Сутність культури, її функції, структура та типи.

Більшість дослідників схильна дивитись на культуру як на наслідок суспільно корисної діяльності людини. Причому діяльність, спрямована на “культивування”, удосконалення чогось, завжди передбачає спільні зусилля. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, ніколи не роз’єднує, навпаки, вона об’єднує людей. Царина культури завжди життєтворча, а не життєруйнівна. Культура інтегрує людей в суспільну цілісність. Без неї починається процес соціального та індивідуального розкладу. Не слід забувати, що генетична спадкоємність ще не робить індивіда людиною. Він стає людиною лише засвоївши певну соціальну інформацію, яка накопичується і передається за допомогою культури.

Таким чином, аналіз розвитку про культуру дає можливість для деяких узагальнень.

По-перше, культура являє собою створену людиною “другу природу”. Це світ, який, надбудований над незайманою природою. Тобто світ культури це результат зусиль самих людей, які спрямованні на самовдосконалення, перетворення того, що надано самою природою.

Таким чином, зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людини, народів планети. Культура не існує без людини, суспільства. Там, де є суспільство, там є і культура. Звичайно, якщо розуміти під цим не будь-яке угрунтування людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної діяльності.

Таким чином, людина виступає суб’єктом культури, її творцем та носієм.

По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних, які засвоює людина протягом свого життя. Освіта та виховання – це не що інше, як оволодіння культурою, процесом передачі її від одного покоління до іншого. Тобто сама людина це не тільки суб’єкт культури, але і її об’єкт, який формується в процесі культурно-творчої діяльності. Наші людські якості є наслідком засвоєння мови, залучення до існуючих в суспільстві цінностей, традицій, оволодіння прийомами та навичками трудової діяльності тощо. Людина, таким чином, за своєю сутністю не біологічна, а соціокультурна істота. Організм, створений біологічним шляхом, ще не є свідченням нашої належності до людського роду. Ми стаємо людьми шляхом залучення до культури. Тому, по-третє, культура – це міра людського в людині та суспільстві.

Призначення культури та роль, яку вона відіграє в людському житті, виявляються в її функціях. Серед її функційвиділяються:

· пізнавальна;

· інформативна;

· світоглядна;

· комунікативна;

· регулятивна;

· аксіологічна (оціночна);

· виховна.

Пізнавальнафункція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно - історичну епоху, Через культуру, яка обєднує в органачну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

Результати пізнання і самопізнання передаються у вигляді досвіду, життєвої мудрості від покоління до покоління, від одного народу до іншого. Це – інформативнафункція культури. У цій функції культура пов’язує покоління, збагачуючи кожне наступне досвідом попередніх. Щоб стати культурною, людині необхідно пройти, як говорив Гете “через усі епохи світової культури”.

Інформаційна функція культури може виявлятися через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все – в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов’язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування – це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим – коли реалізується через засвоєння культурної спадщини. Прилучаючись до поезії Т. Шевченка, слухаючи музику М. Лисенка, вивчаючи твори філософів, вчених і т. д. , ми сприймаємо їх думки й почуття, ніби спілкуємось з ними. У наші дні, з появою і бурхливим розвитком засобів масової інформації ( преса, радіо, телебачення, комп’ютерна мережа), незмірно зростає роль опосередкованого спілкування.

Культура створює і відтворює сукупність норм і правил поведінки. Усі вони призначені для однієї загальної мети: організації спільного життя людей. Існують норми права і моралі, норми в мистецтві, норми релігійної поведінки. Усі ці норми регламентують поведінку людини, зобов’язують її дотримуватись певних правил, які вважаються оптимальними в тому чи іншому суспільстві. В цьому виявляється регулятивна функція культури.

Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. У процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини.

Світоглядна функція об’єднує в цілісну систему пізнавальні, емоційно – чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. В історичному плані формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом – у релігії, у наукових пізнаннях, тобто на тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Особливе місце належить виховній функції культури. Культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона виступає ще й фактором саморозвитку людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє розвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних та духовних потреб.

Всі функції культури тісно й нерозривно зв’язані між собою, утворюючи єдине ціле культури як форми існування й розвитку людської природи.

Типологія культури.Типологія культури є досить складною і багатогранною. Основні частини культури ( форми) в наш час вдалося виявити і проаналізувати за такими основними параметрами:

1) за носієм; 2) за видом людської діяльності; 3) за змістом та впливом на людину.

