ТЕМА № 4: СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ

1. Соціальні зв’язки.

2. Поняття соціального інституту. Функції, структура і типологія соціальних інститутів.

3. Динаміка соціальних інститутів. Соціальні інститути в період суспільних трансформацій.

4. Соціальні інститути та соціальні організації.

1. Наслідком здійснення індивідами соціальних дій є становлення системи соціальних зв’язків. Під соціальним зв’язком в соціології розуміють залежність і сумісність індивідів та соціальних груп. У процесі функціонування соціальних зв’язків здійснюється обмін соціальними діями, послугами, особистими якостями, необхідними для здійснення функціональних ролей.

Соціальний зв’язок має складну структуру. Основними його елементами є суб’єкти соціального зв’язку, предмет зв’язку і механізм регулювання відносин.

Класифікація соціальних зв’язків здійснюється за такими критеріями: сферою соціального життя, в якій встановлюються зв’язки (економічні, політичні, сімейні тощо), суб’єктами (міжособистісні, міжгрупові, між індивідом та групою) та їх кількістю (двосторонні, багатосторонні); характером взаємодії (конфліктні, узгоджені тощо); ступенем формалізації (формальні, неформальні); ступенем організованості (організовані, неорганізовані); тривалістю (довгочасні, короткочасні); стійкістю (стійкі, нестійкі) тощо. Мірою поглиблення диференціації суспільства мережа соціальних зв’язків ускладнюється, більшої ваги відповідно набувають опосередковані зв’язки, відбувається все більш формалізація соціальних зв’язків. Водночас, враховуючи сучасний стан розвитку людського суспільства та закономірності розвитку будь-яких систем, включно соціальні, слід зауважити, що ускладнення соціальних зв’язків має свої граничні межі. Надмірне ускладнення мережі зв’язків може вести до її розриву.

Причинами розриву зв’язків можуть бути: зникнення предмету зв’язку; неспівпадіння предмету зв’язку з принципами регулювання соціального зв’язку; незадоволення соціальних суб’єктів існуючими відносинами.

Відновлення системи соціальних зв’язків відбувається не автоматично. Соціальні дії, які приводить до становлення системи соціальних зв’язків, здійснюються значною мірою під впливом усвідомлення індивідами своїх потреб та інтересів. Таким чином в процесі функціонування системи соціальних зв’язків значну роль відіграє внутрішня мотивація людських дій. Але, оскільки потреби, а тим більше інтереси, є явищем соціальним, тобто таким, яке формується в процесі соціальної взаємодії соціальних суб’єктів, відтворення системи соціальних зв’язків здійснюється також під впливом зовнішніх стимулів, механізмів. Такими механізмами стають, зокрема, соціальні інститути.

Становлення соціальних інститутів відбувається тоді, коли соціальні зв’язки перетворюються на періодично повторювані. Разовий, випадковий зв’язок в соціології називають соціальним контактом. Натомість повторюваний зв’язок, який став ціннісно важливим для індивідів, отримав назву соціальної взаємодії. Одним з варіантів соціальної взаємодії й виступають соціальні інститути, адже, чим більше повторюється соціальний зв’язок, тим більше він потребує регламентації. Регулювання соціальних зв’язків, в процесі якої забезпечується їх ефективність, стає організуючим початком соціального життя.

2. Соціальний інститут – це стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему. Якщо говорити простіше, соціальний інститут – це унормована модель поведінки в тих чи інших сферах суспільного життя.

Враховуючи сказане під час розгляду першого питання, базовою, вихідною точкою процесу формування інституту виступають потреби людини, соціальної групи, суспільства в цілому. Соціальні інститути виникають в процесі поділу діяльності людей та встановлення системи соціальних зв’язків. Водночас вони самі сприяють відтворенню такої системи, надають стійкості і певності функціонуванню спільнот, інтегрують їх, надають їх взаємодії цілісного характеру. Таким чином, ми можемо розглянути функціональну сферу соціальних інститутів. Функцією кожного соціального інституту є задоволення потреб суспільства та його членів, відтворення зв’язків між членами суспільства, соціальних спільнот, соціалізація індивідів, транслювання соціального досвіду, цінностей, культурних норм, зокрема міжпоколінного досвіду, регулювання відносин між людьми та соціальними групами, виробництво і розподіл соціальних цінностей,здійснення соціального контролю.

Функції соціального інституту можуть бути відкритими та латентними (прихованими). Тобто соціальний інститут може виконувати функції, які формально не декларуються. Наприклад, політичні партії, крім боротьби за владу, просування інтересів певних соціальних груп, виховання кадрів для державного управління, також виконують функцію соціального ліфту в суспільстві, соціальної селекції. Функціонування соціальних інститутів має глибинний культурний зміст.

Система інститутів, характер їх функціонування віддзеркалює особливості пристосування суспільства до навколишнього середовища. Цей факт забезпечується насамперед важливою роллю, яку відіграють в регулюванні діяльності соціальних інститутів цінності, норми.

