Загальна характеристика країн, що розвиваються

Більшість країн, що розвиваються, утворилися завдяки національному визвольному руху і розпаду колоніальної системи в середині ХХ ст. Ця найчисельніша група країн (усього — понад 130) об’єднує: по-перше, «молоді» держави, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни, по-друге, більш давні незалежні держави (латиноамериканські, Китай, Іран, Таїланд, Туреччина, Ефіопія та ін.), які тривалий час утворювали аграрно-сировинну периферію світового господарства. За роки незалежності вони здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від розвинутих країн.

Більшість країн, що розвиваються, залишаються винятково аграрними чи аграрно-індустріальними. Щоправда, у ряді країн цього типу за останні 2–3 десятиріччя відбулися суттєві позитивні зміни в економіці (індустріалізація, розвиток сфери послуг, експортна орієнтація).

З’явилися країни із середніми і високими душовими доходами. Серед них виділяють такі групи:

а) нові індустріальні країни — латиноамериканські (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі), країни-"тигри" Південно- Східної Азії (Малайзія, Таїланд, Індонезія й Філіппіни). Раніше ці країни були слаборозвиненими державами із домінуючим сільським господарством та видобувними галузями промисловості, але сьогодні їх позиції у світовій економіці значно зміцнилися. Сплеск у розвитку для НІК почався з кінця 1970-х рр., їх довготривала економічна стратегія націлена на побудову західної моделі капіталізму. НІК у високому ступені інтегровані в міжнародну торгівлю, і сьогодні для них характерний бурхливий розвиток галузей національного господарства, продукція яких призначається для експорту. Незважаючи на великі досягнуті успіхи, НІК ще не перейшли межу, яка дає змогу відносити їх до групи розвинених країн, хоча зовсім недавно цю групу покинули п'ять країн: Ізраїль і чотири «далекосхідні дракони» — Південна Корея, Гонконг, Сінгапур і Тайвань;

б) нафтодобувні — Алжир, Бруней, країни Перської затоки, Лівія;

в) малі острівні країни — Антигуа і Барбуда, Багами, Барбадос, Кіпр, Сейшельські острови.

Решта країн, що розвиваються (переважна більшість), мають низькі і дуже низькі доходи. Специфічну групу країн цього типу становлять соціалістичні країни, дві з яких дотримуються централізовано планової економіки (Корейська Народно-Демократична Республіка і Куба), а дві — запроваджують в економіку елементи ринкового механізму (Китай, В’єтнам).

Спільні риси країн, що розвиваються:

1) багатоукладність економіки: економічні системи цих країн представлені строкатим набором економічних укладів і форм: від патріархально-общинної і дрібнотоварної до монополістичної й кооперативної. Вони існують як відносно автономні структури зі складним механізмом внутрішніх та зовнішніх зв’язків;

2) слаборозвинутість, яка виражається в якісній неоднорідності і системній невпорядкованості суспільства, що складається з різних економічних та неекономічних інститутів традиційного і сучасного типів, а також проміжних, перехідних структур;

3) економіка цих країн характеризується низьким рівнем розвитку продуктивних сил і ринкових відносин;

4) залежність країн, що розвиваються, від країн-лідерів, що виявляється у відносинах домінування й підкорення, які в останні десятиріччя реалізуються переважно економічними та політичними методами. Економічна залежність впливає на політику, ідеологію та культуру цих країн;

5) соціальні організми країн, що розвиваються, включають у себе різні утворення: класові, етнічні, релігійні, кастові та ін. зв’язки між якими не є гармонізованими. Не подолано общинний тип соціальності, який бере початок від родового укладу і визначається зв’язками, що ґрунтуються на родинних відносинах і сусідстві;

6) у цілому ряді цих країн не сформувалось розгалужене й стійке громадянське суспільство як соціально організована структура.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. Перенаселення - це загальновідома проблема країн, що розвиваються. За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем.

Нові індустріальні країни (НІК)

НІК відрізняються вищими темпами розвитку порівняно з більшістю країн, що розвиваються, та багатьма розвинутими країнами. За виробництвом низки видів промислової продукції, у тому числі наукомісткої, НІК займають провідні позиції у міжнародній економіці.

