Наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону

Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Стаття 203 Цивільного кодекс України підкреслює, що правочин не може суперечити закону, іншим правовим актам. Всі недійсні правочини, незалежно від особливостей їхнього конкретного виду, об’єднує одна спільна риса, вони суперечать правовим нормам.

Якщо такий правочин укладено, але не виконано, то суд або господарський суд визнає його недійсним без застосування будь-яких санкцій до сторін, оскільки вони ще не порушили закон. Проте частіше суди і господарські суди визнають недійсними правочини, які вже повністю або частково виконано. У таких випадках визнання правочину недійсним означає, що він не породжує юридичних наслідків, заради досягнення яких його укладено. Тому кожна зі сторін зобов’язується повернути другій стороні все одержане за угодою (а за неможливості повернути все одержане в натурі відшкодувати його вартість у грошах), тобто сторони поновлюються у стані, в якому перебували до укладення угоди. Такі наслідки недійсності угоди у науці називаються двосторонньою реституцією (ст. 216 ЦК України).

Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо психічною зрілістю. Тобто фізична особа може укладати правочини у межах своєї дієздатності. Цивільний кодекс України стає на захист порядного і добросовісного учасника правочину і сприяє здійсненню його майнових інтересів. Суд або господарський суд, встановивши недійсність правочину внаслідок порушення нотаріальної форми, повертає сторони у попередній майновий стан, тобто застосовує двосторонню реституцію (ст. 216 ЦК України).

Оскільки правочин є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати його можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо психічною зрілістю. Цивільний кодекс України (статті 31 і 39) передбачає, що від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені малолітніх до 14 років укладають правочини батьки, усиновителі, опікуни. Порядок встановлення опіки та піклування, а також їх права та обов’язки встановлюються Сімейним кодексом України [3]. Фізичні особи у віці від 14 до 18 років, що мають неповну дієздатність, і обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть укладати правочини відповідно за згодою батьків, усиновителів та піклувальника (статті 32 і 36 ЦК України), за винятком дрібних побутових угод.

Стаття 221 Цивільного кодексу України передбачає правові наслідки вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Правочин який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною правоздатністю, то вона зобов’язана повернути особам, вказаним у частині першій цієї статті, все те, що вона одержала за таким право чином від малолітньої особи. Дієздатна сторона зобов’язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов’язаний повернути дієздатній стороні все одержане в натурі – відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов’язана повернути другій стороні все, що одержала за цим право чином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

Правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою. Опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку, встановленому ст.221 Цивільного кодексу України. У разі відсутності схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними.

На вимогу опікуна правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

Дієздатна сторона зобов’язана повернути опікунові недієздатної фізичної особи все одержане нею за право чином, а в разі неможливості такого повернення відшкодувати вартість майна за цінами, які існували на момент відшкодування.

Опікун зобов’язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином. Якщо майно не зберіглося, опікун зобов’язаний відшкодувати його вартість, якщо вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину сприяла винна поведінка опікуна.

Дієздатна сторона зобов’язана відшкодувати опікунові або членам сім’ї недієздатної фізичної особи моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Правовим наслідком недійсності цих угод є поновлення сторін у попередньому майновому стані, а за неможливості такого поновлення кожна зі сторін має відшкодувати іншій стороні вартість одержаного у грошах за цінами, що існують на момент відшкодування.

Цивільний кодекс України передбачає правові наслідки вчинення правочину, якщо обома сторонами правочину є малолітні: у разі його недійсності застосовується двостороння реституція. У разі неможливості повернути майно в натурі його вартість відшкодовують батьки (усиновителі) чи опікун, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка. Також є новим правило про правові наслідки недійсності правочину, укладеного малолітнім з особою віком від 14 до 18 років. У разі недійсності такого правочину застосовується двостороння реституція. За неможливості повернути майно в натурі відшкодовується його вартість. Якщо у неповнолітнього немає коштів, необхідних для відшкодування, їх виплату здійснюють батьки (усиновителі), піклувальники неповнолітнього за умови, що вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.