Тому ми можемо сказати про те, що власне характером системи соціальних інститутів і визначається суспільний лад, а розвиток суспільства відбувається саме шляхом формування та розвитку соціальних інститутів. Кожен соціальний інститут являє собою певну соціальну систему. Його елементами є: соціальні ролі; норми, що регулюють відносини між носіями цих ролей; цінності, властиві для соціального інституту. Властивою для діяльності соціального інституту є ієрархія інституціональних ролей. Отже, система статусів є невід’ємною складовою структури соціального інституту. Для виконання функцій інституту створюються установи. Інститут визначає дії, закріплює за людьми соціальні ролі, визначає систему санкцій і соціального контролю. Рольова структура соціального інституту означає, що вимоги до індивідів мають знеособлений характер. Саме знеособленість вимог, інституціональних норм забезпечує регулярність та самовідновлюваність соціальних інститутів в багатьох поколіннях. Водночас знеособлення інституціональних вимог, норм не означає абсолютного нівелювання суб’єктивного чинника в процесі функціонування соціальних інститутів, адже процес виконання ролі кожною людиною відбувається під впливом особистих якостей.

Класифікація соціальних інститутів може бути проведена за різними критеріями. Зокрема, за сферами життя, які підлягають регулюванню за допомогою соціальних інститутів, останні поділяють на економічні (регулюють сферу господарської діяльності, виробництво, розподіл матеріальних благ, фінансові ресурси, організацію та поділ праці, трудову діяльність, функціонування ринку, систему форм власності на засоби виробництва), політичні (регулюють сферу розподілу політичної влади, функціонування адміністративних органів, політичних рухів та організацій, політичні процеси), освітні, релігійні, сімейні, наукові, дружби тощо.

За формами соціального контролю, ступенем формалізації соціальні інститути поділяються на формальні та неформальні. До перших відносяться інститути, діяльність яких жорстко регламентується законами та іншими нормативно-правовими актами. Важливо відзначити, що неформальні соціальні інститути також суворо регламентуються, але переважно на рівні громадської думки, суспільних традицій тощо.

Залежно від механізмів регламентації серед соціальних інститутів виділяють: нормативно-санціонуючі; церемоніально-символічні; нормативно-орієнтовані; ситуаційно-конвенціональні. У нормативно-регламентованих інститутах обов’язковість норм забезпечується примусовою силою держави і системою відповідних санкцій. У нормативно-орієнтованих інститутах важлива роль відводиться морально-етичній орієнтації і регуляції поводження індивідів. Слід звернути увагу на проблему ефективності соціальних інститутів. Вона полягає в здатності ефективного виконання функцій, зокрема задоволення потреб індивідів та суспільства. Така здатність залежить від наявності в інституту необхідних засобів саморегулювання, ресурсів – матеріальних, духовних, символічних. У формальних інститутах ресурсна база значною мірою забезпечується законодавчими актами. Водночас існують ресурси, які не піддаються регулюванню законодавством. До них, зокрема, відносяться такі як довіра, симпатії індивідів тощо.

3. Становлення і розвиток соціального інституту відбувається шляхом його організаційного оформлення. Цей процес отримав в соціології назву інституціоналізації. Його змістом виступає закріплення інституціональних ролей, норм, статусів, їх систематизація. Таким чином, інституалізація – це процес становлення соціальних інститутів, визначення і закріплення інституціональних правил і норм, ролей і статусів, приведення їх до системи, здатної діяти в напрямку задоволення суспільних потреб.

У процесі становлення різних інститутів можна виділити певні етапи, проходження яких є закономірністю. Ці закономірності зумовлені стандартними механізмами інституціоналізації. Інституціоналізація передбачає формування певної ідеології, культурного етносу. Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів.

Водночас важливо приділити увагу особливостям розвитку інституціональної сфери в періоди суспільних трансформацій. Однією з найважливіших причин таких трансформацій стає невідповідність соціальних інститутів середовищу їх існування, в якому відбуваються істотні зміни.

Порушення нормативної взаємодії соціального інституту з соціальним середовищем в соціології має назву дисфункції. Під дисфункціональністю соціального інституту розуміють нездатність соціального інституту задовольняти потреби індивідів та суспільства, які зумовили його появу. Дисфункції знаходять свій прояв в нестачі матеріальних засобів і в організаційних похибках в діяльності інститутів. Одним із очевидних проявів дисфункції є персоналізація діяльності інституту, коли він змінює функції та характер діяльності залежно не від об’єктивних потреб суспільства, а від інтересів та персональних якостей окремих осіб. Дисфункціональність має різні ступені, які віддзеркалюють глибину суспільної кризи. Отже, перехід від функціональності до дисфункціональності соціального інституту має процесуальний характер і може відбуватися з різною швидкістю. Причому зростання дисфункціональності відбувається здебільшого за існування попереднього суспільного ладу. Важливою функцією системи суспільного управління є відстеження появи та нарощування процесів дисфункціоналізації.

