І. Поняття і види доказів в цивільному процесі.

Дослідження джерел, що містять відомості про розшукувані юридичні факти, іменується судовим доказуванням, а самі відомості про факти, тобто фактичні дані, називають доказами.

Поняття і основні ознаки доказів у цивільному судочинстві визначає закон. Так, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 57 ЦПК).

Тобто, доказом є не факт, не обставина, а фактичні дані. Факти – це явища об’єктивної соціальної дійсності. Вони існують незалежно від того, чи знають про них особи, заінтересовані у судовому розгляді. Фактичні дані, тобто відомості про факт – це інформація, за допомогою якої пізнається факт, що має значення для вирішення справи.

Зміст доказів складають фактичні дані про обставини справи, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для вирішення справи. Обставинами є юридичні факти, що випливають з дій (бездіяльності) чи подій. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів – це засоби доказування, які виступають джерелами інформації про фактичні дані. Частина 2 ст. 57 ЦПК встановлює п’ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків; показання свідків; письмові докази; речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи; висновки експертів. Отже, докази отримуються у встановленій процесуальним законом формі. Недотримання чи порушення форми отримання доказів обумовлює те, що вони при вирішенні судом справи до уваги братись не будуть.

Крім того, докази мають відповідати певним вимогам, тобто мають бути належними та допустимими. Жоден доказ, який містить інформацію про предмет доказування (обставини спору), не має для суду наперед встановленої сили.

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів доказування повинно здійснюватись у встановленому законом процесуальному порядку. Тому порушення процесуального порядку одержання і дослідження доказів веде до втрати ними властивостей і значення доказів.

Отже, доказами є інформація про обставини у справі, яка одержана судом із визначених законом джерел – засобів доказування. Встановлюючи обставини у справі, суд оцінює докази, визначаючи, зокрема, їх правдивість і відкидаючи неправдиві докази.

У ЦПК встановлено правила щодо належності та допустимості доказів у справі.

Стаття 58 ЦПК встановлює правило належності доказів: а) належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; б) сторони мають право обгрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень; в) суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Зазначене правило визначає об’єктивну можливість доказів підтверджувати обставини, що мають значення для вирішення справи. Правило належності доказів спрямовано перш за все на досягнення процесуальної економії через усунення з судового розгляду доказів, які не мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, що містять інформацію щодо предмета доказування у справі. Суд має відібрати лише ті докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, виключивши з процесу доказування докази, які не стосуються справи. Зазначене дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу для правильного встановлення фактичних обставин у справі.

Належними є докази, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, вказують на причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Такі докази мають входити до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Стаття 59 ЦПК визначає правило допустимості доказів, а саме: а) суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом; б) обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч 2 ст. 57 ЦПК).

Загальний характер допустимості доказів означає, що у всіх справах повинна дотримуватись вимога про отримання інформації з визначених законом джерел і засобів доказування з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (дотримання процесуальної форми доказування). Відповідно порушення цих вимог призводить до визнання доказів недопустимими.

Спеціальний характер допустимості доказів – це правило, яке приписує використання певних доказів для встановлення обставин у справі (позитивна допустимість) або забороняє використання певних доказів (негативна допустимість). Позитивною є допустимість, що передбачена у випадках, коли закон зобов’язує провести, наприклад, судово-психіатричну експертизу тощо. При цьому докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами матеріального та процесуального права, є недопустимими.

Недопустимими є докази: а) одержані з порушенням порядку, встановленого законом; б) які походять з інших засобів доказування, ніж ті, що визначені законом для підтвердження певних обставин.

Отже, допустимість доказів – це встановлена законом вимога щодо обмеження використання конкретних засобів доказування або вимога щодо встановлення обов’язкового використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин у справі у процесі доказування у порядку цивільного судочинства.

Докази також мають такі ознаки як достовірність та достатність.

