ТЕМА 5. РИНОК І ПРОДУКЦІЯ

5.1. Товарне виробництво і ринок.

5.2. Державне регулювання ринку (економіки).

5.3. Суб'єкти і види підприємницької діяльності.

5.4. Мале підприємництво.

5.5. Державна підтримка малого підприємництва.

5.1. Товарне виробництво і ринок

Під товарним розуміється таке виробництво, за якого продукти виробляються для продажу, а зв'язок виробників і споживачів здійснюється за допомогою ринку. Умовою, необхідною для виникнення товарного виробництва, є суспільний розподіл праці. Етапи розвитку товарного виробництва пов'язані з розвитком обміну, ринку.

Виділяють такі типи ринку:

нерозвинутий,

вільний,

регульований,

деформований.

Кожному типу ринку відповідає особлива модель товарного виробництва:

товарне виробництво нерозвинутого ринку;

товарне виробництво вільного ринку;

товарне виробництво регульованого ринку;

товарне виробництво деформованого ринку.

Ринок – це саморегульована, заснована на економічній свободі система відносин між продавцем і покупцем з приводу обміну, купівлі-продажу товарів (послуг). Основними елементами ринкового механізму є ціна, попит і пропозиція. Співвідношення попиту і пропозиції визначає ціну товару на ринку. Закон попиту відображає залежність між відносною ціною на товар і величиною попиту на нього: зростання попиту впливає на зниження ціни, а його скорочення сприяє зростанню цін на ринку.

Складовою частиною ринкової економіки є конкуренція – основний механізм формування господарських пропорцій, спрямований на створення найсприятливіших умов збуту продукції і максимальне задоволення потреб (табл. 5.1).

Таблиця 5.1.

Характеристика основних типів конкуренції і ринку

Ринок володіє складною структурою, системою безлічі різноманітних спеціалізованих ринків.

Існують різні їх класифікації залежно від обраного критерію (табл. 5.2).

За відношенням до суб'єкта ринкових відносин розрізняють ринок продавця, ринок покупця і ринок посередницьких операцій (ринок проміжних продавців). За географічною ознакою виділяють внутрішній (національний ринок, що підрозділяється на регіональні, місцеві ринки тощо) і зовнішній (світовий, прикордонний тощо). За характером продажу ринки поділяються на гуртові і роздрібні.

За галузевою ознакою виділяють:

ринок сировини (вугілля, нафта, газ, деревина тощо);

ринок продовольства (зерно, риба, м'ясо тощо);

ринок машинобудування (автомобілі, машини тощо) й інші галузеві ринки.

Таблиця 5.2.

Класифікація ринків за характером об'єкту товарообміну

Через специфіку товарів, які виробляються (складність, тривалість виготовлення тощо), віддаленості продавців і покупців один від одного, можливості затримки в оплаті поставлених товарів кожний ринок повинен мати в розпорядженні відповідну інфраструктуру – систему спеціалізованих організацій. Інфраструктура ринку включає кредитну систему, систему біржової торгівлі, сукупність самостійних підприємств гуртової й роздрібної торгівлі.

Кредитна система складається з банківської системи, страхових компаній, фондів профспілок та інших організацій. Першим елементом банківської системи є центральний банк, другим – комерційні, іпотечні, інноваційні, інвестиційні та інші банки.

Біржа – це організований гуртовий ринок, діючий аукціон на купівлю продаж товарів, цінних паперів і валюти. Вона діє на основі статуту під керівництвом біржового комітету. Клієнтами біржі можуть бути фізичні особи, торгово-промислові корпорації і кредитно-фінансові інститути. Біржі бувають товарними (спеціалізованими за продуктами і універсальними), фондовими (за операціями з цінними паперами), валютними (для купівлі продажу національної валюти). Крім біржової торгівлі, товарний ринок обслуговується мережею самостійних підприємств гуртової і роздрібної торгівлі, що використовують різні організаційні форми (ярмарки, аукціони, виставки-продажі тощо).

Як і будь-яка реально функціонуюча система, ринок володіє певними перевагами і недоліками. Основні переваги ринкової економіки:

ефективний розподіл і використання ресурсів для виробництва необхідних суспільству товарів і послуг;

високий ступінь гнучкості і адаптації виробництва до умов, які змінюються;

упровадження досягнень науки і техніки у виробництво;

свобода вибору і дій підприємців та споживачів;

здатність до задоволення різноманітних потреб, підвищення якості продукції;

відносно швидке відновлення порушеної економічної рівноваги.