Високими темпами розвивається експорт взуття, одягу, текстилю, побутової техніки, легкових автомобілів. При цьому НІК не тільки знайшли свою нішу у міжнародному поділі праці, але й випередили деякі розвинуті країни.

У формуванні НІК можна виділити чотири етапи (рис. 2.3). На першому етапі 4 країни Південно-Східної Азії (Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) та три країни Латинської Америки (Аргентина, Бразилія, Мексика) досить швидко досягли значних соціально-економічних зрушень за темпами розвитку і майже зрівнялися з державами, які мали стабільно високі темпи економічного зростання. На другому етапі до цих країн приєдналися ще Індія, Малайзія та Таїланд. На третьому етапі до групи НІК почали зараховувати Індонезію, Кіпр, Туніс та Туреччину, на четвертому — Китай та Філіппіни. З’явились цілі регіони, які можна оголосити індустріальними, стабільно зростаючими.

Широкого розвитку в НІК набуло верстатобудування, а також авіаційна та авіакосмічна промисловість. Сянган (Гонконг) займає провідне місце у світі за виробництвом одягу, радіоприймачів, телефонів; Тайвань — моніторів, швейних машин; Республіка Корея — телевізорів з чорно-білим зображенням, аудіо- та відеокасет. НІК є найбільшими виробниками суден (Бразилія, Південна Корея, Тайвань), морських нафтосвердловинних установок (Сінгапур), легкових автомобілів (Бразилія, Мексика, Республіка Корея), відеомагнітофонів (Республіка Корея, Сінгапур).

Транснаціональні корпорації провідних країн на першому етапі розвитку нових індустріальних країн відіграли вирішальну роль.

Першими до економік НІК прийшли ТНК, що контролюються американським капіталом. Вони створювали у цих країнах філії, вкладали кошти у добувну й обробну промисловість. Це надало НІК додаткову можливість придбати сучасну техніку, деякі технології, освоїти іноземні інвестиції. Для цього на території НІК створено експортно-виробничі зони — один з типів вільних економічних зон. Експортно-виробничі зони — це центри виробництва взуття, одягу, електронних виробів, деталей та комплектуючих. Експорт продукції з економічних зон є основним джерелом валютних надходжень для нових індустріальних країн.

Спільні для всієї групи НІК зовнішні фактори їх економічного зростання, по-перше, це те, що через певні причини деякі “нові індустріальні країни” опинилися у сфері особливих політичних та економічних інтересів промислово розвинутих країн. Так, сфера політичних інтересів США охоплювала Тайвань і Південну Корею, як країни, що протистоять “комуністичному впливу” країн Східної Азії. Південноазіатські країни були сферою особливих інтересів японських ТНК, які створювали тут свої численні філії, спираючись на дешеву, працелюбну та дисципліновану робочу силу зі схожим на японський менталітетом, та близьке розташування країн регіону.

Внутрішні причини, що зумовили особливу привабливість “нових індустріальних країн” для промислово-розвинутих країн. Спільною для усіх НІК внутрішньою причиною було те, що майже у всіх “нових індустріальних країнах” склалися автократичні або близькі до таких політичні режими, лояльні до промислово розвинутих країн. Тут була забезпечена політична стабільність. Демократичні та політичні перетворення були спрямовані на користь капіталістичних економічних реформ. Іноземним інвесторам всередині НІК гарантувався високий ступінь безпеки для їхніх інвестицій.

До того ж усі “нові індустріальні країни” мали велику армію дешевої робочої сили. А в азіатських країнах робітникам властиві працелюбність, старанність, дисциплінованість. Цей фактор дозволяв транснаціональним компаніям із США і Японії забезпечувати зниження витрат виробництва при перенесенні його на територію цих країн. Латиноамериканські НІК на додаток до людських ресурсів мають добру сировинну базу та достатньо ємні внутрішні ринки.

Крім того, більшість НІК займають вигідне географічне розміщення (на перехресті світових торгово-економічних шляхів). Основним фактором економічних успіхів “нових індустріальних країн” стала обрана ними модель розвитку, яка загалом визначається як політика зовнішньої орієнтації. Така модель передбачає проходження трьох етапів економічного розвитку: 1-й етап - переважний розвиток імпортозаміщуючих галузей; 2-й етап - створення експортного потенціалу та базових галузей; 3-й етап - орієнтація на розвиток наукових галузей.

