюючи божественну справедливість – атрибут правителя богів Зевса. І хоча вселенський порядок був представлений фігурою Зевса, але навіть Зевс, врешті решт, також виявлявся підвладним безособовій Долі, яку греки називали Мойрою. У свідомості греків Мойра царювала над усім, підтримуючи певну рівновагу сил у всесвіті і, в першу чергу, рівновагу між богами, які нерідко діяли, йдучи за своїми капризами, і людськими долями.

І все ж цілісність зберігалася, сили порядку брали гору над силами хаосу: так само, як у первобутній боротьбі за владу над світом Олімпійці під проводом Зевса скрушили Гігантів, так само, як після тривалих і сповнених небезпеки блукань торжествуючий Одіссей повернувся нарешті додому.

Змістовною базою античної драматургії і театру була міфологія. Саме вона стала основою становлення і розвитку професійної драматургії і театру Античної Греції. Зокрема у V ст.до н.е. великі грецькі трагіки Есхіл, Софокл і Еврипід зверталися до давніх міфів з тим, щоб досліджувати теми, коріння яких знаходилися у самих глибинах людського буття. Характерними рисами епічних героїв-переможців були сміливість, хитрість, сила, благородство і прагнення безсмертної слави. І все ж, яким би величним не був герой, - жереб людини був визначений Долею і самим фактом його смертності. В першу чергу саме видатна людина викликала до себе руйнівний гнів богів, нерідко внаслідок своєї зухвалої сміливості, а інколи – і зовсім незаслужено.

На тлі і у контексті цього зіткнення людського дерзання і божественної кари, протиріччя між свобідною волею і долею, гріхом і покутуванням – і розгорталася основна боротьба. Конфлікти і страждання у грецькій трагедії просякнуті спробами проникнути у загадки людської душі і життя. Яскраво виражене у греків почуття героїчного, вступало в зіткнення з гострим відчуттям болю, сприйняттям смерті і долі, набувши морального характеру, знаходило розгадку на сцені.

Для трагіків класичної пори світ міфології облагороджує людський досвід ясністю бачення, вищим порядком, який коректує норовливість життєвих пристрастей. Якщо, згідно трагічному світовідчуттю, характер визначає долю, то все ж і характер, і доля сприймаються з позицій міфології. У порівнянні із гомерівським епосом, афінській трагедії притаманне більш свідоме уявлення про метафоричність значення богів і більш гостре і болісне відчуття людської самосвідомості і страждання.

Головною метою грецької трагедії залишалася історія людського життя з її драматичними конфліктами і болісними протиріччями, тому що глибоке страждання призводить до мудрості і глибокого розуміння. Міфи ж уявляли собою живу плоть образної мови, вносили у відображення подій життя додатковий смисл.

У грецькій трагедії міфи зазнавали подальшого оброблення. Відкидали те, що здавалося антиморальним або нелогічним. Драматурги давали міфу своє тлумачення. Але скрізь міфологічну оболонку драматурги відображали у трагедії і сучасне їм суспільне життя, висловлювали свої політичні, філософські та інші погляди.

Широке застосування міфології (зміст міфів знав кожен грек) робило трагедію вкрай доступною: у кожній п’єсі глядач зустрічав знайомі йому обличчя і події і міг споглядати те, як ці міфи перетворювалися творчою фантазією драматурга. Гегель писав: „Одіссей, Діомед, Аякс, Агамемнон, Гектор, Андромаха – кожна з цих особистостей є цілим самостійним світом, кожен з них є живою людиною, а не лише алегоричною абстракцією будь-якої однієї риси характеру”. Це можна зрозуміти через міфологічні образи, які піддавалися розробці у грецькій драмі: такі міфологічні герої як Ахілл, його друг Патрокл, Агамемнон, прекрасна Єлена або Касандра. Вони виступають перед нами яке живі особистості з усім різноманіттям своїх характерів і вчинків.

Походження і зародження професійного театру давньої Греції.Давньогрецька трагедія, комедія і драма сатирів розвивалися в межах культу бога Діоніса - бога творчих сил природи. Діоніс уособлював собою вмираючу осінь і воскресаючу навесні природу. Він бог плачу, жалю і сліз, і одночасно бог сміху і веселощів.

Культ Діоніса вбирав в себе цілу систему обрядів. У них розповідалося про страждання і мандрівки Діоніса, про його розтерзання і чудесне воскресіння.

Ритуальні обряди були пов’язані з різноманітними сторонами життя давньої людини і мали два основних емоційних забарвлення – скорботно-сумне і карнавально-життєстверджуюче. Таким чином, діонісійські обрядові дійства мали подвійну природу: у них поєднувалося піднесене і низьке, серйозне і розважальне, жартівливе; оплакування вмираючого бога і радість після його нового народження. Тому культ Діоніса був багатим на мімічні елементи. Крім того, культові обряди часто супроводжувалися оргастичними діями і лише з часом набувають більш м’яких форм. Плутарх відтворював картину подібного свята так: „У давнину він справлявся по-простому і весело: глек вина і виноградна лоза. Потім хтось тягнув цапа, інший йшов за ним з корзиною фіг і нарешті – фал”.

Проведення культових обрядів супроводжувалося гімнами, піснями, танцями навколо жертовника.

У діонісійських святах особливе місце займав дифірамб – екзальтовано-піднесена, екстатична пісня. Щоб відчувати себе ближче до Діоніса, а тому бути схожим на його супутників – сатирів (напівлюдей-напівцапів), учасники одягали на голову маски цапів. Елементи майбутньої театральної дії, безумовно, присутні в обрядових іграх.

Грецька обрядовість містила сильний драматичний елемент - в обрядах, велике місце займала ігрова частина, де реальна дійсність підмінювалася дійсністю уявною. Саме здатність давньої людини через танці, пісні, мімічні рухи і виголоси у обрядових іграх наслідувати дійсність стала джерелом театрального мистецтва.

Театральні вистави, що виросли на основі культу Діоніса, завжди мали масовий і святковий характер.

Спочатку вистави мали характер хороводного театру. Такі вистави давалися під час свят Діоніса у березні, січні і грудні і проходили, як змагання хорів. І лише з часом вистави набувають суто драматичного характеру.

Згодом „пристрасті” Діоніса отримали моральне осмислення: навколо розтерзаного й оживаючого бога розгорталася проблематика боротьби добрих і злих сил, безневинні страждання і нарешті ствердження справедливості.

У другій половині VІ ст.до н.е. культ Діоніса включається до офіційної державної релігії, що означає надання святам на його честь статусу офіційних громадянських торжеств.