Основні недоліки ринку:

відсутність стимулів для виробництва товарів і послуг колективного і суспільного користування;

відсутність механізму захисту навколишнього середовища від виробничої й інших видів діяльності;

нездатність збереження невідтворних ресурсів;

відсутність гарантій зайнятості населення;

відсутність механізму фінансування розвитку фундаментальних і прикладних досліджень у науці;

нестабільність розвитку та схильність до інфляційних процесів. Існування проблем, рішення яких у рамках стихійних ринкових відносин неможливе, зумовлює значущість державних інститутів у розвитку національної економіки. Держава покликана всебічно сприяти створенню нормальних умов для функціонування ринкових механізмів і доповнювати їх елементами, що дають можливість вирішувати ті завдання, з якими ринок не справляється.

Сучасний ринок характеризується, з одного боку, концентрацією капіталу і розвитком корпоративних форм організації бізнесу, а з іншого - збереженням безлічі дрібних товаровиробників з властивим їм духом підприємництва, гнучкістю і адаптацією. Інтенсивно розвивається важлива складова ринку – ринок інформації.

5.2. Державне регулювання ринку (економіки)

Державне регулювання ринку – сукупність методів, способів, засобів впливу держави на економіку для забезпечення нормальних умов роботи ринкового механізму та підтримки тих сфер економіки, де ринкові механізми недосконалі. Державне втручання у функціонування ринкової економіки реалізується через державне регулювання економіки.

Державне регулювання економіки – це вплив держави на діяльність господарюючих суб'єктів і ринкову кон'юнктуру з метою забезпечення нормальних умов функціонування ринкового механізму. Воно реалізується шляхом проведення економічної політики. Економічна політика – система заходів, сукупність дій з управління економікою, що включає певний набір елементів, основними з яких є:

антициклічна політика;

галузева політика;

антимонопольна політика;

грошово-кредитна політика;

соціальна політика;

задоволення попиту на послуги і товари колективного користування;

боротьба з безробіттям тощо.

Загальна функція держави в процесі регулювання економіки – забезпечення умов для пом'якшення впливу на економіку механізму циклічного розвитку. З цією метою держава проводить антициклічну політику, яка включає комплекс законодавчих актів, адміністративних заходів дії на попит і пропозицію населення та суб'єктів господарської діяльності для виведення економіки з кризового стану, а також утримання стадії економічного буму. Базою реалізації антициклічної політики є державний бюджет.

Монополією держави є організація грошового обігу. Змінюючи кількість грошей, що обертаються на національному ринку, держава впливає на умови функціонування грошової системи. Важлива роль у цьому питанні відводиться Національному банку, який має в своєму розпорядженні великий набір інструментів (облікові ставки, операції з цінними паперами, резерви, адміністративні обмеження) для активного впливу на стан грошового ринку.

Держава, виступаючи гарантом прав людини, зобов'язана піклуватись про соціальну захищеність населення. Основний інструмент забезпечення фінансування цього процесу - податкове законодавство. Державою створені спеціальні органи: як податкова інспекція, фонд соціального страхування, Міністерство праці та соціальної політики України тощо.

Ринкові механізми не реалізують автоматично право на працю для кожного члена суспільства. Тому боротьба з безробіттям покладена на державу. Держава повинна регулювати ринок праці в цілях підтримки певного рівня зайнятості, матеріального забезпечення людей, які втратили робочі місця. Вирішальну роль тут відіграє трудове законодавство і державні організації, що контролюють його виконання. Крім того, елементами економічної політики є галузева і антимонопольна політика.

Держава відіграє основну роль у задоволенні попиту на послуги і товари колективного користування: національну оборону, державне управління, єдину енергетичну систему, національні мережі комунікацій, охорону громадського порядку, вакцинацію тощо. Крім того, вона підтримує ті галузі людської діяльності, які не можуть у повному обсязі функціонувати на комерційній основі (наука, освіта, культура, охорона здоров'я тощо).

Забезпечуючи нормальне функціонування національних ринків, держава проводить відповідну зовнішньоторговельну політику, контроль за міжнародною міграцією капіталу і робочою силою, впливає на валютні курси, управляє платіжними балансами тощо. Деякі напрями діяльності державних органів у сфері ринкових відносин поданні в табл. 5.3.

Таблиця 5.3.

Державне регулювання ринку

Система ринкових відносин висуває до державного регулювання низку вимог. Недопустимими є будь-які дії держави, що деформують внутрішні взаємозв'язки елементів ринку. Необхідно зменшити адміністративний контроль з боку держави над цінами. Економічні стимулятори, які застосовуються державою, не повинні ослабляти або підміняти собою ринкові стимули.

Для регулювання економіки держава використовує як економічні, так і адміністративні методи. Існують сфери, де застосування адміністративних методів ефективне і не суперечить ринковому механізму. Наприклад, виправданим є жорсткий державний контроль за монопольними ринками, контроль за екологічною безпекою, підтримка мінімальних параметрів добробуту населення (гарантованого мінімуму заробітної плати, доплат з безробіття тощо), захист національних інтересів у системі світового господарства (ліцензування експорту тощо).

