Поняття та юридична природа строків (термінів) за новим цивільним законодавством України

Прийняття нового Цивільного кодексу України є найбільш вагомим досягненням у законодавстві нашої країни. У першу чергу, збільшується коло суспільних відносин, що регулюються цивільним правом, а також межі цивільно-правового регулювання діяльності у різних сферах суспільного життя. Нині розвиток окремих галузей й інститутів українського права відбуватиметься під впливом нових ідей та положень ЦК, нової філософії та ідеології цивільно-правового регулювання.

Існування суб'єктивних прав учасників цивільних правовідносин досягається за допомогою строків існування та захисту цих прав. Суб'єкти, реалізуючи свої права, зацікавлені у тому, щоб останні та обов'язки здійснювалися не лише належним чином, а й своєчасно. Це вказує на те, що строки у цивільних правовідносинах мають велике значення, оскільки вони упорядковують цивільний обіг, стабілізують відносини, сприяють якісному задоволенню потреб громадян та організацій, забезпечуючи своєчасний захист цивільних прав. Отже, цінність суб'єктивного цивільного права полягає, насамперед, у можливості його здійснення, тобто коли фізична або юридична особа, реалізуючи закладені у нього правомочності, може отримати практичну допомогу у встановлений законом строк. Вказане обумовлює необхідність вивчення поняття та дослідження юридичної природи строків й термінів у межах цивілістичної науки з метою визначення особливостей їх правильного практичного використання та застосування у названих правовідносинах.

Отже, суспільні процеси, явища та людська діяльність відбуваються у часі. Останній як предмет наукового, зокрема приватного дослідження, є лише обмеженою тими чи іншими спеціальними завданнями абстракцією певним чином фіксованої тривалості, вимірювання. Тоді як філософія розглядає час у світлі дослідження взаємозв'язку подій, їх порядку, послідовності та змінюваності. Предметом філософського дослідження проблеми часу є величина зв'язку, величина залежності подій, їх визначення і самовизначення. У сукупності ці величини складають фундамент філософії часу і розглядаються як дійсний час, який суттєво відрізняється від того чи іншого приватного поняття часу [6, с.18].

Час у правовому регулюванні розглядається як часові параметри суспільної діяльності людей, що встановлюються нормами права. Отже, час, з філософської точки зору, та, відповідно, з правової - не є однією й тією величиною, не є один і той же час (хоча друга категорія, тобто «правовий час», у своєму існуванні повністю абстрагується від першої).

Так, Н.Фрідман, досліджуючи строки у цивільному праві, вказувала, що співвідношення між часом і строком є співвідношенням цілого і частини; об'єктивного і суб'єктивного [6, с. 18]. Таке твердження є виправданим, оскільки час - це одна з основних форм буття матерії, а строк, у загальному розумінні - певний проміжок часу, момент настання, виконання будь-чого. Встановлення строків можливе лише за умови існування часу та лише у його межах, шляхом обмеження у часі правовідносин як в цілому, так й їх складових, а саме - суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників цих правовідносин. Звідси випливає і суб'єктивна ознака строків.

Радянське та українське законодавство не містило визначення строку і не вказувало на сутність терміну в цивільному праві. Сучасне законодавство багатьох інших держав також не розкриває назване поняття, хоча може містити спеціальні норми про строки. І тільки нове українське цивільне законодавство (ст. 251 нового ЦК України) під строком розуміє період у часі, з плином якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Терміном, у свою чергу, визначається момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що також має юридичне значення. Факт здійснення прав і обов'язків у часі викликає необхідність закріплення моментів їх виникнення, зміни та припинення в загальному плині часу для забезпечення визначеності та стабільності цивільних правовідносин. Саме з цією метою використовуються категорії строків й термінів. Слід звернути увагу, що норми - дефініції нового цивільного законодавства, закріплюючи офіційне визначення строків і термінів, надають їм особливого техніко-юридичного призначення та підвищують їх роль в окремих інститутах цивільного права. Отже, розроблення проблем часу в зазначених правовідносинах має суттєве методологічне і практичне значення, оскільки саме час, як вже підкреслювалося, за допомогою існування норм права формує поняття «строк» і «термін».