Правочини, укладені неповнолітніми за межами їх дієздатності і обмежено дієздатними особами за межами їх дієздатності, можуть бути визнані недійсними за позовом їх батьків, усиновителів та піклувальників. У разі визнання правочину недійсним застосовуються такі самі правові наслідки, що й при недійсності правочину, вчиненого з малолітнім до 14 років (статті 221 й 222 ЦК України).

Стаття 222 Цивільного кодексу України передбачає правові наслідки вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ним у порядку, встановленому ст.221 ЦК України.

Правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Трапляються випадки, коли цілком дієздатна особа перебуває, наприклад, у стані сильного душевного хвилювання, внаслідок чого не може розуміти значення своїх дій. Законодавець, враховуючи подібні життєві ситуації і охороняючи майнові інтереси цих осіб, встановив правило, за яким правочин, який дієздатна особа вчинила у момент, коли вона не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними, визнається судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороняються законом, порушено.(ст.225 ЦК України). Для визначення наявності такого стану на момент вчинення правочину суд має призначити судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання правочину недійсним розглядаються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

У статті 227 ЦК передбачається, що правочин юридичної особи, вчинений нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим правовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно, застосовуються санкції, встановлені статтею 228 ЦК України.

Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв, волевиявлення.Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти його і що їхній зовнішній вияв волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для правочину, оскільки неї відповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, то справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходження між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається під впливом насильства.

Стаття 229 Цивільного кодексу України передбачає правові наслідки правочину, який вчинено під впливом помилки. Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявлення щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У даному випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною суб’єкта правочину, предмета або інших істотних правочину, що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі правочин не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Тут мається на увазі не будь-яка помилка, а лише та, яка має істотне значення. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав і обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків встановлених законом.

Якщо правочин визнаний недійсним особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винний у виникненні помилки. Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки.

Стаття 230 Цивільного кодексу України передбачає правові наслідки вчинення правочину під впливом обману. Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст.229 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у зв'язку з тим, що сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи її про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди. Сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину (ч.2 ст.230 ЦК). Правочин також визнається недійсним, якщо він вчинений під впливом насильства (ст.231 ЦК України).

Насильство – це фізичний або психічний вплив на особистість учасника правочину або його близьких з метою спонукати до укладення правочину. Особа, яка укладає правочин під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну волю, її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення. Отже, волевиявлення особи, до якої застосовано насильство, не є виявом її волі, хоч зовні виходить від неї. Немає відповідності внутрішньої волі і волевиявлення і при укладенні угоди під впливом погрози. Застосування погрози – це вплив на чужу волю під загрозою заподіяння майнової або немайнової шкоди. На відміну від випадків укладення правочину під впливом насильства, тут потерпілий виявляє свою волю, але оскільки це відбувається під впливом погрози, то вона не збігається із справжнім його бажанням. Таким чином, і у цій угоді є розходження між справжньою, внутрішньою волею особи та її волевиявленням. Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного натиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов’язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину ( ч.2 ст.231 ЦК України).

Стаття 232 Цивільного кодексу України визнає недійсним правочин, який вчинено у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною. Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв’язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти правочин на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики таких угод важливі дві ознаки: економічна невигідність для однієї із сторін, тобто правочин укладається не на еквівалентних підставах; збіг тяжких обставин для однієї із сторін в правочині або для її родичів та інших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).

Правочин який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені ст.216 ЦК України. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв’язку з вчиненням цього правочину ( ч.2 ст.233 ЦК).

