Поняття та юридична характеристика правочинів

До найпоширеніших юридичних фактів належать правочини, тобто дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (стаття 202 ЦК України).

Відомо, що дії як юридичні факти завжди мають вольовий характер і поділяються на правомірні і неправомірні. Правочини – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Наприклад, якщо особа заповідає усе належне йому майно сину і складає заповіт. Такими діями він вчинив дію, спрямовану на встановлення цивільних спадкових прав та обов’язків сина як спадкоємця за заповітом. Потім заповідач може анулювати свій заповіт і складає новий, за яким заповідає належне йому майно в рівних частках сину і дружині. Змінюючи раніше зроблений заповіт, він тим самими змінює цивільні, спадкові права та обов’язки сина, попереднього спадкоємця за заповітом. Заповідач може знову анулювати заповіт. За новим заповітом син і дружина позбавлені спадщини. В цьому разі заповідач вчинив односторонній правочин, спрямований на припинення спадкових прав та обов’язків сина і дружини за заповітом [22, с.376].

Вчинення вольової правомірної дії не завжди означає вчинення правочину. Неповнолітній знайшов загублений портфель і здав його у міліцію. 17-річний підліток, взяв участь у гасінні пожежі, що спалахнула на території школи. Зазначені особи, діючи правомірно і навіть благородно, разом з тим не намагаються встановити, змінити чи припинити для себе або інших цивільні права та обов’язки. У першому прикладі фізична особа допомагає розшукати володільцю загублений портфель, а в іншому особа виконує свій обов’язок з охорони державної власності. Інша справа, що вчинення подібних благородних, альтруїстичних дій за законом (незалежно від волі носіїв цих дій) зумовлює певні юридичні наслідки. У наведених прикладах йдеться про юридичні вчинки, які не є правочинами. У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена зовні. Зовнішній вияв волі називається волевиявленням. Це суть правочину. Іноді для укладання правочину, крім волевиявлення, необхідно вчинити фактичні дії. Наприклад, для укладення правочину позики необхідні не лише взаємне волевиявлення позикодавця І позичальника, а й фактична передача майна, визначеного родовими ознаками [9, с.207].

Цивільний кодекс України допускає різні форми зовнішнього вияву волі (волевиявлення): словами (усно), письмовим актом, поведінкою особи. В останньому випадку йдеться про конклюдентні дії (від лат. concludo, укладаю, роблю висновок), тобто дії, у яких втілюється воля особи укласти правочин. Торгова автоматика робить конклюдентні дії єдино можливою формою волевиявлення укласти правочин: фізична особа опускає в автомат монету або жетон (вчиняє дію) і одержує необхідну річ [21, с.210].

Мовчання визначається виявом волі укласти правочин у випадках, передбачених законом або договором. Цивільний кодекс України, виходячи з норми статті 764, виходить з того, що у разі продовження користування річчю після закінчення строку договору найму за відсутності заперечень з боку наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк, який був раніше визначений сторонами. Тут юридичного значення набуває факт відсутності заперечення, тобто мовчання з боку наймодавця.

Правочини, що їх щоденно вчиняють юридичні особи і громадяни, досить різні, а тому вимагають певної класифікації, передбаченої законодавством.

Правочини бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Якщо для виникнення правочину достатньо волевиявлення однієї сторони, він є одностороннім. Наприклад, розпорядження своїм майном не випадок смерті (заповіт) є одностороннім правочином, бо для його складання і оформлення необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх правочинів належать також прийняття і відмова від спадщини.

Якщо для виникнення правочину необхідні зустрічні волевиявлення, то він є двостороннім. Такий правочин називається договором. Наприклад, волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двостороннім правочином купівлі-продажу або договором купівлі-продажу.

Для виникнення багатостороннього правочину необхідно волевиявлення трьох і більше сторін. Вони можуть бути як зустрічними (наприклад, при три-, чотиристоронньому обміні жилих приміщень), так і спрямованими до однієї мети (наприклад, у договорі про сумісну діяльність три сторони або більше спільно діють для досягнення спільної господарської мети).

Залежно від способу укладання правочини поділяються на: консенсуальні і реальні. Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладення реального правочину поряд зі згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних правочинів належать договори позики, перевезення, дарування.

Дія, яка повинна бути вчинена на підставі правочину має свою мету. Під метою у правовому значенні слід розуміти відповідний правовий ефект, якого намагаються досягти сторони в правочині шляхом вчинення дій.

За особливостями мети правочини поділяються на платні і безплатні, казуальні і абстрактні. У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію. У договорі купівлі-продажу продавець передає майно у власність покупця, а останній зобов'язаний прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Двосторонні правочини, за певним винятком, є платними. У безплатному правочині сторона зобов’язана вчинити дії, а інша має право вимагати виконання цих дій без вчинення зустрічних власних дій. Односторонні правочини є безплатними. З двосторонніх правочинів до безплатних належать договори дарування, безплатного користування майном.

Деякі двосторонні правочини залежно від розсуду сторін можуть бути як платними, так і безплатними (наприклад, договори доручення, зберігання). Юридичні особи, як правило, укладають платні правочини, що пояснюється їхніми комерційними інтересами, які вимагають покриття видатків прибутками від економічної діяльності.