Існує тісний взаємозв'язок економічних і адміністративних методів державного регулювання ринку, оскільки економічний регулятор містить елементи адміністрування, в той же час у кожному адміністративному регуляторі є економічна складова. Найважливішим фактором забезпечення ефективності державного регулювання ринкових відносин слід вважати раціональне поєднання на користь розвитку національної економіки економічних та адміністративних методів дії на ринок.

5.3. Суб'єкти і види підприємницької діяльності

Підприємництво є одним з найбільш ефективних форм економічної діяльності. У Законі України "Про підприємництво" наголошується, що підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.

Підприємець може займатися будь-якими видами діяльності, якщо вони не заборонені законом, включаючи господарсько-виробничу, торгово-закупівельну, інноваційну, консультаційну тощо, комерційне посередництво, а також операції з цінними паперами. Суб'єктами підприємництва можуть бути:

громадяни України, інших держав, особи без громадянства не обмежені законом у правоздатності або дієздатності;

юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України "Про власність";

об'єднання юридичних осіб, які здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції.

Статус підприємця як юридичної особи набувається тільки за допомогою державної реєстрації підприємства. В тих випадках, коли підприємницька діяльність ведеться без застосування найманої праці, вона реєструється як індивідуальна трудова діяльність, а із залученням найманої праці – як підприємство. З цього виходить, що підприємницька діяльність не пов'язана з будь-якою формою власності і здійснюється:

самим власником засобів виробництва на свій страх і ризик та під свою майнову відповідальність;

керівником підприємства: від імені власника тощо.

Межі розпорядження такою власністю регулюються контрактом (договором), що визначає взаємні обов'язки сторін. В цьому договорі вказуються обмеження прав у використанні майна і веденні окремих видів діяльності, порядок та умови фінансових взаємостосунків і матеріальної відповідальності сторін, підстави та умови розірвання договору. Залежно від змісту діяльності розрізняють такі види підприємництва:

виробниче;

комерційне;

фінансове;

посередницьке;

страхове.

Кожний вид має свою специфіку, особливості, свою технологію. Види підприємницької діяльності тісно взаємозв'язані і доповнюють один одного, причому один вид діяльності може бути в іншому.

До виробничого підприємництва належать діяльність, спрямована на виробництво продукції, проведення робіт, надання послуг, збирання, оброблення і представлення інформації тощо, підлягаючих подальшій реалізації споживачам. Функція виробництва в цьому виді підприємництва є основною. Вихідний елемент формування виробничого підприємництва - вибір основної сфери діяльності, що передбачає проведення попереднього маркетингу, тобто вивчення того, наскільки пропонований товар або послуга необхідні споживачу, чи стабільний попит на них, яка його величина та тенденції розвитку в майбутньому, можлива продажна ціна товару, витрати його виробництва й реалізації, передбачуваний обсяг продажу.

Результат виробничо-підприємницької діяльності – виробництво продукту, який повинен бути реалізований. Заходи щодо його реалізації є заключними стадіями технології підприємництва. Виробниче підприємництво вважається найважчим, хоч й найважливішим видом підприємництва. Виробнича діяльність забезпечує, як правило, 10-12% рентабельності підприємства (фірми).

Суть комерційного підприємництва становлять товарно-грошові відносини, торгово-обмінні операції, тобто перепродаж товарів і послуг. На відміну від виробничо-підприємницької діяльності, тут немає необхідності забезпечення бізнесу виробничими ресурсами для випуску продукції. Першою стадією технології є вибір - що купувати, що перепродавати і де. У вирішенні цих питань насамперед слід виходити з положення, що ціна реалізації товару повинна бути значно вища за закупівельну ціну; попит на запропонований товар має бути достатній, щоб провести операцію наміченого масштабу.

Другу стадію технології комерційного підприємництва становить маркетинг, спрямований на аналіз ринку ряду товарів і послуг та вироблення прогнозної оцінки кон'юнктури ринку (аналіз того, які товари і послуги будуть користуватись найбільшим попитом, які будуть ціни покупки й реалізації). Зараз багато бізнесменів вважають за краще займатися переважно комерцією. Комерційна діяльність вважається доцільною, якщо чистий прибуток становить не менше ніж 20-30% від витрат.

Фінансове підприємництво є різновидом комерційного підприємництва, оскільки тут об'єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар - гроші, валюта, цінні папери (акції, облігації, векселі, ваучери тощо). Технологія фінансової підприємницької діяльності аналогічна технології комерційної діяльності з тією лише різницею, що товаром є фінансові активи. Підприємець, вступаючи в цей вид бізнесу, починає фінансові операції з аналізу ринку цінних паперів і маркетингової діяльності. Остання пов'язана з пошуком і залученням потенційних покупців, грошей, валюти і цінних паперів. Фінансова діяльність вважається доцільною, якщо чистий прибуток становить не менше ніж 5% при тривалості діяльності менше одного року і 10-15% – для довготривалої діяльності.