Цивільний кодекс України передбачає можливість визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, збігу тяжких обставин, тобто закріпив норми, які завжди були необхідними для захисту інтересів і суб’єктивних прав учасників цивільного обороту від обманщиків, шахраїв, насильників та інших правопорушників. Проте недостатньо сформулювати зазначені норми. Не менш важливо встановити ефективні правові наслідки недійсності цих правочинів, які б утримували недобросовісних і непорядних осіб від укладання правочинів шляхом вчинення протиправних, а іноді й злочинних дій. ЦК України відмовився від односторонньої реституції, внаслідок якої тільки потерпіла сторона поновлюється у попередньому майновому стані. Він допускає двосторонню реституцію, тобто в попередньому стані поновлюється не тільки потерпіла сторона, а й правопорушник. Така двостороння реституція сприяє вчиненню розглядуваних правочинів, а не утриманню від них.

Вважаємо, необхідно поновити односторонню реституцію стосовно потерпілої сторони і стягнення майна або грошей правопорушника у дохід держави, а також відшкодування збитків потерпілій стороні як таких, що забезпечують потрібне регулювання правових наслідків недійсності правочинів, що вчиняються внаслідок протиправних дій осіб (обману, насильства тощо). Є підстави також змінити в ЦК структуру норм, що передбачають окремі види правочинів, що розглядаються. Натомість сформулювати одну норму, в якій об’єднати всі види зазначених правочинів і встановити однакові правові наслідки недійсності цих правочинів: односторонню реституцію, відшкодування збитків для потерпілої сторони і стягнення майна або його вартості обманщика, насильника, шахрая тощо в дохід держави.

Також до недійсних правочинів слід віднести фіктивні та удавані ( ст.234, 235 ЦК України) правочини. Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових насідків, які обумовлювались цим право чином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Фіктивні правочини слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою приховання іншого правочину. Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Учасники удаваного правочину намагаються досягти певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні виявляючи волю, що не відповідає юридичним наслідкам, настання яких вони насправді бажають. Слід розрізняти правочин який приховує інший, і правочин, який приховують. У першому є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі. Оскільки головним елементом правочину є воля, то волевиявлення без справжньої внутрішньої волі не набуває правового значення. Як зазначалося вище такий правочин є недійсним.

У цивільному законодавстві поряд з вищезазначеною класифікацією правочинів, передбачено також іншу, в основу якої покладено таку ознаку, як ступінь недійсності. Відповідно розрізняють правочини: абсолютно недійсні або нікчемні; відносно дійсні або оспорюванні. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч.2 ст.215 ЦК). Його недійсність визначено безпосередньо у правовій нормі. Саме тому вони є недійсними вже у момент їх укладення незалежно від пред’явлення позову і рішення суду або господарського суду. Суд та господарський суд зобов’язані констатувати факт недійсності угоди, незважаючи на бажання сторін, і за власною ініціативою застосовувати статті ЦК України, що передбачають певні види нікчемних угод.

До нікчемних належать угоди: укладені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми (208,209 ЦК); укладені неповнолітніми, які не досягли 14 років (ст.221 ЦК ); укладені громадянами, визнаними недієздатними (ст. 226 ЦК ); укладені з порушенням публічного порядку (ст.228 ЦК); юридичних осіб, вчинених нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК); фіктивні та удавані угоди (ст.234, 235 ЦК).

Деякі угоди з дефектами суб’єктного складу волі все ж таки породжують права та обов’язки сторін, а отже є дійсними. Проте їхня дійсність є нестійкою, нестабільною, оскільки законодавець надав право відповідним особам оспорювати правочини в суді або господарському суді, а тому вони можуть бути визнані недійсними. Тому й називаються вони відносно дійснимиабо оспорюваними. До них належать правочини, укладені: неповнолітніми віком від 14 до 18 років (ст. 222 ЦК); фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена (ст.223 ЦК); фізичною особою, яка у момент вчинення правочину не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.225 ЦК); внаслідок помилки (ст. 229 ЦК); внаслідок обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою або під впливом тяжких обставин (ст.230, 231,232,233 ЦК).

