ТАБЛИЦЯ 2

За­хист прав, сво­бод та інте­ре­сів зумо­вле­ний тим, що уча­сни­ки публі­чно-пра­во­вих відно­син ма­ють, як пра­ви­ло, не­рі­вні мо­ж­ли­во­сті. Адже з одно­го бо­ку, в за­зна­че­них пра­во­відно­си­нах ви­ступає суб’єкт вла­дних по­внова­жень – держа­вний орган чи йо­го по­са­до­ва/служ­бо­ва осо­ба або інший суб’єкт при здій­сненні ним нада­них держа­вою вла­дних управлінсь­ких функцій. Тобто, як пра­ви­ло, з одно­го бо­ку, це фа­к­ти­ч­но – держа­ва, а з іншого – фі­зи­ч­на чи юри­ди­ч­на осо­ба, пра­ва якої по­руше­ні або обме­же­ні пе­вним суб’єк­том вла­дних по­вно­ва­жень.

У зв’язку з цим на адмі­ні­стра­ти­вний суд по­кла­де­но обо­в’язок ак­ти­вно сприяти фізи­ч­ним та юри­ди­ч­ним осо­бам у за­хи­сті їхніх прав, сво­бод та інте­ре­сів, що проявляєть­ся, зо­к­ре­ма, у ре­а­лі­за­ції ча­стин 3 та 5 ст. 71 КАС Укра­їни. Водночас слід заува­жи­ти, що на­ве­де­не зо­всім не озна­чає, що суд в адміністративно­му про­це­сі виконує роль за­хи­сни­ка фі­зи­ч­них чи юри­ди­чних осіб і, тим са­мим, упе­ре­дже­но ставить­ся до суб’єк­та вла­дних по­вноважень, чим обмежує йо­го пра­ва. Сто­ро­ни в адміні­стра­ти­вно­му про­це­сі на­ді­ле­ні рі­вни­ми проце­суа­ль­ни­ми пра­ва­ми та обо­в’язка­ми, суд одна­ко­во спри­яє і по­зи­ва­че­ві, і відпо­ві­да­че­ві у за­безпе­ченні мож­ли­во­сті ви­ко­на­ти по­кла­де­ні на них за­ко­ном обов’язки, як­що ви­ни­ка­ють ускла­днення при ви­ко­нанні їх са­мо­стій­но. На­при­клад, згі­дно з ч. 3 ст. 71 КАС суд спри­яє в ре­а­лі­за­ції обо­в’язку надати до­ка­зи і витребовує не­обхідні до­ка­зи, як­що особа, яка бе­ре участь у спра­ві (склад осіб, які бе­руть участь у спра­ві, пе­редба­че­ний ст. 47 КАС), не мо­же са­мо­стій­но їх на­да­ти, або за­зна­чить суду при­чи­ни, в си­лу яких ці до­ка­зи не мо­жуть бути на­да­ні, а також, де та які са­ме до­ка­зи зна­хо­дять­ся чи мо­жуть зна­хо­ди­ти­ся.

Завдання адміністративного судочинства полягає у перевірці правомірності (легальності) рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень з огляду на чіткі критерії. Суб’єкти владних повноважень повинні враховувати ці критерії-принципи, знаючи, що адміністративний суд керуватиметься ними у разі оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності. Законодавче закріплення цих критеріїв-принципів також дає можливість фізичній чи юридичній особі сформувати уявлення про якість та природу належних рішень чи дій, які вона має очікувати від суб’єктів владних повноважень. Отже, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень суди обо­в’язко­во пови­нні перевірити, чи прийняті (вчинені) вони (ч. 3 ст. 2 КАСУ):

1) на підста­ві, у ме­жах по­вно­ва­жень та у спо­сіб, що передбачені Конституці­єю і за­ко­на­ми Укра­їни.

«На підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень має бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України та зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби;

2) з ви­ко­ри­ста­нням по­вно­ва­ження з ме­тою, з якою це повноваження на­да­но. Цей критерій інакше може бути сформульовано як принцип використання повноваження з належною метою. Належною є та мета, що визначена в за­коні або випливає з його цілей. Якщо мету повноваження в законі не визначено, то слід виходити із загальної мети, яка визначена у статті 3 Конституції України, – утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави;

3) обґрунто­ва­но, тобто чи вра­хо­ва­ні всі обста­ви­ни, що ма­ють зна­чення для при­йняття рішення (вчинення дії). Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб'єкта владних пов­новажень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними об­ставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосу­ються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим;

4) безсторонньо (не­упе­ре­дже­но), тобто суб'єкт владних повноважень не мати упередженого ставлення до особи у своїх рішеннях та діях. Упереджено ставитися означає бути прихильним до особи чи навпаки поводитися з нею дискримінаційно через особисту симпатію чи антипатію або через власний інтерес у справі (фінансовий, родинний тощо), соціальний (корпоратив­ний) інтерес, пов'язаний із належністю до певної спільноти, професії тощо;

5) добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті тазавданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії;

6) розсудли­во, тобто розумно. Під нероз­судливими (інакше – безглуздими, ірраціональними) рішеннями, діями, бездіяльністю суб'єкта владних повноважень можна розуміти такі, яких жоден суб'єкт владних повнова­жень не міг би допустити, діючи відповідно до здорового глузду та обов'язків, покладених на нього законом. Нерозсудливими слід вважати також рішення, дії, бездіяльність, що є неприпустимими з погляду законів логіки та загальноприйнятих моральних стандартів;

7) з дотри­манням принци­пу рі­вно­сті пе­ред за­ко­ном, запобігаючи всім формам дискримінації. Суб'єкт владних повноважень повинен забезпечити рівне ставлення до осіб під час прийняття рішення або вчинення дії за однакових (схожих) обставин. Це, звичайно, не означає ігнорування інди­відуальних обставин кожної справи, а означає, що за схожих умов мають бути враховані принципи та підходи, які були застосовані під час розгляду подібної справи;

8) пропорційно (адекватно), зокрема з дотри­манням необхідно­го ба­ла­нсу між будь-якими не­спри­ятли­ви­ми на­слідками для прав, сво­бод, інте­ре­сів осо­би і ці­лями, на до­сягнення яких спрямова­не це рі­шення (дія). Цей критерій має на меті досягнення балансу між публічними інтересами та індивідуальними інтересами особи, а також між цілями та засобами їх досягнення;

9) з урахуванням пра­ва осо­би на участь у про­це­сі при­йняття рі­шення. Цей критерій випливає з принципу гласності прийняття рішень, який включає право особи, щодо якої приймають рішення, бути вислуханою, право на допомогу з боку суб'єкта владних повноважень у вигляді роз'яснення її прав, процедур тощо, а також право на захист, право на представника, право знати про рішення, прийняте суб'єктом владних повноважень.

10) своєчасно, тобто про­тягом ро­зумно­го стро­ку. Це означає не лише необхідність дотримання часових рамок, що визначені у нормативно-правових актах, а й ухвалення рішення або вчинення дії протягом розумного строку, без невиправданого для конкретної ситуації зволікання. Тривалість розумного строку залежить від складності певного питання, нагальності його вирішення, кількості людей, залучених до справи, їхньої поведінки.

У пункті 1 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 6 березня 2008 року № 2 «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ» вказується на те, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дійчи бездіяльності суб’єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинніперевіряти їх відповідність усім зазначеним вимогам.