Посередницьке підприємництво проявляється в діяльності, яка поєднує зацікавлені у взаємній діяльності сторони. За надання таких послуг підприємець одержує дохід.

Страхове підприємництво – це особлива форма фінансового підприємництва, яка полягає в тому, що підприємець одержує страхові внески, які повертаються платнику тільки в разі настання страхового випадку. Частина внесків, що залишилася, утворює підприємницький дохід.

Усі види підприємництва спрямовані на отримання доходу і пов'язані з різним ступенем економічного ризику підприємця.

5.4. Мале підприємництво

Характеристика малого підприємництва.

Малі підприємства є невід'ємною частиною соціально-економічної країни. По-перше, вони сприяють підтримці стабільності ринкових відносин, оскільки значна частина населення втягується в цю систему відносин (на думку зарубіжних учених, стабільність системи забезпечується за умови, що 20–30% громадян країни мають власну справу). По-друге, вони забезпечують необхідну мобільність виробництва в умовах ринку, поглиблення спеціалізації й широкий розвиток кооперації виробництва, без яких немислима його висока ефективність. Зрештою це веде до динамічності господарського розвитку й зростання національної економіки. По-третє, роль малих підприємств у діяльності великих і середніх підприємств постійно зростає. Велике значення має здатність малих підприємств розширювати сферу доповнення праці, створювати нові можливості не тільки для працевлаштування, й насамперед для підприємницької діяльності населення й використання вільних виробничих можливостей.

Єдиного міжнародного стандарту класифікації підприємств, їх розподілу на малі, середні й великі немає. Це залежить від специфіки галузей, рівня розвитку й структури економіки кожної країни. Для класифікації можуть використовуватися такі показники:

чисельність працівників;

вартість (обсяг) продукції, яка випускається;

вартість (обсяг) виробничих фондів або розмір капіталу.

З-поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. Так, згідно із Законом України "Про підприємства в Україні", до них належать суб'єкти господарювання з кількістю працівників:

у промисловості та будівництві – до 200 осіб;

у інших галузях виробничої сфери – до 50 осіб;

науці й науковому обслуговуванні – до 100 осіб;

галузях невиробничої сфери – до 25 осіб;

роздрібній торгівлі – до 15 осіб.

Окрім того, віднедавна використовують поняття мікропідприємства із середньообліковою чисельністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн за рік.

При цьому до середньорічної чисельності основного персоналу додається середньооблікова чисельність працівників, що не перебувають у штаті підприємства, тобто працюють за сумісництвом, трудовими угодами, договорами підряду. Підприємства, які здійснюють декілька видів діяльності (багатопрофільні), належать до малих на підставі критерію того виду діяльності, який приносить найбільшу частку сумарної виручки від реалізації продукції (виконаних робіт, наданих послуг). Під суб'єктами малого підприємництва розуміються також фізичні особи, що займаються підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи.

Малі підприємства самостійні в здійсненні своєї господарської діяльності, в розпорядженні продукцією, прибутком, що залишився після сплати податків інших обов'язкових платежів, а також у решті сфер діяльності підприємства. Як показує досвід, малий бізнес дає змогу створити умови для підвищення заінтересованості кожного працівника в кінцевих результатах праці.

5.5. Державна підтримка малого підприємництва.

Відносини щодо державної підтримки малого підприємництва регулюються Законом України "Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні" та іншими нормативно-правовими актами.

Мета державної підтримки малого підприємництва:

1) створення умов для позитивних структурних змін в економіці України;

2) сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства;

3) підтримка вітчизняних виробників;

4) формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Державна підтримка малого підприємництва включає такі складові:

1) формування правової бази функціонування підприємницького сектора та вироблення важелів адміністративного регулювання діяльності підприємницьких структур з урахуванням специфіки їхнього розвитку в окремих галузях і сферах національної економіки;

2) регулювання інституційних змін в економіці, які виступають факторами формування підприємницького середовища;

3) формування системи підтримки та стимулювання підприємницької діяльності;

4) залучення суб'єктів підприємницької діяльності до виконання науково-технічних та соціально-економічних програм, здійснення поставок продукції (робіт, послуг) для задоволення державних та регіональних потреб.

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється Кабінетом Міністрів України, Держкомітетом малого підприємництва, Українським фондом підтримки підприємництва через мережу регіональних (обласних, міських) фондів підтримки.

Кабінет Міністрів України в межах своїх повноважень здійснює фінансову підтримку розвитку малого підприємництва, спрямовує, координує і контролює діяльність органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики щодо його підтримки.