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. (ст.236 ЦК). А якщо за недійсним право чином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Це правило поширюється на всі недійсні угоди, у тому числі й ті, визнання недійсності яких залежить від волі заінтересованих осіб, потерпілих, державних і громадських організацій. Наприклад, угода купівлі-продажу, укладена під впливом погрози, набуває належної юридичної сили. Проте за позовом особи, що уклала її під впливом погрози вона визнається недійсною не з моменту пред’явлення позову і не з моменту вступу судового рішення у законну силу, а з моменту її укладання. Законодавець допускає винятки з цього правила, а саме: якщо із самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє . Виходячи з цього правила, угода визнається недійсною з моменту вступу судового рішення у законну силу. Вона може бути визнана недійсної повністю або недійсними визнаються її окремі частини. При цьому недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угоду було б укладено і без включення недійсної її частини (ст.217 ЦК). Питання про визнання цих частин угоди недійсними вирішується за загальними правилами визнання, угод недійсними.

Якщо у недійсній частині угоду було виконано будь-якою із сторін, суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, за яких вона визнана недійсною. Ціна та інші істотні умови угоди, укладеної у простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановлені на підставі показань свідків, крім випадків кримінальне карних дій. Угода може бути визнана недійсною і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги мають право заявити: друга сторона, спадкоємці померлого, інші заінтересовані особи, прокурор. Спадкоємці, якщо до них пред’явлено позови, відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна за умови додержання вимог про пред’явлення претензії (статті 1216 і 1218 ЦК України).

Таким чином, можна зробити наступні висновки. Недодержання сторонами вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Цивільний кодекс України передбачає можливість визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, збігу тяжких обставин. Також до недійсних правочинів слід віднести фіктивні та удавані правочини. Розрізняють правочини: абсолютно недійсні або нікчемні; відносно дійсні або оспорюванні.

ВИСНОВКИ

Під час підготовки курсової роботи були досліджені нормативні акти, наукова, навчальна література, публікації у спеціалізованих виданнях. За результатами проведеного дослідження зроблені наступні висновки із теми курсової роботи.

Вчення про правочини було розроблено ще римськими юристами. Не можна не відзначити глибокий науковий підхід до цієї проблеми фахівців Стародавнього Риму. Ними, зокрема, було визначення поняття правочину, класифіковані їх види, які використовуються у сучасних правових системах. Цивілістами дореволюційної Росії також досліджувалися проблеми укладення та виконання правочинів. Тими визначені поняття та склад правочинів, їх види та юридичний склад. В цілому можна зазначити, що сучасне вчення про правочини було засновано на досягненнях римських юристів.

Правочини – це дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків Правочини – це вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату. Правочини бувають одно-, дво- або багатосторонніми Залежно від способу укладання правочини поділяються на: консенсуальні і реальні. За особливостями мети правочини поділяються на платні і безплатні, казуальні і абстрактні. Законодавство встановлює умови чинності правочинів.

Цивільне законодавство встановлює можливість укладати правочині в усній формі та в письмовій формі. До усних дорівнюються правочини, укладені шляхом вчинення конклюдентних дій. Письмова форма правочину може бути простою та нотаріально посвідченою. Для певних правочинів передбачена обов’язкова державна реєстрація.

Недодержання сторонами вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину. Цивільний кодекс України передбачає можливість визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, збігу тяжких обставин. Також до недійсних правочинів слід віднести фіктивні та удавані правочини. Розрізняють правочини: абсолютно недійсні або нікчемні; відносно дійсні або оспорюванні.