Правочини, дійсність яких залежить від їхньої мети, називаються каузальними. Переважна більшість правочинів є казуальною, оскільки правочини між юридичними особами завжди мають на меті досягнення певного правового результату. Фізичні особи за допомогою правочинів задовольняють свої потреби і тому у таких правочинах також визначається мета їх укладення. У деяких випадках законодавець допускає правочини, на дійсність яких не впливає мета, а тому навіть за її відсутності такі правочини мають належну юридичну силу. Вони називаються абстрактними. До абстрактних правочинів, зокрема, належить вексель.

Щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти ряд умов. Останніх називають умовами чинності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; д) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; е) правочини, що вчиняються батьками (усиновителями), не можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей (ст. 203 ЦК України).

Форма правочину – це спосіб фіксування волевиявлення осіб, що вчинили правочин [21, с.211]. Загальні правила про форму угод передбачені у Цивільному кодексі України. Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 205 ЦК України). Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами в момент їх вчинення. Такі правочини можуть вчинятися фізичними особами в галузі роздрібної купівлі-продажу через магазини. Це правило поширюється і на юридичні особи. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

Письмові правочини вчиняються у простій або нотаріальній письмовій формі. Стаття 208 ЦК України дає перелік правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі. До них належать правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою (крім правочинів, передбачених частиною 1 статті 206 ЦК України); правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів неоподаткованого мінімуму доходів громадян; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Цивільний кодекс України не передбачає вичерпного переліку випадків вчинення правочинів у письмовій формі. Замість цього в п. 4 ст. 208 ЦК України зазначено, що письмово мають вчинятися й інші правочини, щодо яких законом, іншими правовими актами вимагається письмова форма.

Правочин, вчинений у письмовій формі, підписується його учасниками. Правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, що уповноважені на те законом, іншими правовими актами або установчими документами, та скріплюється печатками.

Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину підписує інша особа. Підпис цієї особи на тексті нотаріально засвідчуваного правочину засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний його учасниками. Підпис такої особи на тексті правочину, вчиненого у письмовій формі, може бути засвідчений відповідно відповідною посадовою особою за місцем роботи чи навчання, за місцем проживання чи лікування учасника правочину чи особи, що підписала правочин замість нього [13, с.8].

Цивільний кодекс України зберіг письмову форму правочинів учасників цивільного обігу. Письмова форма правочинів між юридичними особами забезпечує впорядкування прав та обов’язків сторін у договорі, додержання договірної дисципліни. Обов’язкова письмова форма правочинів між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять разів розмір доходу, який не оподатковується, передбачена з метою охорони їх інтересів від зазіхань недобросовісних осіб, хоч на перший погляд, така форма є формальною. Насправді це не так. Усна форма подібних правочинів дає можливість непорядним, недобросовісним особам наполягати або, навпаки, відмовлятися від виконання правочину, користуючись показаннями свідків. Письмова форма правочинів перешкоджає цьому, бо передусім сам письмовий документ свідчить про вчинення правочину, а його відсутність про те, що правочин не укладено [15, с.107]. |

Цивільний кодекс України певними правовими засобами стимулює додержання письмової форми правочинів. До таких засобів належать наслідки недодержання письмової форми правочину. Стаття 218 ЦК України виходить з того, що недодержання сторонами письмової форми правочину не впливає на його юридичну силу. Такий правочин є законним і дійсним. Разом з тим сторони у правочині обмежуються у виборі доказів для підтвердження правочину у випадку виникнення спору між ними. З цього приводу ч. 1 ст. 218 передбачає, що у разі заперечення однією зі сторін наявності правочину або оспорювання окремих його частин сторони не мають права посилатися на свідчення свідків. Наявність самого правочину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами або за допомогою засобів аудіо- та відеозапису. |Недодержання письмової форми правочину спричинює його недійсність лише у випадках, коли такий наслідок прямо зазначений у законі.

Правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення лише у випадках, передбачених законом. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, на якому викладено текст правочину, посвідчувального напису [17, с. 87]. Правовий статус нотаріуса, його права, обов’язки та відповідальність щодо під час засвідчення правочинів, встановлена у Законі України „Про нотаріат” [5]. В цьому нормативному акті встановлюється перелік правочинів, що підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Цивільний кодекс України передбачає наслідки недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину і договору (статті 219 і 220). Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину має наслідком його недійсність. Цивільний кодекс України допускає виняток з цього правила. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору має також наслідком його недійсність. З цього правила також передбачені винятки. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджуються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення не потрібно.

Зміст правочину визначається змістом волі сторін, а останній має відповідати змістові норм права. Інакше кажучи, у будь-якому випадку, коли воля сторін у правочині не збігається із змістом правових норм, є підстави говорити про те, що даний правочин суперечить вимогам права, а отже, є протизаконним [12, с.17].

Таким чином, правочини – це дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків Правочини – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату. Правочини бувають одно-, дво- або багатосторонніми Залежно від способу укладання правочини поділяються на: консенсуальні і реальні. За особливостями мети правочини поділяються на платні і безплатні, казуальні і абстрактні. Законодавство встановлює умови чинності правочинів. Цивільне законодавство встановлює можливість укладати правочині в усній формі та в письмовій формі. До усних дорівнюються правочини, укладені шляхом вчинення конклюдентних дій. Письмова форма правочину може бути простою та нотаріально посвідченою. Для певних правочинів передбачена обов’язкова державна реєстрація.

На підставі аналізу законодавства щодо форми правочинів, пропонується передбачити у Цивільному кодексі України, Законі України „Про заставу” [6] та у Законі України „Про нотаріат” обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів застави рухомого майна. Це забезпечить виконання заставою покладених на неї забезпечувальних функцій.