Основним та єдиним носієм культури є людина і тому за конкретними носіями, що мають свій особливий світогляд і ідеали, погляди і смаки, традиції, звичаї, мову, літературу, музику і мистецтво, релігію і філософію, вона поділяється на світову і національну, міську і сільську, класову і етнічну, професійну і молодіжну, культуру сім’ї і окремої людини.

Найбільш значними з поданого переліку є світова і національна (етнічна) культури.

Світова культура – це синтез найкращих досягнень усіх національних культур різних народів, які існують на планеті.

Національна культура пов’язана з етносом. Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування.

Національна (етнічна) культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких –є географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Етнічна культуравідбиває світогляд народу, його національну свідомість, своєрідність мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно конкретної частини людства.

Національна культура є продуктом праці одного народу. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як в духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і у матеріальній (особливості економічного укладу, ведення господарства, традиції праці й виробництва) сферах життя та діяльності.

Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності.

Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

В сьогоденні відбувається - конвергенція(зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого - загальнолюдських компонентів.

Відомий російський вчений Н.О.Лосський підкреслював, що «національна культура стає відомою в цілому світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають досягненням всього людства». Перш за все світове значення мала культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції, Німеччини, Америки. Світового звучання поступово набуває й українська культура.

В залежності від існуючих сфер і видів життя людей виділяють культуру:

- матеріальну та духовну;

- правову;

- моральну;

- художню;

- культуру праці;

- культуру побуту.

В свою чергу вказані царини культури мають внутрішню структуру. Скажімо культура праці може поділятися в зв’язку з професійною основою: культура землеробства, культура металообробки, культура народних промислів, тощо.

Найважливішими з них є матеріальна та духовна.

Але цей розподіл буває суто умовним, оскільки в реальному житті матеріальна та духовна культури щільно взаємопов’язані.

До матеріальної культури відносять сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва. Під матеріальною культурою розуміють обробку природних матеріалів засобами техніки і створення штучного середовища, де мешкає людина. До матеріальної культури належать засоби виробництва, знаряддя праці, житло, одяг, побутові предмети, архітектура, засоби масової комунікації, транспорт. Саме матеріальна культура створює рівень життя суспільства, характер його матеріального попиту і можливості їх задоволення.

Духовна культура – це продукт інтелектуальної і духовної творчості. Духовна культура складається з сукупності отриманих людиною знань, загальноприйнятих уподобань і пріоритетів. Вона включає в себе науку, освіту, філософію, мораль, мистецтво, право, педагогіку, релігію, політику, міфологію, літературу, естетику тощо. Духовна культура пояснює відношення людини до себе, до інших людей, до світу.

Матеріальна і духовна культури нерозривно пов’язані між собою. Матеріальна, виробнича діяльність людини дуже часто визначально впливає на її діяльність в інших сферах життя.

З іншого боку, результати її розумової та інтуїтивної діяльності матеріалізуються, перетворюються в речі, технічні засоби, твори мистецтва. Наприклад, знання про інтуїтивно-наукове прозріння Д.І.Менделєєва відносно періодичної таблиці хімічних елементів стали надбанням духовної культури, а сучасний автомобіль, створений на основі цього та багатьох інших винаходів, відноситься до теперішньої матеріальної культури. У матеріальній культурі присутні духовні начала, оскільки вона завжди є втіленням людей, знань і завдань людини, що, власне, і робить її культурною. Хоча самий зміст духовної культури є прихованим від ока і раціонально не може бути цілком розкритим(поняття істини, честі, мужності, самопожертви, тощо), її продукти завжди виражені в матеріальній формі.

Матеріальна культура є фундаментом, базою життя суспільства, а духовна культура пробуджує в людині особистість.

Культура окремої людини, особистості не існує у відриві від вище згаданих типів культури. Але ніщо так не характеризує особисту культуру, як ставлення людини до людини і до самої себе. Оскільки джерело культури – в самій людині, то нехтування людиною і людськими стосунками в суспільстві вплине і на стан суспільної культури.

За змістом та впливом на людину виділяють: 1) прогресивну і реакційну культуру; 2) офіційну (домінуючу) і контркультуру; 3) актуальну; 4) елітарну і масову.

Оскільки культура має універсальну здатність акумулювати все, що створено людиною: позитивне і негативне, прекрасне і потворне, трагічне і комічне, вона може виховувати особистість як моральну , так і аморальну. Звідси поділ на прогресивну і реакційну культуру.