З точки зору А. Жгунової, строк - це певний відрізок часу, із закінченням або настанням якого норми права пов'язують виникнення чи припинення правовідносин [6, с. 19]. Аналізуючи працю А. Жгунової та проводячи власні дослідження, В.Луць визначив строк як період або момент часу, з настанням чи із закінченням якого пов'язані певна подія або дія (бездіяльність), що мають юридичне значення. На його ж думку, правовий строк це є час, з настанням чи плином якого пов'язана та чи інша подія або дія, що має юридичне значення.

Питання про роль та місце строків у цивільних правовідносинах В.Луць пропонує розглядати у декількох аспектах:

1) строк як момент виникнення (початку) чи припинення правовідносин (у сучасній цивільній науці цей аспект розглядається вже як окрема часова категорія, що має назву «термін»);

2) строк як одна з умов, яка визначає його зміст;

3) строк як критерій правомірності поведінки учасників правовідносин з точки зору його своєчасності [6, с. 19].

Нерідко строк тлумачиться як правова форма встановлення граничних меж реалізації прав та виконання обов'язків учасниками цивільних правовідносин; як форма існування і розвитку прав та обов'язків учасників названих правовідносин; як часовий регулятор суспільних відносин у сфері цивільного права; як дія чи подія, що має юридичне значення, тощо.

Нарешті, заслуговує на особливу увагу визначення строку як відрізку часу, що включає три елементи: початок, перебіг та закінчення [6, с. 19]. Це визначення, на мою думку, найповніше відображає сутність терміну, визначаючи його приватним випадком строку, а також таким відрізком часу, в якому початок, перебіг і закінчення зливаються та поєднуються.

У цивільно-правовій літературі строк, отже, і термін, зазвичай розглядається як юридичний факт, з котрим закон пов'язує настання певних правових наслідків.

У вітчизняній юридичній науці під юридичними фактами розуміють конкретні життєві обставини, що викликають у відповідності з нормами права настання тих чи інших правових наслідків - виникнення, зміну чи припинення правового відношення [6, с. 20]. Виходячи з наведеного визначення, строки в цивільному праві дійсно можна назвати юридичними фактами, а також розглядати їх як елементи фактичних складів, з котрими закон може пов'язувати настання певних юридичних наслідків.

Отже, строки як юридичні факти, звичайно, цілком відповідають їх основним ознакам, насамперед, таким, як: їх пряма або побічна передбачуваність нормами права; зафіксованість у встановленій законодавством процедурно-процесуальній формі, викликання передбачених законом правових наслідків. Ця характеристика вказує на їх імперативність. Хоча слід зазначити: цивільне право у регулюванні тих чи інших правовідносин надає строкам можливості диспозитивного врегулювання. Диспозитивні строки можуть бути встановлені, змінені або припинені угодою сторін, причому в деяких випадках це стосується, навіть, строків, передбачених законодавством.

У сучасній російській юридичній науці строк також розуміється як проміжок часу, протягом якого здійснюються, захищаються права і виконуються обов'язки; або як момент часу, з настанням котрого пов'язані виникнення, зміна та припинення прав і обов'язків [6, с. 20].

Перелічені вище визначення правового строку мають подвійний характер. З одного боку, строк розглядається як певний період часу, з іншого - як певний момент часу. На сьогодні нове цивільне законодавство, відмежувавши від поняття «строк» поняття «термін», вказало на їх суттєву різницю. Строк щодо терміну є більш загальною часовою категорією у цивільному праві. Оскільки він, як певний відрізок часу, з плином котрого настають юридичні наслідки, визначає період, протягом якого суб'єкт цивільних правовідносин може реалізувати та захистити свої права.

Строки і терміни охоплюють та характеризують принципово різні темпоральні показники, хоча терміни доцільно розглядати як складову строків. Терміни «обслуговують» строки шляхом встановлення їх граничних меж (наприклад, момент початку перебігу того чи іншого строку та його закінчення).

Однак, звертаючи увагу на терміни у цивільному праві, слід зазначити: вони можуть мати різне практичне значення. З одного боку, терміни визначають граничні межі цивільно-правових строків, з іншого - моменти виникнення тих чи інших прав й обов'язків учасників правовідносин. Закон вказує, що термін визначається календарною датою або вказівкою па подію, яка має неминуче настати. Але пас повинна цікавити, як правило, не тільки конкретна календарна дата (термін), а й чітко визначений момент (мить) виникнення того чи іншого правовідношення або цивільного права. Оскільки, наприклад, з моментом виникнення права власності пов'язується такий наслідок як перехід на набувача ризику випадкової загибелі речі або псування відчужуваних речей. І для нового власника є досить суттєвим, яким саме чином він буде визначатися - моментом чи днем передачі речі. Саме тому ст. 334 ЦК України чітко встановлює: право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна; якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню, то - з моменту останнього; у тому разі, коли договір підлягає державній реєстрації - з моменту реєстрації тощо. Таким чином, цивільне законодавство, окрім встановлення та визначення різних за призначенням та видами строків, вказує ще на терміни (моменти) як па засоби упорядкування і гарантування визначеності часу виникнення цивільних прав та обов'язків, які, з одного боку, сприяють правильному обчисленню строків як відрізків часу, а з, іншого - встановлюють час, який має значення для реалізації суб'єктами цивільного права своїх прав і обов'язків.