Держкомітет, орган виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва в межах своїх повноважень бере участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики розвитку малого підприємництва.

Програми підтримки малого підприємництва включають положення про:

фінансово-кредитну та інвестиційну підтримку суб'єктів малого підприємництва;

забезпечення участі суб'єктів малого підприємництва у виконанні поставок для державних, регіональних та місцевих потреб;

вдосконалення нормативно-правової бази у сфері підприємницької діяльності;

сприяння створенню інфраструктури розвитку малого підприємництва;

пропозиції щодо встановлення системи пільг для суб'єктів малого підприємництва, в тому числі пом'якшення податкової політики;

допомогу в матеріально-технічному та інформаційному забезпеченні.

Фінансове забезпечення виконання відповідних програм підтримки малого підприємництва проводиться за рахунок Державного бюджету України, місцевих бюджетів, позабюджетних коштів, у тому числі коштів, одержаних від приватизації державного і відчуження комунального майна, та інших джерел фінансування, не заборонених законом.

Обсяг щорічних асигнувань на державну підтримку малого підприємництва визначається у видатковій частині Державного бюджету України та Державній програмі приватизації. Розпорядником цих коштів є центральний орган виконавчої влади з питань регуляторної політики та підприємництва. Контроль за цільовим використанням цих коштів здійснює Рахункова палата та органи державної контрольно-ревізійної служби.

ТЕМА 6. ПЛАНУВАННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

6.1. Методи та види планування

6.2. Бізнес-план

6.3. Маркетингова діяльність на підприємстві

6.1. Методи та види планування

Планування – це розроблення і встановлення керівництвом підприємства системи кількісних і якісних показників його розвитку, в яких визначаються темпи, пропорції і тенденції розвитку підприємства як у поточному періоді, так і на перспективу. Планування є центральною ланкою господарського механізму управління та регулювання виробництва. Планування, адміністративне управління та контроль за діяльністю підприємства в зарубіжній практиці визначають одним поняттям "менеджмент". Взаємозв'язок планування й управління можна уявити у вигляді схеми (рис. 6.1).

Рис. 6.1. Взаємозв'язок планування й управління виробничою діяльністю підприємства

Існує декілька методів планування:

балансовий,

розрахунково-аналітичний;

економіко-математичний;

графоаналітичний;

програмно-цільовий (рис. 6.2).

Рис. 6.2. Методи планування

Балансовий метод планування забезпечує встановлення зв'язків між потребами в ресурсах і джерелами їх покриття, а також між розділами плану. Наприклад, балансовий метод пов'язує виробничу програму з виробничою потужністю підприємства, трудомісткість виробничої програми – з чисельністю тих, хто працює. На підприємстві складаються баланси виробничої потужності, робочого часу, матеріальний, енергетичний, фінансовий тощо.

Розрахунково-аналітичний метод використовується для розрахунку показників плану, аналізу їхньої динаміки та факторів, які забезпечують необхідний кількісний рівень. У рамках цього методу визначається базисний рівень основних показників плану та їх зміни в плановому періоді за рахунок кількісного впливу основних факторів, розраховуються індекси зміни планових показників порівняно з базисним рівнем.

Економіко-математичні методи дають змогу розробити економічні моделі залежності показників на основі виявлення зміни їх кількісних параметрів порівняно з основними факторами, підготувати декілька варіантів плану і обрати оптимальний.

Графоаналітичний метод дає можливість подати результати економічного аналізу графічними засобами. За допомогою графіків виявляється кількісна залежність між взаємопов'язаними показниками, наприклад, між темпами зміни фондовіддачі, фондоозброєності та продуктивності праці. За допомогою графіків моделюється паралельне виконання робіт у просторі та часі за складними об'єктами (наприклад, реконструкція цеху, розроблення й освоєння нової техніки тощо).

Програмно-цільові методи дозволяють складати план у вигляді програми, тобто комплексу завдань і заходів, об'єднаних однією метою та наближених до певних термінів. Характерна мета програми - її націленість на досягнення кінцевих результатів. Основою програми є генеральна мета, що конкретизується в ряді під цілей і завдань. Цілі досягаються конкретними виконавцями, які наділяються необхідними ресурсами. На основі ранжирування цілей (генеральна мета – стратегічні та тактичні цілі – програми робіт) складається "дерево цілей" – початкова база для формування системи показників програми й організаційної структури управління нею.

За термінами розрізняють такі види планування:

перспективне (довгострокове);

поточне;

оперативно-виробниче (рис. 6.3).

Рис. 6.3. Види планування на підприємстві (фірмі)

Перспективне планування традиційно поділяється на довгострокове (10-15 років) і середньострокове (3-5 років).