Достовірність доказів – це така їх властивість, яку встановлює суд внаслідок їх дослідження та оцінки. Висновок суду про достовірність доказів міститься у мотивувальній частині рішення у справі і підтверджується матеріалами справи: протоколом судового засідання, письмовими заявами і клопотаннями осіб, які беруть участь у справі, письмовими та речовими доказами, висновками експертів, аудіо- та відеозаписами. Достовірність доказів – це якість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що належать до предмета доказування. Достовірними є докази, що містять правдиву інформацію про дійсні обставини, на які посилаються заінтересовані у справі особи.

Достатність (повнота та всебічність) доказів – це взаємозв'язок доказів у їх сукупності, на підставі чого суд може зробити достовірний висновок про існування факту на підтвердження якого докази зібрані. Тобто, достатність доказів – це сукупність доказів у справі, яка дає змогу вирішити справу, адже вичерпне дослідження факту передбачає використання всіх належних і допустимих доказів, що доступні особам, які беруть участь у справі. Всебічність передбачає дослідження змісту і форми доказів, а також однакове ставлення суду до дослідження та оцінки доказів, які подаються усіма особами, які беруть участь у справі.

Класифікація доказів дозволяє правильно визначити їх місце в системі доказів у справі та організувати процес їх збирання, дослідження і оцінки. У науковій та навчальній літературі прийнято класифікувати докази у цивільній справі за нижченаведеними ознаками.

За джерелом їх одержання судом докази поділяються на особисті, тобто такі, джерелом яких є люди (пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, показання свідків, висновок експерта), речові (джерелом є об’єкти матеріального світу, які подаються до суду – письмові й речові докази), змішані. Змішаними є докази, які поєднують у собі ознаки різних видів доказів. Так, до змішаних доказів можна віднести, наприклад, висновок експерта, повідомлення, надіслане за допомогою засобів стільникового зв’язку, дискета із записаним на ній електронним файлом тощо.

У залежності від зв’язку доказів із обставинами, що підлягають доказуванню (за зв’язком із предметом доказування), докази можуть бути: прямі та непрямі (опосередковані, побічні).

Прямі докази – це докази, які прямо вказують на наявність чи відсутність певних фактичних обставин спору. Прямі докази дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню.

Непрямі докази – це докази, які дозволяють зробити припущення про наявність чи відсутність певної обставини.

У залежності від способу створення (процесу формування) докази можуть бути: первинні (первісні) та похідні.

Первинні докази – це докази, що безпосередньо формуються під впливом подій (досліджуваних фактів), які встановлюються та перевіряються у судовому засіданні. Первинні докази – це першоджерела, які вбирають в себе фактичні обставини і фіксуються на відповідному носієві інформації (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події, оригінал документа).

Похідні докази – це докази, які відтворюють зміст іншого доказу, тобто несуть у собі інформацію, що зафіксована в них не внаслідок самих обставин, а внаслідок перенесення даних з іншого джерела (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від інших осіб, копія документа). Похідні докази можна використовувати для перевірки первинних доказів.

У залежності від мети доказування докази можуть бути: основні та протилежні (контрдокази).

Основні докази – це докази, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини. Протилежні докази – це докази, що спростовують основний доказ. Наявність основного та протилежного доказів щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такої можливості та у разі однакової переконливості основного і протилежного доказу суд може визнати недоведеною наявність чи відсутність обставин, що підтверджуються основним доказом.

Крім того, за змістом чи залежно від методів виявлення докази можуть бути безпосередніми та опосередкованими;

залежно від характеру отриманої інформації докази можуть бути переопрацьованими (концентрованими) та звичайними.

Висновки з першого питання:

Таким чином, доказами в цивільному процесі України визнаються:

а) не факти, не обставини, а фактичні дані, тобто відомості про факти;

б) будь-які фактичні дані, тобто жодні докази не мають заздалегідь встановленої сили для суду;

в) дані, одержані у процесуальній формі, тобто з зазначених у законі джерел і передбаченими у законі способами;

г) такі фактичні дані, що вказують на наявність чи відсутність фактів підстави позову і фактів, що обґрунтовують заперечення проти позову, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, тобто такі дані, що належать до цієї справи, до шуканого факту.