Досягнення дисфункціональністю соціального інституту певної критичної межі веде до розпаду соціального інституту. Процес розпаду соціальних інститутів отримав назву деінституціоналізації. Деінституціоналізація може відбуватися й на рівні суспільства загалом, коли відбувається криза не одного, а більшості соціальних інститутів, властивих відповідному соціальному ладу. Масштабний розпад соціальних інститутів веде до розпаду всього суспільства. Причини кризи в діяльності соціального інституту можуть мати різний характер. Крім внутрішніх, зокрема, перевищення регламентацією інституту критичної межі, простіше кажучи надмірної його заорганізованості, хибних управлінських та інших рішень (адже, як було зазначено вище, хоча вимоги до виконання інституціональних ролей мають знеособлений характер, це відбувається під впливом особистих якостей, що зумовлює можливість помилок), причини можуть бути зовнішніми. До них відносяться, зокрема, зміна характеру потреби, задоволення якої є функцією соціального інституту, зникнення цієї потреби, зміна групових та суспільних цінностей, які відповідно впливають на норми, які регламентують функціонування інституту тощо. Різні причини приводять до різної глибини кризи соціальних інститутів, різних шляхів розвитку кризи та врешті-решт різних сценаріїв подолання кризи. Зокрема, криза соціального інституту необов’язково може вести до розпаду соціального інституту. Її наслідком, крім організаційного вдосконалення, може бути зміна рольової, нормативної структури інституту з метою виконання більш належного виконання функцій, а може бути й функціональне перезавантаження соціального інституту. У випадку останнього соціальний інститут може отримувати нові функції, які полягають, зокрема, у задоволенні нових потреб суспільства та індивідів.

Якщо ж криза соціального інституту доходить межі його остаточного розпаду і врешті-решт зникнення, то наслідком цього процесу може стати як деінституціоналізація відповідної сфери суспільного життя, так і формування нових соціальних інститутів, які регламентують відносини у цій сфері.

4. Спільне та відмінне між соціальними інститутами та соціальними організаціями. Розвинуте суспільне життя характеризує наявність численних соціальних організацій. Слід зауважити, що в поняття організації вкладається різний смисл. Воно може означати водночас процес становлення соціальних взаємозв’язків та внутрішню упорядкованість елементів. В даному випадку під організацією розуміють саме останнє. Тобто соціальна організація – це певна соціальна група, яка зорієнтована на досягнення взаємопов’язаних цілей.

В соціології існує галузева теорія – соціологія організацій, яка вивчає соціальну природу організацій, їх роль у суспільстві, ефективність функціонування, структуру організацій, їх внутрішній устрій, характер, основні види, адаптивність, проблеми персоналу, проблеми управління та розвитку. Кожна організація має певні характеристики – просторові, часові, структурні, цільові, функціональні. Вона обов’язково характеризується наявністю управлінської підсистеми. Показниками організаційних структур є оперативність (здатність реагувати на зміни в зовнішньому середовищі), централізація (можливість виконання керівних функцій) тощо. Організації, як і соціальному інституту, властива певна система статусів і ролей, ієрархічність будови. Цілі нижчого рівня організації, її підсистеми врешті-решт підпорядковуються цілям більш високого рівня. Хоча слід зауважити, що багато ознак організації знову ж таки змінюються в періоди трансформацій. Зокрема, в концепції неовеберіанства вважається, що організації, які опинилися в кризовому стані, повинні максимально можливо децентралізувати процес управління, а нижчим ланкам повинна надаватися якомога більша самостійність в процесі прийняття рішень та здійснення певних дій. Ця гіпотеза підтверджується деякими дослідниками соціальних організацій, які відзначають, що в сучасний період радикальних суспільних трансформацій найбільш успішними стають насамперед так звані «парасолькові» організації, а серед найбільш вірогідних варіантів створення організацій називають філіацію або аффіліацію (приєднання нових членів) для передачі повноважень. Організації поділяються за сферою діяльності (політичні, економічні, соціальні, культурні, релігійні), ступенем формалізації (формальні, неформальні), характером взаємодії між організацією та індивідом (добровільні, примусові), характером управління (демократичні, авторитарні), рівнем функціонування (національні, міжнародні, регіональні, локальні), ступенем жорсткості організаційних структур (жорстко структуровані, гнучкі).

Кожній організації характерна певна ритміка, вони проходять певні етапи свого функціонування.

Контрольні запитання:

1. Що таке соціальний зв’язок?

2. Наведіть класифікацію соціальних зв’язків.

3. Що сприяє відтворенню системи соціальних зв’язків?

4. Дайте визначення поняттю соціального інституту.

5. В чому полягають функції соціальних інститутів?

6. Наведіть типологію соціальних інститутів?

7. Які структурні елементи соціальних інститутів ви можете

назвати?

8. Чим характеризується інституціональна роль?

9. Від чого залежить ефективність дії соціальних інститутів?

10. Які елементи соціальних інститутів сприяють відновленню

системи соціальних зв’язків?

11. Назвіть основні етапи формування соціального інституту?

12. Що означає дисфункціональність соціального інституту?

13. Що може бути причиною дисфункціональності соціального

інституту?

14. Якими можуть бути наслідки зростання дисфункціональності

соціального інституту?

15. Що спільне і в чому полягають відмінності між соціальними

інститутами та соціальними організаціями?