Довгостроковий план має програмно-цільовий характер. В ньому формулюється економічна стратегія діяльності підприємства на тривалий період з урахуванням розширення й освоєння нових меж ринків збуту. Кількість показників у плані обмежена. Мета та завдання перспективного довгострокового плану конкретизуються в середньостроковому плані. Об'єктами середньострокового планування є організаційна структура, виробничі потужності, капітальні вкладення, потреби у фінансових коштах, дослідження та розробки, частка ринку тощо. Терміни виконання (розробки) планів не мають обов'язкового характеру, і низка підприємств розробляють довгострокові плани строком на 5 років, середньострокові - на 2-3 роки.

Поточне (річне) планування розробляється в розрізі середньострокового плану й уточнює його показники. Структура й показники річного планування розрізняються залежно від об'єкта та поділяються на заводські, цехові й бригадні. Основні розділи і показники річного плану подані в табл. 6.1.

Таблиця 6.1.

Основні розділи та показники річного плану

Оперативно-виробниче планування уточнює завдання поточного річного плану на більш короткі відрізки часу (місяць, декада, зміна, година) і за окремими виробничими підрозділами (цех, дільниця, бригада, робоче місце). Такий план є засобом забезпечення ритмічного випуску продукції та рівномірної роботи підприємства і доводить планові завдання до безпосередніх виконавців (робітників). Оперативно-виробниче планування поділяється на міжцехове, внутрішньо-цехове та диспетчеризацію. Кінцевим етапом заводського оперативно-виробничого планування є змінно-добове планування.

У цілому перспективне, поточне й оперативно-виробниче планування взаємопов'язані й утворюють єдину систему. Основні параметри і показники за видами планування подано в табл. 6.2.

Є різні ознаки класифікації планування за видами, термінами, формами та іншими ознаками. З погляду обов'язковості прийняття і виконання планових завдань воно поділяється на директивне й індикативне планування.

Директивне планування характеризується обов'язковим прийняттям і виконанням планових завдань, встановлених вищестоящою організацією для підлеглих та підприємств. Директивне планування пронизувало всі рівні системи соціалістичного, централізованого планування (підприємства, галузі, регіони, економіку в цілому) обмежувало ініціативу підприємств. У ринковій економіці директивне планування використовується на рівні підприємств у процесі розроблення їхніх поточних планів.

Індикативне планування – це форма державного регулювання виробництва через регулювання цін і тарифів, ставок податків, банківських відсоткових ставок за кредит, мінімального рівня заробітної плати та інших показників. Елементи індикативного плану називаються індикаторами. Індикатори - це параметри, які характеризують стан і напрями розвитку економіки, вироблені органами державного управління. У складі індикативного плану можуть бути і обов'язкові завдання, але їхня кількість дуже обмежена. Тому в цілому план має спрямовуючий, рекомендаційний характер. Стосовно підприємств (організацій) індикативне планування частіше застосовується під час розроблення перспективних планів.

Таблиця 6.2.

Основні параметри та показники планування

Необхідно розрізняти:

перспективне планування;

прогнозування;

стратегічне планування;

тактичне планування;

бізнес-планування.

Вони взаємопов'язані, утворюють єдину систему і виконують різні функції та можуть застосовуватися самостійно.

Перспективне планування засноване на прогнозуванні. Прогнозування є базисом, фундаментом перспективного планування та, на відміну від нього, засноване на економіко-математичному, науково-обґрунтованому аналізі перспектив розвитку підприємства в майбутньому.

Стратегічне планування ставить перспективні цілі, виробляє засоби їх досягнення, визначає основні напрями розвитку підприємства (організації), що особливо важливо, формує місію підприємства, спрямовану на реалізацію його загальної мети. Місія деталізує статус підприємства (організації) та забезпечує напрями, орієнтири для визначення цілей і стратегій на різних рівнях розвитку.

Тактичне планування, на відміну від перспективного і стратегічного, охоплює короткостроковий та середньостроковий періоди й спрямоване на реалізацію виконання цих планів, які конкретизуються в комплексних планах соціально-економічного розвитку підприємства.

Бізнес-планування є різновидом техніко-економічного планування, проте в умовах ринкової економіки його функції значно розширилися і воно стало самостійним видом планування. Існують і інші класифікації видів планування.

Планування на підприємстві (фірмі) є важливим елементом ринкової системи, її базисом і регулятором.

6.2. Бізнес-план

Бізнес-план – це документ, який містить обґрунтування дій, які необхідно здійснити для реалізації якого-небудь комерційного проекту або створення нового підприємства. Складати його рекомендується на 3-5 років. Для першого та другого року показники слід давати щомісячно і щоквартально, далі - в річному розрізі. Бізнес-план необхідний для:

розроблення концепції ведення бізнесу і генеральної стратегії розвитку підприємства;

виконання функції планування;

оцінювання і контролю процесу розвитку основної діяльності підприємства;

залучення грошових коштів;

залучення приватних інвесторів, ефективного використання інвестицій, конкурсного розміщення державних інвестицій у високоефективні проекти.

