Правова природа відносин з надання медичної допомоги

В умовах формування соціально орієнтованого суспіль­ства і диспозитивності цивільно-правового регулювання відбувається подальша лібералізація приватноправового сектора у сфері охорони здоров'я. Ця тенденція норматив­но забезпечується положенням ст. 49 Конституції України, яка закріплює право громадянина на безоплатну медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здо­ров'я і, одночасно, гарантує розвиток лікувальних закладів усіх форм власності.

У результаті, незважаючи на значну роль адміністратив­них способів, за сучасних умов пріоритетними стають при­ватноправові способи регулювання правовідносин, пов'яза­них з наданням медичних послуг, що знайшло відображен­ня в особливостях правової природи відносин з надання медичної допомоги, а також у специфіці підстав, поняття та елементів зобов'язань з надання медичних послуг.

Присутність елементів публічного і приватного характе­ру цих правовідносин пояснює передумови обгрунтованих доктриною різних підходів щодо галузевої приналежності відносин у сфері охорони здоров'я і правових норм, що їх регулюють.

З приводу правової природи відносин з надання медич­ної допомоги в науковій літературі обгрунтовано чотири основні позиції.

Одна група вчених відносини з приводу надання медич­ної допомоги відносить до предмета цивільно-правового регулювання (В. Л. Суховерхий, В. А. Ойгензихт, А. М. Савицька, М. С. Малеїн). Прихильники цього підходу обґрун­товують свою позицію тим, що основою надання медичної допомоги є договір, і цей договір за своєю природою є цивілістичним.

Другий підхід полягає в тому, що відносини щодо медичного обслу­говування є адміністративно-правовими і мають охоплюватися галуззю адміністративного права (Г. І. Петров).

Наступна позиція з'явилася у 70—80-х роках XX ст. і ґрунтувалася на тезі про визнання медичної допомоги одним із видів соціального забезпечення. Прихильники «медичного права» предметом цієї галузі визнавали комплекс суспільних відносин, які складаються з приводу лікування захворювань; суб'єктами цих відносин виступають державні медичні установи і громадяни.

Обґрунтовується якісна своєрідність цих суспільних відносин і ви­знання сутності медичного права як соціального права, в якому є еле­мент соціального надання і який належить до сфери медико-соціальної допомоги.

Ряд учених (Р. І. Іванова, В. А. Тарасова) розглядають медичне пра­во як підгалузь права соціального забезпечення, аргументуючи цей ви­сновок тісним зв'язком охорони здоров'я з державою, а медичне обслу­говування розглядають як форму державних соціальних гарантій, подіб­ну до пенсійного забезпечення.

Нарешті, четверта позиція грунтується на визнанні права охорони здоров'я комплексною галуззю права (законодавства). Лікарським (ме­дичним) правом, або правом про охорону здоров'я, визнається система нормативних актів (норм), що регулюють організаційні, майнові, осо­бисті відносини, котрі виникають у зв'язку з проведенням санітарно-епідеміологічних заходів і наданням лікувально-профілактичної допо­моги громадянам.

Останнім часом все більшого поширення набуває теза про комплек­сний характер медичного права як прикордонної комплексної галузі права, що регулює суспільні відносини у сфері медичної діяльності, тобто охоронооздоровчі та інші тісно пов'язані з ними відносини. Про­явом комплексної природи медичної діяльності визнається виділення складових такої діяльності у вигляді процесів медичної допомоги, сис­теми медичного страхування, виробництва лікувальних засобів і виробів медичного призначення, організації реабілітаційно-відновлюючих за­ходів і «багато чого іншого».

Методологічний недолік наведених варіантів розуміння «медичного права» як галузі права (комплексної чи самостійної) ґрунтується на змі­шуванні поняття галузі права і галузі законодавства. Формування сукуп­ності нормативних актів щодо здійснення медичної діяльності властиве формуванню саме галузі законодавства. Як галузеве утворення медичне право не може розглядатися через відсутність однорідного предмета і методу правового регулювання оздоровчих відносин.

Слід розмежовувати приватні й публічні відносини при здійсненні медичної діяльності. Приватні медичні правовідносини існують в юри­дичній формі зобов'язання з надання медичних послуг, підставами для

якого може виступати договір про надання медичних послуг, односто­роння обіцянка або дії в інтересах третьої особи без доручення.

Усі відносини, які регулюються законодавством про надання медич­ної допомоги і відповідають вимогам ст. 1 ЦК (тобто побудовані на за­садах рівності), слід відносити до числа цивільно-правових.

До всіх зобов'язань, які виникають з приводу надання медичних послуг, мають застосовуватися загальні норми цивільного права, якщо інше не міститься в присвячених таким договорам законодавчих актах (зокрема, в Основах законодавства про охорону здоров'я, Законі Украї­ни «Про захист прав споживачів» тощо)¹.