ТАБЛИЦЯ 3
Таким чином, предметом адміністративного судочинства є відносини, які виникають у зв’язку з порушенням суб’єктивно-публічного права. Компетенція адміністративних судів не розповсюджується на (ч. 3 ст. 17 КАСУ):
1) публічно-правові справи, віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;
2) публічно-правові справи, що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;
3) публічно-правові справи про накладення адміністративних стягнень;
4) публічно-правові справи щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об’єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції;
Отже, всі публічно-правові відносини, крім означених вище, повинні розглядатися виключно в порядку адміністративного судочинства без усіляких винятків. Відтак вирішення публічно-правових спорів, крім оголошених вище виключень, в іншому процесуальному порядку, ніж у порядку адміністративного судочинства є незаконним.
Метод адміністративного судочинства це сукупність способів та засобів впливу на коло суспільних правовідносин, визначених предметом правового регулювання.
Основними методами адміністративного судочинства є:
1) імперативно-диспозитивний метод;
2) метод автономії і рівності сторін.
Особливістю імперативно-диспозитивного методу адміністративного судочинства є те, що він є поєднанням методу, характерного для публічного права з методом, який застосовується для регулювання відносин, що виникають у приватному праві.
Імперативність методу адміністративного судочинства полягає у тому, що адміністративний суд, крім того, що сам діє в межах та у спосіб, визначений КАС України, також забезпечує дотримання вимог КАС України усіма особами, які беруть участь у справі.
Диспозитивність методу знаходить свій вияв у тому, що сторони адміністративного процесу мають рівні процесуальні права, якими зобов’язані добросовісно користуватися, і обов’язки, що повинні неухильно виконувати.
У той самий час диспозитивність методу адміністративного судочинства має певну особливість, пов’язану з публічно-правовим характером відносин, що регулюються адміністративним судочинством. Зазначена особливість полягає у тому, що, незважаючи на рівність процесуальних прав і обов’язків сторін, все ж має місце певна нерівність їх процесуального положення, що закріплена у ч. 2 ст. 71 КАС України, згідно з якою обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на суб’єкта владних повноважень, коли він виступає як відповідач і заперечує проти адміністративного позову. Ідеться про презумпцію винуватості, яка покладає на суб’єкта владних повноважень обов’язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність своїх дій та спростувати твердження позивача про порушення його прав. Такий обов’язок відсутній, якщо відповідач визнає позов. Зазначена презумпція значно посилює позиції невладної особи (людини), які бракує правових знань, щоб самостійно довести перед судом слушність своїх тверджень.
Під методом автономії і рівності розуміється однакове процесуальне положення одного перед одним позивача і відповідача та їх рівність перед законом і судом.
Кожна зі сторін є самостійною у виборі своєї поведінки та можливості реалізації наданих їй процесуальним законом прав і здійсненні покладених на неї обов’язків.
Дата добавления: 2015-10-09; просмотров: 648;