Домінуюча (офіційна) культура – це культура, якою керується більшість членів певного суспільства. На відміну від офіційної, контркультура знаходиться гострому конфлікті, в опозиції із загальнолюдськими цінностями і формує власний культурний світ.

Актуальноюкультурою є культура найпопулярніша й найпоширеніша в поданий час. Кожна епоха створює притаманну їй актуальну культуру. Актуальність культури – це живий процес. який пояснює наявність моди не лише в одязі, але і щодо культури ( поведінка, професія).

Елітарна культура – це культура, яка обслуговує потреби привілейованої верстви населення – еліти, особової верстви суспільства, обдарованої специфічними духовними здібностями. Створюється елітарна культура професіоналами і тому, зазвичай, спирається на високі класичні зразки і випереджає рівень, доступний сприйняттю людини із середньою освітою. Елітарна культура вимагає наявності спеціальної освіти, високих моральних здібностей, витонченості естетичного смаку. Вона характеризується оригінальністю, новиною. відходом від традиційного, тяжінням до експерименту, складністю, неординарністю, епатажем. Всі ці риси, в певний період, роблять елітарну культуру зрозумілою переважно обраним. Але проблема її доступності – це проблема часу.

Масовою культурою називають такий вид культурної продукції, який щоденно виробляється у великому обсязі. Масова культура – це культура, що має численну аудиторію, низький рівень художньої цінності і короткочасність існування. Вона задовольняє актуальний попит людей, оперативно реагує на всі нововведення, відображає будь – які зміни, глибоко не оцінюючи їх, тому зразки такої культури швидко втрачають актуальність і виходять з моди. Масова культура створюється для народу, але не народом. Її створюють професіонали, які виступають не стільки як художники як ремісники. Їх витвори часто називають «кітчем», під яким мають на увазі яскраву, але позбавлену смаку масову продукцію. Масова культура розважає, надає насолоду і задоволення, викликає гострі почуття і інтерес до таємничого, фантастичного, екстравагантного. Масова культура розрахована на людей будь – якого віку, професії, місця проживання, освіти. Вона зрозуміла і доступна.

Отже, культура – це всеосяжна, багатопланова і складна система. Вона постійно здійснює активний вплив на людей на їхню життєдіяльність. Всі складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему культури. У широкому розумінні культура – це штучне явище, створене людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і соціально-діяльна особа, реалізується людське «Я».

Періодизація світової культури. Жодне явище в світі не стоїть на місці. Все постійно змінюється і розвивається. Культура теж знаходиться в непереривному процесі історичної еволюції. Вона постійно змінюється, доповнюється, ускладнюється і спрощується, а значить створюється.

Народження культури не має точно визначеної дати. Але найбільш прийнятою є дата – 150 тисяч років потому, оскільки саме в той час з’явилися перші духовні явища – мислення і мова. В цьому інтервалі і проходив процес становлення світової культури.

Традиційно в історії світової культури виділяють шість періодів:

· культура первісного суспільства - 150 тис. р. - IV тис. до н. е.;

· культура давніх цивілізацій Сходу і Європи –IV тис. до н. е.- Vст. н. е.;

· культура Середньовіччя - V - XVI ст.;

· культура Відродження - XV - XVII ст.;

· культура Нового часу - XVII - XVIII ст.;

· Новітня культура - XIХ - XXI ст.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури, зазначає дослідник М.М. Закович, є чітке визначення її носія – українського народу, передусім історичних умов його формування та розвитку.

Перший період розвитку української культури (близько 150 тис років до н. є. / ІІ тис. до не./ – Х ст.. н.е ) охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто – це культура східнослов’янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов’язана з його історією. Стоянки первісної людини тут з’явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона переходить до землеробства і скотарства.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IY – III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура.

Епоха бронзи і раннього залізу уявляється нам своєрідним калейдоскопом археологічних культур, знаходимо неспростовні свідчення стрімкого прогресу людства, накопичення ним позитивного досвіду методом спроб і помилок, вдосконалення виробничих сил, а отже й суспільних відносин. Відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства. Саме тоді, а це було в II тис. до н. е. починається етногенез слов’ян.У I тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, виникає держава.