Розробка бізнес-плану дає змогу отримати відповіді на такі запитання:

як розпочати справу;

як ефективно організувати виробництво;

коли будуть отримані перші доходи;

в які терміни можна буде розплатитися з кредиторами;

як зменшити можливий ризик.

У теорії та практиці немає жорстко регламентованої структури бізнес-плану. Вона може бути різною залежно від виконуваної функції: одна – для підприємця, який розпочинає свою діяльність, інша – для діючого підприємства. Бізнес-план може складатися з таких розділів:

1. Можливості фірми (резюме).

2. Види товарів (послуг).

3. Ринки збуту товарів (послуг).

4. Конкуренція на ринках збуту.

5. План маркетингу.

6. План виробництва.

7. Організаційний план.

8. Правове забезпечення діяльності фірми.

9. Оцінка ризику і страхування.

10. Фінансовий план.

11. Стратегія фінансування.

У рекомендаціях зарубіжних і вітчизняних розробників бізнес-плану наводяться й інші розділи, зокрема інвестиційний план.

У розділі "Можливості фірми (резюме)" визначаються в пріоритетному порядку всі напрями діяльності фірми, тобто для стратегічного планування фірми розробляються:

програма діяльності фірми;

цілі фірми;

стратегія фірми.

На кожному напряму діяльності фірми встановлюються цілі і стратегії їх досягнення, які включають перелік необхідних заходів. За кожною стратегію визначаються відповідальні особи. Резюме повинно дати майбутнім кредиторам або інвесторам фірми (в тому числі й акціонерам) відповіді на запитання:

що вони отримають в разі успішної реалізації бізнес-плану;

який ризик втрати ними грошей.

У цьому розділі вміщено інформацію, яка дає уявлення про фірму, а також всі необхідні дані, що характеризують її комерційну діяльність. Складати бізнес-план повинен сам керівник із залученням співробітників фірми і незалежних експертів. Характер викладу повинен бути діловим, зрозумілим, обсяг невеликим, але достатнім для того, щоб кредитори або інвестори могли скласти уявлення про діяльність фірми (залежно від поставленої мети).

У розділі бізнес-плану "Види товарів (послуг)" описуються всі товари і послуги фірми, які пропонуються на ринку покупцям. У сучасній господарській практиці вважається, що раціонально поступає підприємець, який обирає товари і послуги, виробництво яких потребує мінімальної кооперації, постачань сировини і матеріалів. Фірма, яка прагне мати стабільне положення на ринку, зазвичай зайнята виробництвом декількох видів товарів, які перебувають на різних стадіях життєвого циклу.

Розділ "Ринки збуту товарів (послуг)" спрямований на вивчення ринків і дозволяє підприємцеві чітко уявляти, хто буде купувати його товар і де ринкова "ніша" його підприємства. У процесі складання цього розділу необхідно оцінити потенційну місткість ринку, потенційний обсяг продажу (пропозиції) та їх реальний обсяг, а також визначити тип ринку, де реалізується основна частина товарів та послуг фірми.

У розділі "Конкуренція на ринках збуту" необхідно дати відповідь на питання, які стосуються конкурентоспроможності фірми, слабкі і сильні сторони ведення бізнесу конкурентами, визначити, яких у відповідь заходів слід вжити та які з них будуть найефективнішими.

6.3. Маркетингова діяльність на підприємстві

Маркетинг – це процес планування виробничо-збутової діяльності підприємства на основі вивчення ринку з метою реалізації товарів і послуг та отримання прибутку в умовах конкуренції.

Маркетинг необхідний за таких умов:

насичення ринку товарами, тобто перевищення пропозиції над попитом ("ринок покупця");

гостра конкуренція, посилення боротьби за покупця;

вільні ринкові відносини, тобто можливість без адміністративних обмежень вибирати ринки збуту і постачання, встановлювати ціни, вести комерційну політику тощо;

повна самостійність підприємств.

При складанні плану маркетингу слід опиратися на такі принципи:

принцип розуміння споживача, заснований на врахуванні потреб і динаміки ринкової кон'юнктури. Бізнес неможливий, якщо фірма орієнтована лише на прибуток, а не на врахування запитів споживача;

принцип боротьби за споживача (клієнта). Суть цього принципу - боротьба за споживача, а не збут товарів. Товари і послуги в цьому випадку є лише засобом для досягнення мети, а не самою метою;

принцип максимального пристосування виробництва до вимог ринку ставить виробництво товарів і надання послуг у функціональну залежність від запитів ринку та потребує виробляти товари в асортименті й обсязі, необхідних для споживача.