Політика експортної орієнтації, що ставила за мету створення галузей виробництва продукції на експорт, мала принципові відмінності в азіатських і латиноамериканських “нових індустріальних країнах”.

НІК Південно-Східної Азії створювали переважно трудомісткі підприємства з випуску продукції масового споживання.

Латиноамериканські НІК основний акцент зробили на розвиток високотехнологічних капіталомістких галузей, переважно в обробній та видобувній промисловості.

Досвід і практика довели, що модель азіатських “нових індустріальних країн” була більш ефективною у плані стимулювання економічного зростання, і вона більше відповідала вимогам та інтересам ТНК.

Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпортерами як прямих іноземних інвестицій, так і позичкового капіталу.

Останнім часом, класифікуючи деякі НІК і постсоціалістичні країни, економісти використовують термін “ринки, що виникають”. Ознаками включення у цю групу країн вважаються: показник рівня інфляції, у середньому 5% на рік, і величина ВНП на душу населення - 8160 дол.

У дискусіях про причини повільного економічного зростання переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць виходить фактор ментальності, спосіб економічного мислення, які охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу. Стратегія економічного розвитку цих країн базується на таких основних принципах:

– всебічна трансформація економіки і суспільства;

– ринкова спрямованість економічних перетворень;

– експортна орієнтація національної економіки;

– імпорт капіталу й технологій з розвинутих країн;

– поліпшення умов для міжнародної торгівлі, доступу на світові фінансові ринки;

– регулювання демографічних процесів.

Вирішальна роль у створенні необхідної критичної маси певних соціально-економічних зрушень у країнах, що розвиваються, належить людському капіталу, його бажанню, вмінню та здатності здійснювати модернізацію економіки і суспільства.

Китай

Китай, який варто виділити особливо, оскільки країна посідає унікальне місце у світовій економіці, будуючи модель-симбіоз ринкової й планово- регульованої економіки, чим є соціалістичний ринок з елементами вільного підприємництва, але під керівництвом комуністичної партії. Сам по собі Китай також неоднорідний: тут є приморські регіони, близькі за рівнем свого розвитку до провідних країн світу, а є й території на заході й у центрі країни, украй відсталі за характером свого розвитку. У результаті усереднені показники для Китаю дають змогу говорити про нього тільки як про країну, що розвивається. Проте для Китаю характерні надзвичайно високі темпи економічного росту, завдяки яким низький поки що рівень добробуту населення з кожним роком помітно зростає. І не забуватимемо, що кожний п'ятий житель планети Земля - китаєць, а сама країна здатна ще виявити себе у XXI ст. із кращого боку.

Найменш розвинені країни замикають класифікацію, тому що саме вони плетуться у хвості світового прогресу. Багато з цих країн не мають виходу до моря, що стало чи не вирішальним чинником, який вплинув на відсталість і нерозвиненість. Украй невисоко можна оцінити й економічний потенціал цих країн, де найчастіше навіть промисловість не представлена, а про рівень освіти й розвитку охорони здоров'я взагалі не варто говорити. Однак країни, що одержали статус найменш розвинених, користуються особливою увагою світового співтовариства, що дає їм пільговий доступ до кредитів і позик, а також час від часу вони можуть розраховувати на надання гуманітарної допомоги з боку розвиненіших держав. Прагнення вийти із “заклятого кола бідності”, стимулювати розвиток передових галузей економіки, надати динамізм усій економіці в цілому диктує країнам, що розвиваються, потребу активно залучати іноземний капітал.

Найменш розвинені країни: Афганістан, Ангола, Бангладеш, Буркіна- Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Джібуті, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірібаті, Коморські острови, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Руанда, Західне Самоа, Сан-Томе й Прінсіпі, Соломонові острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія.

Контрольні запитання

1. Які групи країн включає Класифікація за станом соціально-економічного розвитку, прийнята ООН?

2. В чому суть класифікації країн за рівнем доходу, прийнятої Світовим банком?

3. Якими є основні соціально-економічні ознаки країн, що розвиваються?

4. Виділіть основні фактори, що обумовили успішний розвиток “нових індустріальних країн” та виділення їх в окрему групу серед країн, що розвиваються.

5. Перелічіть особливості країн з перехідною ринковою економікою.