Отже, визначення термінів має велике як теоретичне, так і практичне значення. Оскільки саме вони конкретизують граничні межі строків, встановлюють момент початку, зміни та припинення тих чи інших цивільних правовідносин, а також момент настання чи припинення негативних або позитивних наслідків для їх учасників.

Надалі слід повернутися до з'ясування місця строків у системі юридичних фактів. Як відомо, за ознакою зв'язку з індивідуальною волею учасників правовідносин юридичні факти поділяються на дії та події. Отже, треба з'ясувати: до якого саме виду юридичних фактів належать строки. Юридичні дії є результатом свідомої, цілеспрямованої діяльності людей та інших суб'єктів права у сфері відносин, які складають предмет правового регулювання. Суб'єкти цивільних правовідносин (фізичні та юридичні особи, держава), вчиняючи ті чи інші дії, використовують час. Але нас цікавить не час взагалі, а певні його періоди або відрізки, протягом яких реалізуються цивільні права та викопуються цивільні обов'язки. Тобто, важливими є саме строки, що обмежують дію суб'єктивних прав та обов'язків у часі. Використовуючи основний критерій юридичних дій (свідома, вольова, цілеспрямована діяльність), слід з'ясувати: наскільки виникнення строків (термінів) пов'язане з волею суб'єктів цивільних правовідносин.

Цивільний кодекс України вказує, що строк і термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду (ч. 3 ст. 251 ЦК). Якщо строки (терміни) встановлені нормою закону, то їх існування можна вважати вираженням державної волі шляхом їх прийняття вищими органами державної влади. До таких, наприклад, належать строки захисту цивільних прав (позовна давність), деякі строки здійснення цивільних прав (авторське право, дія патенту, максимальний строк дії довіреності тощо). Строки, встановлені законом, є обов'язковими для суб'єктів цивільних правовідносин або через те, що закон забороняє їх зміну за угодою сторін (позовна давність), або ж тому, що сторони не використали надану їм можливість визначити строк па власний розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк) [14, с. 183].

Щодо строків, визначених правочином, тут яскраво спостерігається вольова поведінка суб'єктів цивільних правовідносин. Правочини належать до найпоширеніших юридичних фактів і визначаються як дії громадян та організацій, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (ч. 1 ст. 202 ЦК). Або ж їх можна розглядати як вольові і правомірні дії. безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: па встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків [14, с. 184].

Укладення будь-якого договору шляхом вчинення певних дій встановлює також часові межі його виконання, причому визначається як момент його укладення, так і період, протягом котрого він діятиме. Якщо строк чи термін таким чином не вказаний, то сторони, як правило, керуються для його визначення тими часовими критеріями, що передбачені законом. Так, В.Грибанов, аналізуючи строки, вказував: люди можуть прив'язати ту чи іншу діяльність до певного моменту або відрізку часу і тим самим встановлювати строки для вчинення тих чи інших дій [14, с. 185].

Аналізуючи цивільно-правові відносини, а саме підстави їх виникнення, зміни та припинення, тобто юридичні факти та місце строків і термінів у їх системі, як вже зазначалося, юридичне значення має не сплив часу взагалі, а сплив певного строку, настання певного моменту тощо. І, як вказує В.Грибанов, навіть у тому разі, коли строк чітко не визначений, значення юридичного факту має не час взагалі, а невизначений відрізок часу, момент часу, тобто невизначений момент і термін [14, с. 186].

Досліджуючи строки як юридичні факти, деякі вчені радянських часів визначали їх юридичними подіями, що не обумовлені у своєму настанні та плині вольовою діяльністю людей. Оскільки сплив часу є об'єктивною часовою категорією, на котру не може впливати людська воля. Причому, як слушно зауважив В.Луць, довгий час строк саме так оцінювався у багатьох підручниках з радянського цивільного права [14, с. 186]. Вважалося, що в основу строків завжди закладений час, який є об'єктивною категорією; і саме це повинно бути визначаючим елементом у характеристиці строків.