До плану маркетингу, як правило, включаються такі питання:

цілі та стратегія маркетингу;

ціноутворення;

схема розподілу товарів;

методи стимулювання продажу (збуту);

організація після продажного обслуговування клієнтів;

реклама;

формування громадської думки про фірму і товари.

Цілі та стратегія маркетингу

При визначенні стратегії маркетингу необхідно виходити з п'яти можливих концепцій маркетингової діяльності:

виробничої – концепції вдосконалення виробництва, яка стверджує, що товари і послуги фірми знайдуть збут на ринку, якщо вони будуть значно поширені та доступні за ціною;

товарної – концепції вдосконалення товару, відповідно до якої на ринку знайдуть збут товари і послуги, які відзначаються найвищою якістю, кращими характеристиками й експлуатаційними показниками;

збутової – концепції інтенсифікації комерційних зусиль, згідно з якою товари і послуги знайдуть збут на ринку, якщо фірма витратить значні зусилля на сферу збуту і стимулювання продажу;

споживчої – традиційної маркетингової концепції, яка стверджує, що товари і послуги знайдуть збут на ринку, якщо фірма правильно визначить потреби цільових ринків та задовольнить їх ефективніше й продуктивніше, ніж конкуренти;

соціально-етичної – концепції, що полягає в застосуванні маркетингу за умови задоволення потреб як покупців товару, так і суспільства в цілому.

До комплексу маркетингових заходів фірми зазвичай входять:

вивчення споживачів товарів (послуг) фірми і їх поведінки на ринку;

аналіз ринкових можливостей фірми (частка ринку);

оцінювання товарів, які випускаються, і пропонованих послуг, перспектив їхнього розвитку;

аналіз форм і каналів збуту, які використовуються;

оцінка фірмою методів ціноутворення, які використовуються;

заходи щодо просування товарів (послуг) на ринок (позиціонування);

вивчення конкурентів;

вибір ринкової "ніші" (сегментація ринку). Пріоритетними елементами комплексу маркетингу є частка ринку, сегментація і позиціонування товару. Частка ринку фірми – це частина ринку галузі, яку використовує фірма для продажу своїх товарів. Сегментація ринку полягає в розподілі загальної сукупності споживачів на визначені групи покупців (сегменти), які розрізняються за цілою низкою факторів (соціальне становище, рівень доходів, професія, сімейний стан, вік тощо) і схожі споживчі запити та переваги. Позиціонування товару – це заходи щодо просування товару на ринок і забезпечення його конкурентоспроможності.

Ціноутворення

Одним з найважливіших елементів плану маркетингу є ціноутворення, вироблення цінової політики фірми, яка полягає у встановленні і зміні ціни залежно від ситуації на ринку, що дозволяє зберігати певну частку ринку та отримувати прибуток. Ціна товару може визначатися, виходячи з:

собівартості продукції;

ціни конкурентів на аналогічний товар;

унікальних властивостей товару;

ціни, яка визначається попитом на певний товар.

На основі собівартості зазвичай встановлюється мінімально можлива ціна товару, відповідна найменшим витратам виробництва. На базі аналізу цін конкурентів визначається середній рівень цін на товар. Максимально можлива ціна встановлюється для товарів, які відзначаються високою якістю або унікальними властивостями. Ціни, що визначаються попитом або кон'юнктурою ринку даних товарів, можуть коливатися в широкому діапазоні - від мінімальних (які покривають витрати виробництва і навіть нижче за витрати) до максимальних (що забезпечують максимальний прибуток).

Схема розподілу товарів.

Важливим елементом плану маркетингу є схема розподілу товарів, тобто організація каналів збуту. Канал збуту - шлях, яким товари рухаються від виробника до спожива. Рівень каналу збуту - це будь-який посередник, що виконує ту або іншу роботу з наближення товару до кінцевого споживача.

Методи стимулювання продажу (збуту).

Методи стимулювання продажу (збуту) є ще одним елементом плану маркетингу. Стимулювання збуту - це різноманітні дії, які сприяють здійсненню покупки. До них належать:

стимулювання споживачів;

стимулювання сфери торгівлі;

стимулювання торгівельного персоналу фірми. Організація після продажного обслуговування клієнтів. До плану маркетингу включаються заходи щодо організації після продажного обслуговування клієнтів, зокрема гарантійне і післягарантійне обслуговування, доставка, упаковка тощо.

Реклама.

Реклама – ще один розділ плану маркетингу. Головною функцією реклами є індивідуалізація продукту, проте реклама – дорогий захід.

Формування громадської думки про фірму і товари.

Завдання формування громадської думки про фірму і товари також включається до плану маркетингу. Це завдання вирішується шляхом формування і підтримки сприятливого відношення до фірми широких мас населення, установ і організацій; презентацій та виставок; інституційної реклами (престижної, фірмової, корпоративної); надання консультаційних послуг.