Шостий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.
Аналізований тут період розвитку української культури, як і попередній, доцільно розподілити на кілька підперіодів.
1. Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919-20 рр., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х років (український ренесанс, трагічно обірваний 1929 р.).
2. Період 30-х - початку 50-х років – часи особливо жорстокого тоталітаризму, Він позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади. Навіть за таких жахливо нестерпних умов процес розвитку української культури тривав, щоправда, дещо уповільненими темпами. Він не міг зупинитися зовсім хоча б тому, що масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі шкіл та інших культурно-освітніх установ і мистецьких колективів сформували справді зацікавленого споживача культури. Але й цей, надзвичайно слабкий за своїм характером процес, деформувався і спотворювався терористичним режимом, який владно наклав тяжкий прес на наукову думку, примітивізував, засмічував вульгарними світоглядними міфами справу народної освіти, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, фальшування і перекручення життєвої правди, рабського прославляння культу «вождя всіх часів і народів».
3. Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення. Антинародна культурна політика в цей час, щоправда, поступилася частково суворій логіці боротьби з ворогом. Саме духовна напруга грізних, вирішальних часів, а також, наголосимо на цьому особливо, вищий ступінь творчої свободи й зумовили це піднесення української культури. У воєнні роки вона збагатилася цілою низкою творів, що ввійшли до її класичного фонду, хоч і тут, ніде правди діти, було разом з тим чимало агітаційної поденщини та голої пропаганди.
4. Із закінченням Великої Вітчизняної війни, здавалося, мали б скластися сприятливі умови для подальшого розмаїтого, багатобарвного та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і набутий у воєнне лихоліття досвід, і об’єднання українських земель у єдиній, хай хоч формальній, державі; проте відомі партійні акції ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незважаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейно-змістове, сюжетне, стильове та емоційне річище виявилось досить звуженим і збідненим. На багатьох творах лежав відбиток певної соцреалістичної заданості, а не вільного самовиявлення таланту. Партійно-державні «концепції» зводили до остаточного одержавлення культури., піддавали її суворому контролю та некомпетентному керівництву. Після відомих постанов 1946-1948 рр. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників творчої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму.
5. В часи так званого «розвинутого соціалізму» під наростаючим імперським тиском, фальшивими гаслами «нової історичної спільноти» та «єдиної загально радянської інтернаціональної культури», посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національної мови. Все це не могло поставити передову українську інтелігенцію на позиції споглядального, примиренського характеру. Краща її частина розпочинає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури. Це відомі нам рухи «шістдесятників», «сім десятників» та «вісім десятників». Саме в цей період активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.
6. Тоталітарний режим, на якому досить стійко трималася одна з найміцніших імперій світу, на кінець ХХ ст. несподівано для багатьох, зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявившись неспроможним дати повні відповіді на жагучі питання сучасної світової історії. Кінець ХХ ст. владно покликав до життя нові імперативи. Ера постіндустріального, надзвичайного інтенсивного розвитку, в який надто стрімко втягується все людство, не сприймає над централізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя, виводить його сучасну схему за межі історичного поступу людства. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.
Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури., наявністю як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена (та ще й до цього часу перебуває) в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти або її русифікація. Тепер – постійне нищення духовної еліти упродовж усього періоду, від репресій 20-30-х років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, що здійснювались у значно м’якших формах, аж до кінця 80-х років. Щоразу втрати національної духовної еліти (особливо за три роки третьої втрати) хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, що живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.
Сьомий період розвитку української культуритільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це – сучасний період, що охоплює часовий відтинок від прийняття незалежності Україною – і до сьогодення.. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперш здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя. За цих умов з’явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду і творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв’язки з мистецтвом інших народів тощо.
Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ і про які ми вже щойно говорили, він відтворив свою високо розвинуту (за сучасними світовими мірками) національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвинутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво. Українська література, наприклад, має високо розвинуті поезію, прозу і драматургію, твори для дітей та юнацтва, такі жанрово-тематичні різновиди, як наукова фантастика, пригодницька і документальні література, історичний роман, кіноповість, нарис тощо. Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво – драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво – оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво – живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість тощо.
Висновок:
Поняття «культура» неоднозначне, воно пройшло складну еволюцію поступово збагачуючись у своєму змісті. Культура є складним суспільним феноменом, який відіграв і продовжує відігравати величезну роль у життєдіяльності людини. Культура в суспільстві виконує певні функції, має складну структуру та певну періодизацію.
Висновок до лекції:
1. Культура як поняття має велику кількість тлумачень. У різні часи розуміння культури було різне. Сьогодні під культурою ми розуміємо сукупність матеріальних та духовних надбань людства, включаючи в це поняття і сутнісні сили людини, і її діяльність, і результати цієї діяльності.
2. Культура в суспільстві існує в різних формах і виконує різні функції.
3. Історія світової культури пройшла у своєму розвитку певні періоди. Кожна культурна епоха має свою ідейну та художню домінанту, котрі і є підставою для поділу культурно-історичного процесу на етапи. Але відокремленість різних періодів культури не позбавляє їх спадкоємності, взаємовпливу: кожен з них виходить з попереднього і містить зародок майбутнього.
Українська культура є невід’ємною складовою частиною загальносвітового культурного процесу.
4. Естетичне виховання, прилучення особистості до культури, мистецтва є одним з найважливіших завдань сучасної освіти. Вивчення української та зарубіжної культури дає змогу розвинути естетичну культуру особистості, підвищити її духовний рівень.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 771;