Якраз у цей період відбувається грецька колонізація північного Причорномор’я, виникають поліси – міста-держави і утворюється Боспорське царство. Велике переселення народів, яке мало місце в II – YII ст.. н. е., не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили сприятливі умови для широкого розселення слов’янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (зосібна племен зарубинецької та черняхівської культур). Саме з цього періоду і розпочинається справжня історія України, історія культури її народу. М.Грушевський (а його думку поділяємо і ми) виводить українців з антів: «Отсе й були наші українські племена, - пише він в «Ілюстрованій історії України» (К.; Львів, 1913. – С.32), - що зайняли тоді вже побереже Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперве тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою «антів».

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва – «матері міст руських»; обєднання східнослов’янських племен і утворення держави – Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ярд з іншими високо розвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави - Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби ( Х ст.. – XIVcт..) Держава Київська Русь – могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, яка перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII-XIV ст.., а пізніше –створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Важкого, часом непоправного удару українській культурі завдавали повне спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів, нищення духовної еліти і втрата національної державності, що мали місце в ході моно голо-татарської навали і кривавих воєн з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками упродовж наступних століть. Культуротворчий процес у цілому гальмувався і деформувався. Відродження національної державності (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства) або хоча б її елементів чи автономної політичної організації (Київське удільне князівство у політичній системі Гедиміновичів), як правило, активізувало творчі сили народу, культура, наче птах-фенікс, відроджувалася з попелу, ставала більш всеохопною й оригінальною. Так, через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби.

Третій період розвитку української культуриприпадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу (XIV cт..- середини. XVІІ ст.). Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від не багатьох до більшості, переходили під владу Великого князівства Литовського, яке переняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно і втрати нею політичних впливів.

Значення православної церкви почало помітно зростати, вона стала виконувати роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) перетворювались на дедалі стійкіші знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями тощо. Латино мовна освіта і навіть творчість стали сприйматися більшістю українців як чужорідні.

Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури. Усе це можна було здійснити шляхом розвитку економіки, соціальної та політичної активізації українського народу, особливо міщанства, частини української шляхти,, а згодом і козацтва. Так воно й сталося. І вже на середину XVI ст.. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті цього ж століття. Початок національно-визвольної боротьби наприкінці XVI - початку XYII ст. супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку. Поширились гуманітарні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури. Розвивається шкільна освіта і друкарство. Особливо суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств. Вони розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції «православної реформації» з боротьбою за національно-релігійні і станові права та національну культуру. Через братські школи почали поширюватися в Україні засади гуманістичної педагогіки. Полеміка між православними та проунійськими публіцистами стимулювала процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва.

Берестейська церковна унія (1596) надала нового імпульсу культурному життю України. Ініціатори унії не змогли переконати суспільство в тому, що католицька церква грецького обряду не приведе до латинізації (читай – полонізації) культури і втрати українцями їхньої національно-культурної ідентичності. Пожвавлення суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України. 1615 р. в Києві почала діяти братська школа, 1616 р. – друкарня Києво-Печерської лаври, 1632 р. – Києво-Могилянська колегія (пізніше академія).

Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємо переплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько - гетьманську добу ( середина XVII ст. – ХVIIІ ст)., яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст. з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів – полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками.

Вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель. З 1660 року (початок поділу Війська Запорізького на лівобережне, що орієнтувалося на Москву, і правобережне – з орієнтацією АН річ Посполиту – Руїна) Правобережна Україна знову перейшла під владу Речі Посполитої. У складі іноземних держав перебували Галичина (Польща), Північна Буковина (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та Південь України (Росія). Це нівелювало етнічні особливості культури, перешкоджало оформленню її елементів, характерних для всього українського етносу. Не менший вплив на інтелектуальне середовище сприяли постійні війни, що їх вели за українські землі інші держави. Продовжувалися руйнівні напади татар, що тривали до 1796 року і приносили небачене лихо українському народові.

Розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об’єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов’язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському ґрунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, література та мистецтва.

Домінантою розвитку української культури цього періоду, починаючи з другої половини XVII ст., є вплив козацтва на неї, що не лише не зменшився, а й перетворився на один із доленосних та визначальних факторів її розвитку. На той час козацтво перетворилося на провідну верству новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

П’ятий період розвитку української культури (кін.XVIII – поч.. XX ст..) охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу – від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший – кінець XVIII – кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий – 60-90-ті роки XIX ст.. – час її входження в загальнослов’янський та світовий культурний процес; і третій – початок ХХ ст. – час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу.

Цей період ще називають періодом тривалої «неволі і переслідувань» української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу.

Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX - поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.