Порівнюючи юридичні факти, події та дії, О.Йоффе зазначав, що події мають не вольовий характер у своєму процесі, незалежно від причин їх виникнення, тоді ж як дії є вольовими не тільки за своєю причиною виникнення, а й у своєму процесі [10, с. 17].

У юридичній літературі подією, як правило, вважають не строк або термін, а сплив строку або ж настання певного терміну.

Отже, сплив певного строку або ж настання терміну можна назвати абсолютними юридичними подіями, які не залежать від волі людей. Взагалі суспільна діяльність останніх є переплетенням закономірного та випадкового. Строки і терміни при їх встановленні, а іноді й при перебігу можна вважати юридичними фактами - діями. А, відповідно, при закінченні строків або настанні термінів вони набувають вигляду подій.

Таким чином, більшість строків мають подвійний характер. Хоча вони і є вольовими за походженням, останні тісно пов'язані з об'єктивним процесом перебігу часу і їх не можна віднести ні до юридичних дій, ні до юридичних подій у «чистому вигляді». Оскільки сплив строку або ж настання терміну, з одного боку, не залежить від волі людей, а, з іншого - встановлення строків, їх тривалість, зміна, переривання є вольовими актами (діями). Як зазначав В.Грибанов, правильне розуміння співвідношення загального (спливу часу) і приватного (спливу строку) - це співвідношення об'єктивного (спливу часу) і суб'єктивного (впливу волі людей на перебіг певного строку) факторів має важливе значення для визначення місця цивільно-правових строків у системі юридичних фактів.

В результаті дослідження та вивчення строків В.Грибанов дійшов висновку, що юридичні строки займають самостійне місце поряд з юридичними подіями і юридичними діями і за своїм характером є дещо серединним між ними. Юридичні дії та події самостійно та у поєднанні з іншими юридичними фактами викликають виникнення правовідносин, тягнуть зміну прав та обов'язків, припиняють правові відносини.

Строки ж, як окрема категорія серед юридичних фактів, постійно знаходяться у стані руху, визначають часові параметри тих чи інших цивільних правовідносин і перетворюються з дій у події, із суб'єктивної категорії - в об'єктивну і, навпаки.

Однак є ще одна думка з приводу місця строків у системі юридичних фактів. Так, В.Луць вважає: строки не можна віднести ні до дій, ні до подій, а також не може йтися, що вони займають самостійне місце у загальній системі юридичних фактів поряд з діями і подіями. Він вказує, що як форма час (строк) притаманний і тим, й іншим; тому, виступаючи часовою формою, у якій відбуваються події і здійснюються дії (бездіяльність), строки породжують юридичні наслідки тільки у зв'язку з діями і подіями [10, с. 17]. Таку позицію автор намагається підтвердити вказівкою на те, що пропущення строку позовної давності тягне відмову в позові не просто у зв'язку з плином останнього, а тому, що позивач у встановлений строк не пред'явив позов до відповідача про захист свого порушеного права. Тобто, закінчення строку набуває значення не як таке, а у сукупності з діями, для вчинення або утримання від здійснення яких він встановлений. Наведену позицію можна вважати найбільш аргументованою та виправданою. Адже юридичний строк, на мою думку, є окремим правовим явищем, що тісно пов'язане з тими чи іншими юридичними фактами (діями або подіями).

Таким чином, у цивільному праві строк:

1) є певним проміжком часу (термін - моментом (миттю));

2) має імперативне або диспозитивне встановлення чи закріплення;

3) має тісний зв'язок з юридичними фактами (діями та подіями);

4) встановлюється, як правило, для упорядкування цивільного обігу чи захисту порушених цивільних прав.

Виходячи з наведених вище ознак цивільно-правових строків, можемо вказати на те, що строки (терміни) не є окремою підставою виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин, хоча правовий строк є достатньо постійною юридичною категорією. Нове цивільне законодавство, закріпивши визначення строку та встановивши поняття терміну, надало часовим показникам цивільних правовідносин особливої ваги. Проблема часу (строків, термінів) відігравала та продовжує відігравати значну роль не тільки у приватних цивільних відносинах, а й у економіці держави в цілому.