Результатами проведеного дослідження є наступні положення та висновки:

1) пропонується передбачити у Цивільному кодексі України, Законі України „Про заставу” та у Законі України „Про нотаріат” обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів застави рухомого майна. Це забезпечить виконання заставою покладених на неї забезпечувальних функцій;

2) пропонується поновити односторонню реституцію стосовно потерпілої сторони і стягнення майна або грошей правопорушника у дохід держави, а також відшкодування збитків потерпілій стороні як таких, що забезпечують потрібне регулювання правових наслідків недійсності правочинів, що вчиняються внаслідок протиправних дій осіб (обману, насильства тощо). Є підстави також змінити в ЦК структуру норм, що передбачають окремі види правочинів, що розглядаються. Натомість сформулювати одну норму, в якій об’єднати всі види зазначених правочинів і встановити однакові правові наслідки недійсності цих правочинів: односторонню реституцію, відшкодування збитків для потерпілої сторони і стягнення майна або його вартості обманщика, насильника, шахрая тощо в дохід держави.

СПИСОК використаних джерел

1. Конституція України от 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст.141.

2. Цивільний кодекс України от 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. - № 11. – Ст..461.

3. Сімейний кодекс України от 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 21-22. – Ст.135.

4. Земельний кодекс України от 25 жовтня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 3-4. – Ст.27.

5. Про нотаріат: Закон України от 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 39. – Ст.383.

6. Про заставу: Закон України от 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 47. – Ст. 642.

7. Баранкова В. Правова природа нотаріальної діяльності // Вісник Академії правових наук України. – Харків: Право. 1998. – Вип..3. – С.137-143.

8. Гражданское право. Часть I. Учебник / Под ред. Ю.К.Толстого, А.П. Сергеева. – М.: ТЕИС, 1996. – 552 с.

9. Гражданское право Украины: Учебник для вузов в 2-х частях. Часть 1/ А.А.Пушкин, В.М.Самойленко, Р.Б.Шишка и др. – Х.: Ун-т внутр. Дел; Основа, 1996. – 440 с.

10. Дождев Д.В. Римское частное право. Учебник для юридических вузов и факультетов / Под общ. ред. академика РАН, доктора юридических наук, профессора В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 784 с.

11. Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотариат и нотариальный процесс: Учебник. – Харьков: Консум, 1999. – 240 с.

12. Котик О. Про деякі питання перевірки дієздатності громадян при вчиненні нотаріальних дій // Нотаріат. – 2006. - № 6. – С.16-18

13. Круковес Н. Нотаріальна форма угоди // Нотаріат. – 2005. - № 5. – С.7-8

14. Мейер Д.И. Русское гражданское право (в 2 ч.). По исправленному и дополненному 8-му изд. 1902 г. Изд.2-е, испр. – М.: Статут, 2000. – 831с.

15. Нотаріальне оформлення цивільно-правових документів: Зразки. Роз’яснення. Нормативні акти: Довідник / За заг. ред. В.М.Чернича. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 399 с.

16. Полешко А. Пілотні програми з підвищення кваліфікації нотаріусів // Право України. – 2002. - № 11. – С.84-85.

17. Радзієвська Л.К., Пасічник С.Г. Нотаріат в Україні: Навчальний посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 528 с.

18. Фурса С.Я. Правочини з рухомим та нерухомим майном, їх оподаткування. – К.: Видавець Фурса С.Я., 2005. – 124 с.

19. Цивільне право України: Курс лекцій: У 6-ти томах. Том 1. Книга 2 / За ред. Р.Б. Шишки та В.А. Кройтора. – Х.: Еспада, 2004. – 392 с.

20. Цивільне право України: Підручник: У 2-х томах /За загальною редакцією В.І.Борисової, І.В.Спасибо-Фатєєвої, В.Л.Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.1. – 398 с.

21. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар /За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 928 с.

22. Цивільне право України: Академічний курс: Підручник: У двох томах /За загальн. ред. Я.М. Шевченко. – Т.1. Загальна частина. – К.: Ін Юре, 2003. – 520 с.

23. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию 1907г.). – М.:Фирма «СПАРК», 1995. – 556 с.

<4 5 6 7 8 910>

Дата добавления: 2015-10-05; просмотров: 1980;